Було б природньо, щоб ювілей тисячоліття хрещення Руси-України тут, на еміграції, пов’язав нас якнайтісніше з українською землею, із святим містом Києвом, рікою Дніпром, із нашими першими святинями, звідки почалася Христова Благовість для нашого народу. Приналежні до Української Христової Церкви дочерні церкви на поселеннях мали б звертатися до джерел і свої головні святкування ювілею спрямувати до колиски нашого християнства, «святого граду Києва». Наші діяспорні святкування, в нормальних умовах, мали б бути лише додатком і закордонним розгалуженням урочистостей на батьківщині.
На жаль, сьогодні, Року Божого 1985, так воно не є і не може бути! Хібащо якась надзвичайна ласка з’явилась би нашому народові й усьому людству в найближчі роки, виглядає, що, мабуть, обходитимемо цей рідкий ювілей ще за умов важкого поневолення України, за умов переслідування Слова Божого й українських Церков в батьківщині. Ювілей в Україні — виглядає — буде дуже своєрідним і не служитиме прославленню християнства та закріпленню релігійної думки серед нашого народу, а тільки безбожний режим та йому підпорядкована Російська Православна Церква будуть намагатися використати цей ювілей для своїх цілей на некористь та на шкоду нашим національним інтересам.
Два факти, а саме, що: а) українська Церква далі репресована в Україні; б) режим викривлятиме природу українського християнства, фальшуючи нашу історію і духовість. Ці факти ставлять перед вільними українцями у світі, зокрема ж перед українською Церквою на волі, дуже конкретні завдання. Я їх вираховую як потребу:
- Популяризувати серед нас самих, зокрема серед людей з молодшої Генерації та серед чужих, правдиве розуміння українського християнства та його історію;
- Корегувати інтерпретацію події хрещення і раннього християнства в Русі-Україні, подавану представниками шовіністичної Російської Православної Церкви та російсько-совєтського режиму в минулому й тепер, потрібно реагувати й спростовувати погляди офіційної великодержавної історіографії та публіцистики;
- Представляти і розкривати дійсну суть т. зв. релігійної політики совєтського режиму, політики, яка змагає до виключення релігії не лише з публічного, але й приватного життя та до нищення Церков;
- Демаскувати перед світовою опінією гіпокритичну політику совєтського режиму, що, з одного боку, намагається ліквідувати релігію, а з другого, використовує її для своїх цілей, включно з ювілейною датою хрещення Руси-України;
- Послідовно слід нам боронити прав усіх релігійних спільнот в СССР і на Україні на вільне існування, домагатися публічно і перед світовою опінією свободи сумління та релігійних об’єднань, включно до права на вільне існування Української Католицької та Української Православної Церков.
Ці загально зформульовані цілі зумовлюють і визначують деякі конкретні пляни і завдання, що про них у нас вже говориться та якими вже займаються деякі наші установи й групи. Не будемо тут говорити про великі загально українські проекти, як також про те, що потрібно й можна було б зробити на зовнішньому відтинку. На цю тему вже були статті й виступи у нашій пресі. Радше сконцентруємося тут на тому, як ми, «посполитий народ» — віруючі українці в діяспорі, повинні в ці роки розглядати ювілей тисячоліття у стосунку до наших братів на Україні та взагалі у стосунку до нашої батьківщини.
Ясно, що в якому то не було б плянованому режимом і режимною Церквою святкуванні ми не повинні брати участи. Bони його там готуватимуть, з одного боку, для замилювання очей світу, а з другого — для підважування різних наших заходів і плянів на еміграції. Немає сумніву, що все це буде робитися не для відзначення, а для спотворення світлого ювілею.
Відомо, що вже створено спеціяльний ювілейний комітет у Москві під головуванням патріярха Пімена, у якому митрополит і єкзарх України Філарет Денисенко керує т. зв. богослужбово-літургічною робочою групою. Хоч вже понад два роки цей комітет існує, мало відомо про його конкретні пляни, а зокрема про святкування в Україні. Так само не відомо, чи постане окремий ювілейний комітет у Києві, хоч дуже можливо, що столиці України якусь скромну ролю в цьому святкуванні приділять.
З усього досі відомого радше виглядає, що самі святкування, які годі промовчати, будуть дуже контрольовані, звужені до мінімуму, втримані в офіційній ідеологічній і політичній лінії, а головне — організатори будуть всіляко дбати, щоб не допустити до ширшої участи віруючих християн. Коротко, будуть вони намагатися зробити ще одну «показуху» для Заходу.
Напевно, тих українців й інших, що є під впливом Російської Православної Церкви за кордоном, будуть возити до Києва (як звичайно возять наших до Канева!), може й до Одеської духовної семінарії, і там будуть їм демонструвати «свободу релігії в СССР» та «єдність руського народу», а Православну Церкву будуть представляти як фактор культурного піднесення народу чи політичного об’єднання т. зв. руських земель.
Не виключено, що можуть бути спроби індивідуально чи групово когось притягнути з українців-православних на такі «прощі»-показухи, або використати для якихось інтерв’ю; можуть намагатися грати на наших сентиментах через такий журнальчик, як «Нові обрії», який є більше софістикований, як дешева рептилька «Вісті з України».
Але тому, що «культурний обмін» є річчю обосічною, совєти радше будуть дуже обмежено стосувати цю практику, так би мовити, дозувати діялог й участь українців за кордоном у святкуваннях. Бо справжній культобмін міг би вирватися з-під їх контролі й мати непередбачені для аранжерів наслідки. Тому цілком певно, що за теперішньої політики Кремля не буде нічого такого у зв’язку з ювілеєм, що могло б навіть тактично поділити нашу громаду.
Відмежовуватись від усяких офіційних святкувань, це ще не означає, що в обличчі цього ювілею ми мали б відмежовуватися від сучасної України і її народу. Думаю, що в передювілейній порі, а навіть в самому ювілейному році, повинні далі відбуватися індивідуальні туристичні поїздки на Україну. їх можна зводити тільки до родинних відвідин чи до передавання туди пакунків і привезення сентиментальних сувенірів з України. Люди мають право й на таку приватність. Але з погляду загального й національного можна було б зробити щось більше.
Наші поїздки на Україну, хоч не політичні й не провокуючі, повинні бути виразно спрямовані на те, що ми відвідуємо землю наших батьків і хочемо пізнати її такою, якою вона була і тепер є. Слід нам ознайомитися й оглянути історичні місця , собори, манастирі, святині, їм поклонитися, пригадати собі їх, і, зокрема, нашій молоді, для якої вони є досить абстрактними. Не треба боятися заходити до церков; слід просити «Гідів», що бажаєте бачити певні релігійні пам’ятники, собори, печери, зфотографуватися і скласти квіти біля пам’ятника Володимирові в Києві. Не можу знайти виправдання для українця-туриста, що не хотів би відвідати Собор св. Юра (бо «боїться за родину»!) чи місцеву церкву, цвинтар, якщо йому вдалося потрапити до рідного міста чи села, щоб в церкві не молився, а лише пасивно розглядався.
Треба здобутися на відвагу і в неділю чи в свято, як правило, брати участь у Богослужбі у діючих церквах. Треба просити представників «Інтуриста», щоб Вас завели до двох відкритих манастирів у Києві, слід просити релігійну пресу, наприклад, «Православний вісник». Якщо священик відвідує Україну, він може спокійно домагатися дозволу правити Літургію. Думаю, що із тихого, придушуваного чи камуфляжованого з переляку нашого християнства треба нам зробити його відкритим і публічно визнаваним, навіть коли ми є в совєтській дійсності. Коли ми знаходимося у вільному світі, то розпинаємося за переслідувану Церкву і засуджуємо її гонителів, а як їдемо туди, то поводимося і мовчимо «тихше тієї води і нижче тієї трави». Чому не привозити з України фото наших святинь, пам’ятників, хрестів, богомольців у церкві тощо?!
З нашого боку можна й потрібно брати з собою для особистої потреби хрестики, молитовники, іконки. Цього вам не можуть заборонити; ясно, треба бути розважними, щоб вам не закинули, що це для розповсюдження чи навіть для «чорного ринку».
Не виключено, що деякі туристичні бюра будуть організовувати якісь ювілейні прощі-прогульки. Режим може навіть це толерувати, якщо не з інших причин, то хоч би для того, щоб не попсувати собі «туристичного бізнесу» й придбати трохи твердої валюти. Слід уважати, щоб такі поїздки були розважними і щоб відповідальні люди їм надавали тон у групі. Не треба допускати провокативних виступів, але також уважати на режимових провокаторів. Зокрема не треба наївно погоджуватися на якісь інтерв’ю, що здебільшого їх викривляють агенти з совєтського агітпропу в радіо чи редактори «Вістей з України». Наші подорожні компанії, що допомагають трохи збирати західню валюту в совєтську касу, повинні домагатися тур до рідких місць, наприклад до Чернігова чи до Почаєва.
Але й ті, що не збираються їхати на Україну, можуть хоч частково спілкуватися з рідними й близькими з приводу ювілею. Можна стримано й інформативно писати в листах про наші святкування тут. Треба мати кілька варіянтів тематичних вітальних листівок з ювілейною тематикою і їх посилати на Україну.
Куди важливішою є ділянка інформації через існуючі засоби комунікації — радіомовлення. Це, очевидно, політика керівництва таких радіостанцій, як «Ватикан», «Голос Америки», «Радіо Свобода», Канадська Радієва Служба, «Вільна Европа», євангелицькі приватні програми тощо. А вони здебільшого керуються неукраїнцями. Але українські співробітники повинні впливати, в якому дусі передаються ці програми на Україну, який зміст тих передач. Важливо, щоб у цьому відношенні чимбільше інформативного матеріялу дійшло на Україну, щоб наші земляки знали про те, що і як українська діяспора готується до ювілею. В деяких світських радіопрограмах повинні бути також релігійні передачі, огляди історичних постатей і подій, пов’язаних з християнізацією України, а також повинно бути більше богослужбових програм. Наприклад, досі радіо «Голос Америки» українською мовою передає тільки двічі в рік (на рокові празники) Літургію на Україну. Потрібно домагатися місячних передач. Для нас особливо важливо, щоб віруючі українці-католики і православні почули Службу і Слово Боже із церков, де зберігається справжня українська обрядова культура, українська богослужбова мова, де плекають церковну музику, а проповіді мають глибокий патріотичний зміст.
Деякі наші релігійні видання, зокрема для літургічного вжитку, повинні бути приготовані так, щоб хоч частина їх потрапила на Україну. Не є цілком так, щоб кордони були герметичні. Треба тільки бажати й бути переконаним у тому, що віруючі люди в Україні бажають отримати молитовник, Святе Письмо чи іншу релігійну книжку. Якщо ми зрозуміємо, що це важливе й потрібне, то знайдуться шляхи та методи їх передачі. Не входжу тут в деталі, але звертаю увагу, що треба нам на ці справи дивитися більше практично, відкрито й активно, а не ховати по-струсячому голову в пісок.
Важливо також, щоб наш ювілей мав відгомін та відзначався в якихось формах також на тих окраїнах української землі, де релігія має дещо кращі можливості, ніж в УССР. Це стосується Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії та української діяспори в Югославії. Іноді звідти легше дістаються відомості на Україну, як із Заходу.
Врешті, з притиском треба ствердити, що в цьому і наступних роках ми повинні більше, як досі, включитися в оборону прав релігії і особливо Української Католицької Церкви на Україні. Не оминаймо ніякої нагоди інформувати світ про всі відомі факти переслідування Церкви і релігії. Публікуймо більше популярних і науково-дослідних праць про цей важливий відтинок життя-буття нашого народу. Робім це екуменічно, себто в обороні всіх віруючих, і спільно, разом об’єднавши наші заходи і зусилля, бо лише так наша акція має шанси бути успішною. Доводім до відома міжнародніх інстанцій релігійні репресії та прагнення віруючих людей на Україні. Як актуальним є це зокрема в обличчі дії «Комітету оборони прав релігії і Церкви в Україні» та віднедавна видаваної «Хроніки Української Католицької Церкви»! Пишім про ці речі до урядів західних країн і міжнародніх інстанцій, ангажуючи західних парляментаристів, а зокрема релігійних діячів, в акцію оборони релігійних прав.
Не вагаймося кидати виклик офіційним псевдорелігійним делегаціям з СССР на Заході; нехай вони публічно відповідають на конкретні питання про положення релігії в СССР. Маймо відвагу протестувати чи висилати петиції до совєтських властей, як це роблять там наші земляки.
Нехай ювілейні готування стануть також нагодою для нас штурмувати атеїстичну твердиню та стукати в нераз індиферентні двері західних чинників! Але, насамперед, нехай це буде збудженням нашого власного сумління до долі нашого віруючого народу і в обороні його природних прав. Таке наставлення і відповідна дія будуть найкращими виявами нашого святкування Ювілею Тисячоліття.
