Ювілейна промова виголошена на бенкеті Патріярха Йосифа у Римі, 12 жовтня 1977.

(Подаємо за магнетофонним записом)

Ваше Блаженство, Блаженніший і Дорогий наш Патріярше!

На доручення священиків моїх спів-братів, маю скласти Вам поклін, щоб вшанувати Ваше велике священство, Ваше 60-ти ліття. Не знаю чому мене ізбранно, може тому, що я один із перших випускників і спудеїв Вашої Богословської Академії. Не легко знайти слова, щоб говорити про 60-ти ліття священства. Для нас священиків священство це Тайна свята, одна із семи Тайн. Для Вас Ваше Священство, Блаженніший Патріярше, — це не тільки Тайна, це велике нерозгадане Богом Вам дане таїнство.

Скільки разів приходиться мені входити до Вашої для нас здвигненої обителі, я завжди кидаю оком на ту в бронзі закуту книгу Святого Євангелія Богослова, закуту семи печатками і стережену ангелами святими Господніми. І в тій книзі багато таїнств і багато тайн. І думаю нераз чи книга Вашого 60-літнього священичого служіння не є також чимось, що відображує ту книгу св. Івана Богослова. З ляком можна розгортати печаті цієї священної книги, бож написано у ній, у главі п’ятій і ця надпись находиться також на нашій університетській обителі, що тільки достойний може взяти ту книгу до рук і розкрити її печать. Але Ваше Блаженство дозвольте мені, — нехай недостойному — за Вашим благословенням розкрити бодай кілька печатей із книги Вашого священичого життя, бо воно для мене справді таїнственне. І щойно може із перспективи дальших років ми будемо його бодай частинно розуміти.

Вересень 1917 р. в маленькій Унівській церкві клав на Вас свої святительські руки Митрополит Галицький — тоді Він носив титул, щоб закрити і зберегти свої права до київської патріяршої Церкви єпископ Камінця Подільського, бо йому не можна було тоді розкрити цієї правди ким він був, у нашій Церкві. І той Митрополит клав руки на молодого кандидата богословських наук — на Вашу голову. У монастирському храмі і під спів дуже цікавої літургічної пісні та цілої літургічної атмосфери. Червоні ризи, Хрест Господній виставлені на тетраподі до поклону вірних, бо це був літургічний час Воздвиження Хреста Господнього, Чесного Хреста. В церкві лунав спів «Хресту Твоєму покланяємся Владико і Святеє Воскресеніє Твоє славим». Яка парадоксальна злука у цій пісні, які пародоксальні музичні акорди. З одного боку Хрест, а тут Воскресення. З одного боку падіння, з другого вставання, з одного боку терпіння, а з другого радість, світлість. Два різні здавалося б супротивні собі музичні акорди. А вони зливались у пречудну симфонію, симфонію життя кожної людини, я скажу, а спеціяльно симфонію життя християнської людини. Хрест і воскресення, падіння нераз і вставання. Блукання і знова знайдення своєї цілі. І здається мені, що на крилах цієї прегарної християнської симфонії летить ціле буття не тільки Ваше, Ваше Блаженство, але цілої нашої страдної Помісної Церкви, Київської Русі, Церкви Києво-Галицької митрополії і всієї Руси.

Наша Церква, а я скажу — справжня, дійсна Христова Церква, як що розуміти її природу впродовж тисячліття летить під крилами цієї симфонії. Погляньте Отці — а я говорю в імени їх — у свої молитвослови і знайдете там майже на кожній картці, що там вшановують ісповідників. І ми молимося до тих ісповідників віри, але тих ісповідників не вміє сьогодні світ шанувати. Але і друге знам’я у цій в тому часі, що визначував Ваш священичий шлях, також цікаве у своїй символіці. Руки ще недавнього В’язня спочивали на голові молодого кандидата богословських наук, молодого священика, якого ті руки поставляли на діякона, пресвітера. Руки в’язня спочивали на главі майбутнього В’язня й Ісповідника Віри. Якаж це дивна символіка у тій нашій Церкві. І третє Ваше Блаженство: зовні наша рідна земля, наша Україна знаходилася під полчищами чужих ватаг чужих військ, згарища сіл, вдови — матері, плач сиріт. Це був сімнадцятий рік і ще «не чути було в Україні, щоб сказати словом поета — не чути було ще і не видно було ще на обрії ЗОЛОТОГО ГОМОНУ».

Минав час двадцять років і почалися останні чотири десятиліття Вашого життя половина цього у в’язниці на засланні, друга половина хоч не у в’язниці та у невільній неволі. Почалося воно тим, що якраз тіні св. Юра у затишній молитовниці Слуги Божого Андрея знову ж той самий в’язень клав свої руки на Вашу главу. Той самий В’язень, який Вас робив своїм екзархом великої України, той самий В’язень, який поставив був екзарха Росії в особі Фьодорова, той самий В’язень, який виконував свою владу над цілою тоді Руссю, той самий В’язень, який покликав у 1939 р. екзархів Білорусі, Волині, а екзарха свого рідного брата послав там де були найбільші терпіння нашого народу впродовж віків до Сиберії, Климента Шептицького. Виконував свою патріяршу владу, своєю властю. Він це робив у часах, коли Церква була у ярмі і над Церквою зависло марево переслідування. І він знов поклав свої руки на Вас, а з зовні знова була та сам атмосфера морозна, про яку Слуга Божий Андрей писав одним реченням. 1939 рік. Перше його Послання пише до священиків і каже: «ну щож, обернулась тільки одна сторінка історії і я Вас кличу дальше до праці, до служіння Христові». Це великі слова. А Ви в тому часі вже знова таїнственно, у таємниці у запечатаній книзі були тим хто мав перебирати його спадщину. І той же сам Слуга Божий Андрей назначивши свого переємця, пише до Святішого Отця Папи тут у Римі і просить, «я тепер можу вмерти — благословіть мене Святіший Отче на мученичу смерть». Таких синів має наша земля, має наша Церква, має наш рідний нарід.

І може бути воля, так звана воля, яка хоч не є неволею фізичною після 20 років і після Вашого Блаженніший Отче прибуття до Риму. Та вона може бути душевною неволею. І я знаю, вичуваю і бачу, скільки літ Ви душевно терпите. Але ні про свої терпіння колись, ані про свої терпіння тут Ви радо не говорите. А тим часом є положення таке, що Ваші руки хотіли б благословити свій нарід зокрема тих яких Господь ізбрав, щоб давати свідчення аж по краю землі, щоб давати свідчення терпіннями, муками і витривалістю у яких умовинах життя не було б.

Ваші руки хотіли б благословити наших в’язнів, Ваші руки хотіли б поділитись з ними хлібом! Але Ваші руки немічні, бо ворожі сили цього не бажають, а Вам кажуть мовчати! Ваші руки хочуть благословити і обнімати усіх братів у всіх країнах світу, та Вам кажуть не благословити.

Ваша Благовість хотіла б дійти до усіх закутин, але Вам кажуть мовчати. Це страшна душевна неволя, це велике терпіння. Скільки із Вашого життя. Стільки із цієї книги закутої печатками. Це уривки, це тільки вирізки із цієї великої апокаліптичної, таїнственної книги Вашого 60-ліття священства. Я бажав би, щоб колись розкрилася та книга, щоб ми побачили таїнство її.

І моя друга думка — Блаженніший Патріярше Києво-Галицький і всієї Руси! Два роки тому назад склалося так, що чи то Божий помисл чи припадок був такий, що мені прийшлось сказати відому молитву на гробі апостола Петра. І склалось так, що після того я отримав цілий ряд письм дуже грубого змісту. Я про них ніколи не говорив. Навіть священики питалися мене, очевидно із кпинами, — як то Ви проголошували патріярхат. Блаженніший! Хочу тут ствердити, що я з Вами не порозумівався. Я молився так за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, як Ви мене колись вчили, що в людині мусить бути синтеза між її думкою і її серцем. І то що я думав, що я мислив і до чого я дійшов, також завдяки Вашому вченню. І те, що говорило моє серце, я не міг скрити там на гробі апостола Петра. Я, Дорогий Патріярше і мої дорогі українці з усіх усюдів. Я нічого нового не проголошував, я тільки стверджував факт, уґрунтований богословією, еклєзіолоґією спеціяльно, факт уґрунтований канонічно правно, і факт уґрунтований нашою історією. Найвищим знанням є богословія. Як хтось рішає, чи управляє, чи рядить тільки на підставі якихось собі даваних законів, абстрагуючи від богословії, то цей закон є для мене неіснуючий. У Євангелії сказано також про закон дуже цікаве слово, про яке треба думати і над ним замислитися. Ви знаєте, що як судили Христа, то судили Його формулою «по закону нашому должен єсть умерти». Чи не здійснювалося те багато і в нинішньому часі по закону нашому «должен єсть умерти». Але Він жиє, наш Патріярх і не вмер. Богословія це мудрість, та якій служить наш Патріярх. Це благодать про яку навчає апостол Павло так прегарно у свойому листі до Євреїв. Це благодать про, яку навчає цей перший наш великий патріот Київської Руси-України Іляріон, коли говорить про те, що це таке закон, і що таке благодать. Без благодаті, без мудрости Господньої немає підстави істнування жоден закон. Не входжу в історію, залишаю на боці, я хотів би тільки сказати — читайте, читайте те, що написано тут у Св. Софії. Знайдете у мистецьких іконах і «Руську Правду» і «Слово о законі і Благодаті» Іляріона! — Читайте це все і тоді побачите, що по суті наша Церква почавши від X віку була Патріяршою Церквою. Ще одне — є речі про які я мушу згадати і тому прошу «благословіте та не кленіте». Кілька тижнів перед нашим святкуванням тут у Римі в тому часі, на тому самому Гробі поминали іншого Патріярха всієї Русі. Того, що вкрав нам нашу батьківщину, того якого нащадки не дозволяють сьогодні плекати своєї культури і відбирають нам цілу нашу історію, наші ікони, наші музеї, вбивають усе, що тільки наше рідне. Там той гріб у мойому розумінні був збезчещений. І я подумав, що треба його освятити тим, щоб показати хто є справжнім Патріярхом києво-галицької Руси!

Сьогодні, говорячи від нашого духовенства, вважаю, що висловлюю думку вас усіх присутніх. Ми не сміємо розійтися звідси не подумавши також і не зробивши чогось такого, що нам диктує наше сумління супроти нашої рідної батьківщини, супроти тих відомих і невідомих ісповідників, мучеників за Христа, за віру за своє сумління, за правду. Ми мусимо щось зробити. І я тому дозволю собі і думаю Блаженніший Отче, Ви візьмете і це до уваги. Я це взяв на папір з уваги на важливість. Я прошу, щоб ми тут заявили у тому часі, коли є з’їзд світового єпископату на так зв. Папському Синоді, коли вони з’їхалися, єпископи з усіх країн, щоб нарешті світовий єпископат промовив слово в обороні тих, які терплять не тільки у нашій батьківщині, але всюди у наших сусідів, аж до краю землі, як це читаємо у діяннях, які терплять за свою віру, за свої переконання. Так нам наказує Євангеліє Христове!

І друге — так нам наказує також і розуміння Божої заповіді «Не вбивай» Митрополит Андрей у найтяжчих часах нашого народу, коли він стогнав під ярмом нового окупанта видав велике послання під назвою «Не убий». Чому ж лякатися тим, яким ніщо не грозить. Тому нехай кликнуть до світа ці всі зібрані на Синоді слово до інших: Не вбивай душі людської! і сьогодні стоїмо також на порозі так званої Гельсінкської Конференції і там будуть говорити про ті самі речі. І я прошу також, щоб ми і тут висловили навіть як нас світ не хоче чути, але щоб заманіфестувати для історії те, що ми до них кличемо. До тих володарів, які володіють не для народу, а для себе для якоїсь Групи, може для якоїсь діявольської ідеї, щоби вони нарешті схаменулися! Щоб схаменулися і дали можливість людям вільно жити, на всій земній кулі.

Дорогий Отче Владико, Блаженніший Патріярше і тут моє слово знову таке, як про це у цій книзі запечатаній пишеться: «скажи ангелові Церкви Ляодикійської і в Сарах і у Філядельфії і в усіх інших тодішніх місцях. Скажи якесь слово. Ми тут зібрані як наша Церква усі владики, миряни і духовенство. Я Вас всіх прошу одне — у цих тяжких часах і у цих тяжких переживаннях, що їх має наш Патріярх — зробім одне. Тут говорили про єдність, а я говорю про щось інше. Не дозвольмо зрабувати, загарбати, зірвати з його могутньої голови цього патріяршого клобука, не дозвольмо рабувати у нього його патріяршої мітри. Пам’ятаймо про це, що у продовж 20 років не клобук і не мітра, але струми холодної води, електричні струми дуже часто декорували Главу нашого Патріярха, так як сьогодні декорують сотні тисяч наших братів і сестер. Не дозвольмо вирвати із рук його нашою традицією освяченого патріяршого жезла. Не біймось, що він з тим жезлом їде в усі країни світу. Не кажім, що він не має права. Я також їздив по світі і бачив написи Слуги Божого Андрея, як він по усіх усюдах від першої філядельфійської єпархії підписав предложені на візитації літургічні книги, дня того і того року, коли саме він об’їздив і відвідував наших вірних в нових країнах поселення. Це право патріярше. Не дозвольмо, щоб хтонебудь ламав, чи старався підрізувати Його патріярший посох.

Блаженніший Патріярше — Дорогий Отче! При кінці я прошу про ще одне. Благословіть своїми руками усіх. Благословіть нас усіх тут зібраних. Благословіть усіх тих, що є у тюрмах. Благословіть тих, що ледве дишуть і вмирають там на українській землі. Благословіть також тих, які хоч мають очі та не видять і мають вуха, а не хочуть чути. Благословіть і ворогів Ваших. Ви завжди їх благословили і за них молилися. Благословіть також цими руками оцих молодих, які сотками хотіли б дістати Ваше благословення. Вам не дозволяють тепер навіть не хочуть, щоб покладати руки Ісповідника на глави молодих кандидатів до священичого служіння. Сотки людей за сто років дякували б Богові, якби мали Ісповідника перед собою, який міг би покласти руки і посилати їх у священичу службу. Закінчу, парафразуючи слова одного із друзів нашого Василя Симоненка. Він говорив про Україну, я буду говорити про Церкву. Часто буває так, що легко називати себе сином України, але справді не легко бути справжнім сином України. Легко нераз звати себе сином нашої греко-католицької Церкви. Але не легко бути і жити життям цієї Помісної Патріяршої Церкви. Легко казати я люблю свою Церкву, але як же важко нам цю Церкву справді любити, служити і розуміти — Дорогий наш Патріярше.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

4 (474) 2019 2019-4-obklad-w