З Днем народження Блаженнішого нашого Отця

Уже вісімнадцять років відзначуємо і вітаємо нашого Патріярха з днем Його народження. При більшому чи меншому числі учасників продеклямовуємо звичайно поодинокі етапи з Його життя, а щоб не повторятися, то один раз підносимо Його життя у каторзі, іншим разом Його наукові й церковні заслуги, а ще іншим разом навіть величаємо Його Мужем Божого Провидіння, живущим Символом, нашим Прапором або таки Мойсеєм. Але з цими річними парадами кінчається і все. Ми скоро забуваємо, що Він достотно і воістину все те, що наші бесідники говорять, а може, й у ще більшій мірі те, у що наші промовці здібні вірити.

У нашій колективній свідомості в даному моменті та ще за свіжої пам’яти все це нас зворушує, а з закінченням урочистости десь ці наші почування подіваються, десь розгублюються, а залишається у душі якась дивна порожнеча. Поточне вже життя саме дбає про те, щоб цю порожнечу виповнити протилежними версіями і зображуваннями цієї особи, і ми вже не знаємо, у що вірити. Коли б ми підходили до цієї винятково надзвичайної особи, надзвичайної у всіх відношеннях, як ми підходимо до найсерйозніших справ свого особистого життя, то щойно тоді ця особа і те, що за нею криється, стояло б у нашій свідомості вже незрушно і вже абсолютно неперемінно.

Власне, щоб цього досягнути, я не хочу сьогодні торкатися поезії і націлюватися на короткотривалий художній ефект. Я хотів би, щоб ми всі усвідомили собі: чим є наш Блаженніший для нас і яка Його місія у нашій Церкві як на сучасну пору, в якій живемо, так і на довге ще майбутнє. На ці два питання я пропоную таку відповідь: Він для нас і для нашої Церкви — серце, мозок і сумління.

Так! Ми мусимо собі усвідомити, що Він з’явився між нами, коли наша Церква вже обезкровлена, поранена і посічена, викінчувалася. їй бракувало у першій мірі здорового й дужого серця, що розпроваджувало б животворчо-цілющу кров по всьому її організмі і приводило б цей вже до краю знесилений організм до сил. І це потужне Серце Бог нам дав. Навіть окремим своїм чудом нам його дарував. Болюче тільки питання на як довго це серце виконувало свою так до розпачу необхідну і животворчу функцію.

Адже знайшлись хірурги, що вирішили, що те серце належало б негайно зоперувати, а якщо б і треба було, то заступити його механічним апаратом.

Але ж виявилося, що тому серцю нічого не бракувало і треба було це серце, уже розтяте і поколене, вкласти знову на своє місце. Як не сконтужене було це серце, але ласка Божа була з ним.

Уже вісімнадцять років живе наша Церква тим серцем, і ми віримо, що ще довго буде вона ним жити. Але ж ніхто не здає собі справи з того, скільки терпінь, муки й драматичних переходів мусіло воно зазнати, а то ще й сьогодні зазнає. Усе це сталося тільки для того, щоб нас, незрячих, спам’ятати, до живого порушити і примусити нас вірити, що це серце від Бога походить і що праця цього серця нерозривна з життям або нежиттям нашої Церкви і нас самих. Певним бо є, що як довго це серце битиметься у нашій Церкві, то ця його Церква житиме не за іншими нормами, а виключно за його нормами. Бо такі найвиразніші повеління Божі. Він для нашої Церкви також довгожданний наш мозок.

Ми мали впродовж історії нашої святої Церкви великих світочів і великі уми. Але мабуть ніхто більше не виявився таким блискучим інтелектом, що заставив би навіть чужинців і неприхильних нашій Церкві та народові респектувати і подивляти цей інтелект. Особа нашого Патріярха представляє собою один з найбільших авторитетів усієї сучасної Церкви Христової. Якби не той авторитет, з нашою Церквою ніхто не рахувався б. Вже давно нашу Церкву жертвовано московському молохові, тобто чомусь такому, що в побожній фразеології називається екуменічними діялогами, а у справжній дійсності є нічим іншим, як пертрактаціями з дияволом. Уже ніби було все готове: загальне погодження священного Собору, якнайдальше йдучі контакти і навіть братання. І була не те що запевнена, але й актуальна вже співпраця затягненого саме до такої служби єпископату Української Католицької Церкви. Став тільки упоперек усім цим підготовкам один-одинокий наш Патріярх. Він один не думав здавати своєї Церкви. Ба, й вимагав для неї всіх тих прерогатив, які запевняли б віднову підтятого її життя і розгорнення цього життя до останньої спроможности і до вимог найстрашнішого з усіх часів часу. Цей мозок, цей інтелект збагнув не тільки сучасну хвилю, але передбачував і те завтрашнє й дальше майбутнє нашої Церкви.

І як невигідно було декому із всевладних у Церкві, то все ж цей інтелект примусив їх таки рахуватися з ним, зокрема тоді, коли безсилими виявилися їх намагання примусити цей інтелект плентатися по небожих дорогах чи манівцях. Ця постава нашого Патріярха — така сама сьогодні, як була вісімнадцять років тому — дає нам можливість провидіти, котра з цих церков, що називають себе Українською Католицькою Церквою, є без найменшого сумніву і буде вже повіки нашою Церквою і для чого існує їх стільки, скільки і наших владик. Було б наївно припустити, що наш Патріярх не взяв до уваги, що в такій ситуації, де на першому пляні фігурують не властиві архітекти субверсії, а владики нашої Церкви, прийдеться тим самим до самознищення себе самих і своєї Церкви, коли вже не до самоліквідації цієї ж Церкви вже хоч би самою більшістю тих, що управнені були б говорити від імені Української Католицької Церкви. А все ж цей інтелект не завагався. Вибрав радше поставити проти себе одного як власть імущих, так і «своїх» владик, яких найняла Апостольська Столиця для такої роботи.

Після вісімнадцяти років майже нічого не змінилося. Вичерпаний докраю, але нездоланний, наш Патріярх стоїть до самого кінця на своїх непроламних позиціях. Такий інтелект, як є в нашого Патріярха, мусить це робити із проникливістю, властивою такому інтелектові. Немає там місця на якісь часові піднесення і раптові спади, немає теж місця на якийсь сумнів, чия остаточно буде перемога. Ми мусимо теж вірити, що церкви, творені чужими та в ніякій мірі нам прихильними чинниками і обставлювані для особливої цілі спеціально добраними для цього єпископами, не встояться проти тієї Церкви, де головою її є й завжди буде наш Блаженніший Патріярх. Бо Божа правда є за нею і за її виразником.

Бо також наш Патріярх є і завжди буде сумлінням нашої Церкви. Дехто з нас міг знати колись нашого Патріярха з іншої сторони, радше, скажімо, з проримської тенденції. Але ж тоді він був свіжим ще випускником проримських академій, і єпископом чи головою нашої Церкви він ще тоді не був. Щойно митрополича мітра й безпосередньо після освячення його кров’ю і муками каторжника преобразили Патріярха. Він до глибини відчув і своїм інтелектом збагнув, що за Його Церкву нема вже кому заступитись, що її приречено на смерть, а для хвилевого ще сантименту названо її «мовчазною»…

І він, волею Божого Провидіння прийшовши до нас, цю свою Церкву взявся ізціляти й рятувати від зникнення з цієї землі. Так! Він став невблаганним сумлінням нашої Церкви. На Вселенському Соборі, на якому не порушувані були жодні правди віри, а виключно питання церковного життя і дисципліни, Він поставив справу, що її уважав справою першої і окремої важливости перед збором цього Собору. Він уважав, що тій Церкві, якої Він з Божої ласки є Головою і яка криваво й найжорстокішим насиллям була знищена, належить допомогти, щоб вона таки жила. Він уважав, що денебудь у світі уціліла ще ця Церква, що денебудь рештки тієї Церкви користуються свободою і можливістю життя, мусіли б бути об’єднані в одну Церкву, у рамцях якої навіть та Матірна, катакомбна Церква мала б перспективу перетривати і вижити своє приречення на смерть.

І ця Його Церква могла б лише настільки мати запевнення свого теперішнього всебічного існування і запевнення свого дальшого майбутнього, наскільки вона творила б неподільну єдність під одним верховним її головою. Тільки в такому контексті буде зрозуміла вимога нашого Патріярха: «Щоб Києво-Галицька Митрополія була піднесена до гідности патріярхії».

Чи міг би хтось підозрівати, що саме ця вимога викличе аж таку нескінченну чергу обструкцій, перешкод, а то й найрізнородніших провокацій і дій просто не до подумання у Божій Установі?

Найбільше кричущим серед цих фактів було завербування єпископату, що мав репрезентувати нашу Церкву проти свого законного Голови. Хто в силі передати те вислужництво зацікавленому у діялогах з дияволом проводові Церкви? Хто зможе зрозуміти зокрема формні цього вислужництва, де найпідліші методи були підступно застосовані на протязі вісімнадцяти років проти нашого Блаженнішого Отця? Так, найпідліші методи, бо як можна назвати пасквілі, інсинуації, наклепи, зневаги його особи, шантажі й звироднілі напади на Божу Справу?!! Але він стояв понад те все. Він терпів, і як же тяжко! Його зневажувано на кожному майже кроці, Він був паралізований діями сильних цього світу, але Він ні на хвилю не відступив від Божої Справи.

Бо Він — сумління нашої Церкви. І голос цього сумління не можуть заглушити ніякі приписи власть імущих, ні тим більше затиски чи шантажі. Навіть тоді, коли більшість нашого ієрархічного збору стала інструментом або й крикливим речником цього апокаліптичного розгулу,— Він був сумлінням нашої Церкви і прапороносцем Божої Справи. Дещо змінилося по Надзвичайному Синоді, що його скликав цим разом сам Папа. Дальше робляться спроби приспати якось це Сумління. Але дарма. Це Сумління вже не вбити! І це Сумління не знатиме і в далекому майбутньому ніяких компромісів. Це Сумління буде повік з нами. І ми, живучі члени нашої Церкви, не маємо вже іншого вибору. Ми і грядущі за нами мусять йти у мандрівку століть з Його духа печаттю.

Очевидно, у цей святковий день Блаженнішого Отця нашої Церкви, ми відновлюємо нашу присягу вірности йому і заявляємо Йому нашу християнську любов.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>