З листа мойого старого друга

Дорогий Михайле! Дякую Тобі за іменинові побажання в зокрема за Твого додаткового листа. В справі Ікса я не можу Тобі нічого сказати, бо признаюся, що ним я не цікавився. Я мав нагоду з ним запізнатися, але ближче з ним не сходився. – Журнал «3а Патріярхат» я передплачую і читаю. Що ж?! Випало на нашу долю боротись за рідну Церкву, за рідну мову в ній, — хоч це є першим обов’язком наших єпископів і священиків, головно у вільних країнах, де ніщо не стоїть на перешкоді шанувати свою Церкву, Її Патріярха, рідну мову і традиції та взагалі служити своїй рідній справі. Нам, що виховані в старій школі, де навчали шанувати авторитет і бути карним членом рідної нації, важко є зрозуміти теперішнє наставлення до свого Первоієрарха наших владик і їх повне забріхання. Одинокий справді вірний Владика свойому Первоієрархові є Преосв. Кир Іван Прашко. Саме сьогодні одержав я часопис «Америка» ч. 132 з 17-го серпня і там на першій сторінці чорними буквами є вміщена заява чотирьох канадських владик за їх підписами в справі останньої номінації трьох владик — заява обманна, бо ми вже знаємо також заяву нашого Патріярха Йосифа (відносно цієї номінації — Ред.). Я думаю, що Ти вже бачив це число «Америки», а якщо не бачив, то запізнайся з ним. Облуда на цілій лінії і треба дійсно дуже сильної віри, щоби не заломитися і вірити тим правдам, що їх наші владики і священики проповідують. — Щож би, на примір, шкодило нашим владикам підпорядкуватися свойому Патріярхові і йти згідливо до спільної цілі? Напевно Ватикан не поскидав би їх з владичого трону і, побачивши нашу силу саме в згідливості, прийняв би конституцію УКЦеркви і погодився б на патріярхат. Та видячи такий розбрат, Ватикан має рацію, коли каже що, «рутени неспосібні самі собою рядити».

Та не ліпше воно і на наших світських фронтах, тобто на політичному і мирянському фронті, зглядно у русі за патріярхат. Чи не можна б створити одної пропатріярхальної організації замість кількох конкуруючих зі собою!? Напевно можна, але тоді ми не були б «правдиві» українці. Патріярх накликає нас до згоди, до єдності, бо лиш тоді прийде перемога, а ми, закохані в отаманщину, діємо якраз наперекір. І обвинувачуємо одні других в злій волі, одначе самі тої доброї волі не виказуємо. А наш світ «політичний», хіба інший!?… Це найкраще видно в т. зв. націоналістичному таборі, що, маючи ту саму ідею, розлетівся на поборюючі себе взаїмно кусні, і куї боно (в чию користь — Ред.)?! Думають бути президентами в Україні. Такими шляхами її не здобудуть.

Роздумуючи над тими шкідливими проявами нашого церковного, громадського і політичного життя, я пригадав собі оповідання мого прадіда Степана про напад вовків на гурт коней, що паслися за селом на т.зв. толоці, (полю, що в тому часі лежало облогом) поблизу ліса. В тих критичних випадках коні збігалися до купи, ставали до себе вкруг головами і задними ногами (копитами) відбивалися (завсігди без шкоди) від вовків. Коні мали вроджений інстинкт самозбереження, і він рятував їх перед нехибною смертю.

Цього інстинкту власне нам бракує — та й розуму в нас небогато. Нас нападають Москва, Варшава і нинішний Ватикан, вони мають намір зліквідувати нас як націю. Замість боронитися нам проти них, ми власними руками помагаємо їм себе угроблювати. Ми співпрацюємо, коляборуємо з ними для нашого очевидного знищення. Якщо б нині наш Тарас Шевченко писав своє «Послання», то напевно до «московської грязі і «варшавського сміття» мусів би ще додати ватиканських підніжків. Вибач Михайле, що я трохи «розігрівся». Я не політик, я людина, і цілим серцем болію над недолею нашого народу. Цьому всьому можна було-б зарадити, коли б ми одностайно, в єдності, як учить нас наш Патріярх, їх Блаженство Кир Йосиф Перший, стали проти ворогів. А це либонь може статися лиш тоді, коли ми додамо до наших щоденних молитов ще одну коротеньку молитву слідуючого змісту: О Боже Всесильний, що перебуваєш на Небі і всіх планетах Всесвіту, поскупив Ти нам розуму, яким Ти щедро обдарував другі народи і тих, що нині нас поневолюють, молимо Тебе усердно: дай нам інстинкт самозбереження і самооборони, якими Ти достатньо наділив світ звіринний. Амінь.

На тому кінчу мого листа розпуки, — здоровлю і цілую Тебе. Твій

Павло

П.С.

Я не міг би нічого відібрати зі змісту цього листа. Я хотів би тільки дещо змодифікувати в цій молитві, а саме: у проханні до Бога про інстинкт самозбереження треба згадувати передусім тих, що з допусту Божого стоять у проводі нашої Церкви, бо в засаді «покищо вірний УКЦеркви» добрий, слухняний і побожний. Йому бракує тільки почуття обиди, якою його нагороджують його духовні провідники і тому він покищо не може здобутися на відповідну протидію.

Михайло Топорович

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту