Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

З листів до редакції

Слава Ісусу Христу!

15 квітня 1989 р.

ВПов. Редакціє журналу «Патріярхат»
на руки ВПов. Пана Миколи Галіва Нью-Йорк

Високоповажаний Пане Галів!

Дуже дякую за ласкаву пам’ять, за молитви, побажання, за цінний і гарний дарунок з нагоди мого 50-ліття священства.

Що ж, півстоліття душпастирської, а також і громадської праці вже за мною, за мною також за той час багато занедбань, а скільки ще переді мною — то секрет, і тільки один Бог знає. Хай ім’я Боже буде благословенне, нехай буде» воля Його свята! Як Милосердний Господь Бог дає здоров’я, то я буду працювати на славу Божу, для добра наших вірних і для добра нашого Народу, а прикладом для мене буде завжди наш Патріярх Йосиф.

Щиро Вас здоровлю, і ще раз дякуючи за все та бажаючи Вам всього доброго, благословлю Вас і Вашу родину, і все членство з цілого серця в Христі відданий

+ Іван Єп. Мельб. св. Петра і Павла
Єп. Іван Прашко
Епарх для Українців-Католиків в Австралії, Новій Зеляндії і Океанії

* * *

Шановний Редакторе!

Виглядає, що питання конфлікту «Владика Борецький-Ватикан» чи радше «Владика Борецький — Секретаріят Синоду УКЦ» ще дальше цікавить українських мирян. Не менше пишеться про це в українській пресі, багато говорять про це ті, що цікавляться справами УКЦ тут, в США, Канаді, Римі, Україні. «Юкренієн Віклі» і «Свобода» від травня ц.р. надрукували «Заяви» з канцелярії Владики І. Борецького і Секретаріяту УКЦ Синоду. Перша заперечує неправдиві поголоски про резигнацію Владики І. Борецького. Кажеться, що римський закон про добровільну резигнацію єпископів із 75-тим роком життя УКЦ та її єпископів зовсім не зобов’язує, бо до УКЦ він зовсім не відноситься! Заява Секретаріяту Синоду УКЦ стверджує це, що «хоча ця умова (римський закон) не відносилася до Східніх Католицьких Церков, все таки ці Церкви уважали за відповідне застосувати. Від того часу єпископи східньо-католицьких Церков, включно з УКЦ, ДОБРОВІЛЬНО подавали листа-резиґнації Святішому Отцеві, коли вони завершували 75-ий рік життя».

Дальше кажеться у заяві,— що проект про резигнацію єпископів і так буде швидко проголошений в Кодексі Східнього права, тому чи ми того хочемо, чи ні, про це і так нас ніхто питати не буде: в дійсності ми не маємо нічого до сказання. Так на практиці виглядає «помісність» УКЦ. Українські католицькі Владики добровільно рішили цей римський закон пропхати у нашу Церкву, бо уважають, що він в першу чергу добрий для них. В нагороду за «добровільну емеритуру» римський закон запевняє їм «туземні благодаті»: право осідку у власній дієцезії і він має бути забезпеченим влаштуванням, які відповідають становищу, яке він посідав, як і відповідальними засобами життя». Дальше у Заяві пишеться про «благодаті», якими папа римський наділив Владику І.Борецького, бо не післав Його передчасно на пенсію, так що Владика міг активно включитись навіть у святкування українського християнства, мати можливість відсвяткувати свій золотий ювілей, як і 40-ліття єпископської хіротонії, обидві річниці, які припали у 1988 році. Дійсно імпонуюче щастя: по сорок роках праці дано нагоду Владиці І. Борецькому відсвяткувати це сорокліття у Торонто. Думаємо, що коментарі тут зовсім зайві!

Дальше у Заяві говориться про вибір і призначування єпископів поза Україною: Синод УКЦ дає листу кандидатів, а сам римський папа вибирає того, кого він захоче (або кого Конгрегація для Східніх Церков буде папі рекомендувати). Та про це голосно говорити не можна. Це може хтось розуміти, що Синод УКЦ в дійсності мало має до сказання. Всю відповідальність кладеться на плечі папи римського. Як папа з тим усім дає собі раду — про це не говориться!

За «Вияснення» Секретаріяту Синоду хіба треба бути вдячним, бо наглядно бачимо, що самі українські владики пропихають римські закони у нашу Церкву в переконанні, що вони роблять правильно, бо це принесе нам користь. Є правдою, що Сеньйор-Владика І. Борецький думає зовсім інакше. Є правдою, що УКЦ має подостатком владик, але правдою є також і те, що у нашій Церкві є криза священиків. Одних може забагато, других замало. Казалося, що дотепер латинізація УКЦ включно з насильним впровадженням целібату виконувала Конгрегація для Східніх Церков. Із «Заяви» можна заключати, що у цьому допомагають тут і там наші владики. В міру того усього, що діється, мимоволі насуваються слідуючі питання: чому українські католицькі владики так дуже зацікавлені питанням резигнації Владики І. Борецького, а так мало долею УКЦ в Україні? Сьогодні є зовсім ясним, що якщо б сьогодні патріярх Йосиф Сліпий жив, намаганням українських владик пропхати римський закон у нашу Церкву не мало б ані місця, ані прецеденсу. Чому Патріярх Йосиф Сліпий за свого життя висвятив так багато одружених богословів на священиків УКЦ? А чому цього не робить Мирослав Кардинал Любачівський? Ці питання дуже цікавлять, а при тому й турбують мирян УКЦ. Невже ж по смерті Патріярха Йосифа Сліпого виник інший «курс» у нашій Католицькій Церкві? Чи, може, наші владики «завертають» до старих звичаїв і обичаїв з часу панування Конгрегації для Східніх Церков? Невже ж наші владики не є свідомі моральних обов’язків у відношенні до УКЦ? Якщо ці обов’язки виявляються затяжкі для них і справляють їм великі труднощі, чому ж тоді вони їх добровільно приймають? Наша УКЦ в Україні переносить від років нестерпні муки, пониження, знущання із повним запереченням для неї основних людських прав; невже ж є вказаним і моральним УКЦ «експериментувати» тут, в діяспорі? Українці-католики не бажають латинізації нашої Церкви ані впровадження римських законів, канонів і тим подібних практик у нашу Церкву без уваги на те, які вони були б корисні для наших владик.

Є правдою, що тут і там виринають на поверхню дивовижні українські люди, вороже наставлені до українського-візантійського обряду у нашій Церкві, до патріярхії, до Патріярха Йосифа Сліпого, з повною гльорифікацією Римської Церкви. Та це радше одиниці, які собою блудять, бо дуже часто самі не знають, чого вони хочуть. Вони навіть часом друкуються у менше нашій Церкві прихильній пресі. Декому з них наш український візантійський обряд привиджується у виді російського режимового Православ’я. Явище до певної міри не дуже здорове. Психологи кажуть, що коли ці привиди являються старшим людям — прогноза невесела, а то і погана. Часто мається враження, що ці люди прямо «мучаться» в нашій Церкві з українсько-візантійським обрядом. Та вони якось не переходять до Римської Церкви, помимо того, що так її дуже обожествляють.

На сторінках «Юкреїньєн Віклі» з’явився надрукований лист до редакції, автором якого є отець Іван Терлецький, віцеканцлер при Владиці Василеві Лостенові у Стемфорді. Аналізуючи цей навіть дещо цікавий лист, можна сміло ствердити, що автор у часі його писання був у стані психологічного «піднесення» і поденервування, тому виявився меншим джентельменом (у відношенні до пані Коломієць) та ще менше толерантним священиком. Ми знаємо, що отець І. Терлецький з «уряду» мусить заступати відмінний погляд на справу Владики І. Борецького. Все таки автор листа не сміє забувати, що він священик УКЦ і віцеканцлер, якого теж зобов’язують певні форми журналістичної чемности, культури, доброї поведінки та вмілости тримати свої почування під контролею. Ці зауваги робимо з добрим наміром допомогти отцеві-віцеканцлерові пізнати свій власний журналістичний нетакт і на майбутнє його не повторяти. Редакція «Юкреїньєн Віклі» в чемній і культурній формі поучила отця І. Терлецького на майбутнє висилати тільки підписані письма до української преси з відповідною датою. Хіба ж не має чого боятися власного підпису на куснику паперу. І в цей спосіб можна оминути багато непорозуміння, недоговорень і зовсім зайвих хвилювань. Є цікавим і до певної міри дивним, чому висилкою Заяви зайнявся дуже ревно і сердечно Владика Лостен (він чейже не секретар Синодального Секретаріяту і не канцелярія Мирослава Кардинала Любачівского).

Ось такими думками я задумав поділитися з Вами і читачами журналу.

Вітаю Вас,

Зиновій Ґіль
Трентон, травень 1989 р.

Поділитися: