(Закінчення)
У листопадовому числі «Патріярхату» поміщено під повищим заголовком слово о. д-ра Івана Гриньоха, яке було прочитане на святкуванні 50-річчя Богословської Академії у Львові, що відбулося в Торонті. Редакція одержала текст слова о. Івана Гриньоха і надрукувала його в такому виді, як було надіслано. Щойно, коли вже число було здане до друку, до редакції надіслано листа з допискою, що попередня посилка не містила цілого слова о. Івана Гриньоха і в залученні переслано другу, значно більшу частину слова, — закінчення яке друкуємо нижче. Вибачаємось перед автором слова о. д-ром Іваном Гриньохом і читачами, на жаль, редакція не мала на це найменшого впливу.
Редакція
І дальше навчає нас цей Великий Отець Христової Церкви у нашому столітті: «В церковній єдності будемо всі мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати національна єдність…» (там же).
І хоч «пекло — за словами Митрополита, Слуги Божого Андрея — в даному моменті тріюмфує», то тріюмф його сповидний, хвилевий, бо це ж тільки «обернулася картка історії», як каже він у своєму Слові «До Духовенства» у вересні 1939 p., коли пекольна північна навала повінню залила останній клаптик Української Землі, її Галицьку Волость.
Тому «простежте писання» нашого Отця Церкви! Знайдете там невмірущу програму нашого зріння і нашого діяння на заповітній Христовій ниві соєдинення Святих Божих Церков і світлий образ єдиної в Христі Помісної Української Церкви, оглавленої патріярхом київським і всієї Руси:
«Говорю» — продовжує Слуга Божий Андрей — передусім про порозуміння, яке не було би злукою в одну Церкву, — а таку злуку вважаю можливою, тільки колись після довгих обосторонніх зусиль до єдности, — то, говорячи принагідно про ту злуку, старався я справу так представити, аби ясно виходило, що не тільки ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки…, так що й повна злука двох українських віровизнань виглядала би так, що радше треба б говорити про підчинення греко-католиків під власть київського патріярха. Очевидно, до такого приєднання ми ставляємо умову, щоби будучий київський патріярх прийняв вселенську віру, себто православ’я перших сімох вселенських соборів, доповнених рішенням вселенських соборів від Х-го століття до найновіших часів».
Для нашого зріння і діяння Слуга Божий Андрей ставить знаки-знамена: єдність нашої Церкви і її Патріярхат, як «Ісполненіє закона і пророк», як «Благословенну теплоту» нашої християнської віри, як «Повноту святого Духа»!
«Простежте писання!» і спогляньте, і побачите, як на наших очах переємник спадщини Слуги Божого Андрея на своїх струджених і битих плечах приносить ці два знамена єдности і патріярхату із лагерів смерти і заносить їх на собор отців вселенської церкви в жовтні 1963-го року, як він складає їх у Святому Році на гробі Первоверховного апостола Петра, як він невтомно, на очах цілого світу, іде з ними до римських архиєреїв, як він боронить цих знамен єдности і патріярхату перед незрячими чужими і безсердечними своїми!
«Будьмо — каже він у своєму історичному Посланні до українського народу в червні 1976 року — собою! Дивімся на своє власне духовне добро, на спасіння наших душ, і тоді буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному й державному! Треба добро Церкви й народу ставити вище своєї марної особистої амбіції і своїх особистих чи гуртових користей!… об’єднавшись в одну Українську Помісну Церкву під проводом Патріярха. Станемо твердинею, об яку будуть розбиватися всі ворожі удари…»
Простеживши писання обох отців наших, зрозуміємо істину, що зайво, а то й недостойно нам глядіти й шукати за різними минулими блукаючими вогниками та блискотливими метеорами на шляху у змаганнях за те, щоб дійсністю стала заповітня молитва Христова: «Отче святий…, да всі єдино будуть!» (Йо 17/21). Бо блукаючі вогники, хоч хвилево миготять, провадять у заблуд і зникають, а метеори, що ненадійно з’являються на небосхилі, у простірному безпутті на землю спадають! Вони не є нашими знаками-знаменами на шляху до церковного з’єдинення!…
«Простежте Писання!» І відчуєте, як неодно із нього збувається на очах наших, бо Господь послав нам отців наших — «Благовістити нищим, зцілити сокрушенних серцем, проповідувати полоненим визволення і сліпим прозріння, випустити на волю мучених…» (Лк. 4, 18).
Якщо кажете, що «… вигляд неба вмієте розпізнавати» (Мт. 16, 3), то ж умійте розпізнавати знаки-знамена, які чудоподібно збуваються на очах наших, як ці знаки-знамена дають надхнення дітям нашої церкви, як вони їх у змаганні за єдність і патріярше достоїнство своєї церкви гуртують, як вони стаються власністю української християнської душі…»
Порочними задумами і руками вже ніхто не в силі вирвати їх із душ і знищити ці чисті й безпорочні знамена!
«Хай — отже — не тривожиться серце ваше!»
Згадав я передше, Достойні і Дорогі Брати-Студенти Богословської Академії, про наш особливий біль у дні її ювілею. Біль з приводу її знищення. Невже ж Вона справді нежива, умерла?
«Простежте Писання» і простежте історичне буття рождення і ставання!
Богословська Академія, Висока рідна школа богословської науки і християнського виховання на началах вселенської христової віри і рідного українського благочестя родилася в печерах на заранні нашого християнства, в печерах святих монахів, Антонія і Теодозія, в печерах, з яких виріс перший глава нашої церкви українського роду, митрополит Іларіон! В тих самих печерах вона знову ожила й відродилася, оглавлена архимандритом і митрополитом Петром! З печери забуття вивів її оновленою і свіжою, як світильник істини нашої святої церкви, архимандрит і митрополит, смиренний духовний патріярх нашої Церкви, Слуга Божий Андрей…
Невже ж Вона могла вмерти?
Нерозгаданим велінням Божого промислу, патріярх Йосиф, архитект і різьбар Богословської Академії, зберіг Її у своїй мислі і своєму серці на страдному шляху свого ісповідницького життя і воздвиг Її наново в Римі при соборі Святої Софії, надавши їй права високої школи, університету, першої цього роду української високої школи і єдиної української виховної і навчальної богословської установи у світі!
У Соборі Святої Софії в Римі живуть собори Святої Софії в Києві, Святого Юра у Львові й інші Церкви України та свідчать про незнищимість нашої Церкви! У Святософійській Колегії та університеті в Римі зберігається та росте чиста вселенська богословська наука Христової Церкви та приготовляються до служіння своїй рідній Церкві нові ентузіясти, ті, що мають перебрати по нас, колишніх студентах Богословської Академії, велику спадщину отців наших, Іларіона, Петра, Вел’ямина, Андрея, Йосифа… Перебрати спадщину і повною, нескаліченою занести Її на землі відродженої, в любові єдиної, Української Церкви Руси-України!
Богословська Академія не вмерла! Вона живе! Треба тільки розпізнавати знаки-знамена, що їх поставили отці наші, святець Слуга Божий Андрей і Патріярх Йосиф!
Святкуймо, отже, спомин про неї, а разом з тим радіймо її востанням на очах наших!
Тому: «Хай не тривожиться серце Ваше!»
Прийміть, Браття, Духовні Сини Богословської Академії, слова оцього мого привіту з відкритим серцем, як такі, що пливуть із відкритого щирого серця Вашого брата! Слова мої — це Ісповідь моєї віри-видіння Української, патріяршим вінцем увінчаної, Церкви: живої і повноцінної частини єдиної, святої, соборної і апостольської Христової Церкви!
Словами цього привіту-видіння вітаю також Ваші Родини і всіх Достойних і Дорогих Гостей на Ювілейному Празнику нашої невмірущої Богословської Академії і до всіх кличу словами Христа:
«Хай не тривожиться серце Ваше!» (Йо 14,1)
«У світі скорбні будете, та дерзайте, бо я побідив світ!» (Йо 16,33)
Ваш брат у Христі-Господі
о. Іван Гриньох
Професор Українського Католицького Університету
Голова Українського Богословського Наукового Товариства
22 травня, Р. Б. 1980
В Навечеря Зшестя Святого Духа,
Рокового Празника Богословської Академії.
