Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

З подорожніх вражень в Україну

Якось так несподівано склалось, без жодного попереднього пляну, що прийшлося відвідати разом з дружиною Україну. Таку несподіванку зробила нам дочка Леся, що вже від довшого часу працює в Києві, повідомивши нас, що вона вирішила 5 серпня в УКЦеркві взяти шлюб з Томою Карні. Ми рішились разом з сином Орестом бути безпосередніми учасниками такої радісної хвилини — шлюбі нашої дочки Лесі з Томою. Чин вінчання довершив у церкві св. Миколи Доброго на Подолі о. Валерій Шкарупський. Але не про те я збираюсь писати, це стало тільки причиною моїх подорожніх вражінь.

Хоч літо в Нью-Йорку все своєю горяччю і вологістю є дуже докучливе, але цього року воно було особливо докучливим, себто дуже волого-гарячим. Тому приємно було хоч на кілька тижнів вирватись із Нью-Йорку. Наш лет був безпосередній з Нью-Йорку до Києва українською летунською лінією. Невеликий літак був заповнений пасажирами. Хоч літак не є надто вигідний, трохи стиснений, малувато місця, але летить добре, а що найважливіше, саме почуття — лечу українським літаком до вільної столиці України. Не хочеться вірити, колись це була тільки мрія, а сьогодні це дійсність. Хоч, правда, я вже четвертий раз в Україні, а дружина вперше, то все ж таки в мене було якесь почуття самозадоволення, почуття гордости, що можу їхати у свою батьківщину, де я провів свої юні роки. Живучи в діяспорі, не думав, що колись доведеться належати до тих щасливців, що зможу побувати на своїй вільній українській землі. Моливсь колись Богу, щоб послав Україні, її народові волю і свободу, а сьогодні дякую, що Господь вислухав моїх і багатьох інших молитов і послав Україні незалежність, волю і свободу. Свідомо наголошую ці моменти, бо ми їх дуже скоро забули. Ми бажаємо під кожним оглядом бачити Україну такою, як є західні держави чи Америка. Забуваємо про це ми тут, у діяспорі, але забувають і ті, що в Україні, від яких сьогодні можна не раз почути, що за тих радянських часів було краще. Як було добре тоді, поручаю прочитати спогади М. Хрущова чи останні спогади, які щойно з’явились, Петра Шелеста, а вони не мають причини непохвально висловлюватись про Союз. Натякаю на це тільки для того, щоб підкреслити своє самозадоволення і гордість, що я можу говорити про свою вільну батьківщину Україну і що я перестав бути безбатченком, хоч в Україні нас трактують тільки іноземцями.

Як я вже відмітив, літак був трохи стиснений. Посередині є вузенький прохід, а по обох сторонах є по три сидження. Мені припало сидіти посередині. Ми з дружиною зайняли два місця, а під вікном вже сиділа нам невідома жінка. Ще в літаку докучала горяч, але як тільки літак знісся вгору, температура стала нормальною. В літаку були інші знайомі — відомий композитор Мирослав Скорик і мистець-маляр Іван Марчук, але вони сиділи дальше від нас.

Нав’язуємо зв’язок з нашою сусідкою під вікном. Виявилось, що сусідка киянка. Вона їде відвідати матір в Києві. Розказує, що живе в Бруклині. Пробую уточнити — може на Брайтон-Біч. Ні, в іншій місцевості. Говорить, що не любить Америки, а муж не хоче повертатись у Київ, який вона прямо кохає. Підкреслює, що вона українка, а муж єврей. Він емігрував уперше, і чекав на неї п’ять років, вона приїхала з сином від іншого мужа. З розмови випливає, що вона не є віруючою, вона не знає, що таке Бог, хоч вірить у якусь вищу силу. Її муж також атеїст. Розказала, що вона одиначка. Її батько помер, він був за радянської влади якоюсь «шишкою», їм добре жилось, вони не відчували жодних труднощів. Хоч вона українка, але все розмовляла по-російськи і тому їй тяжко говорити українською мовою. І справді, коли бажала точніше висловитись, переходила на російську мову. Здається мені, що масив Києва складається з таких українців, як моя сусідка, що була в літаку.

Лет до Києва за такою цікавою розмовою дуже швидко пройшов. Ми не представлялись, хто ми, і вона не представилась, хто вона, себто не подавали своїх прізвищ. Вона була щасливою, що буде в Києві і буде зі своєю матір’ю. Сказали допобачення і, здавалось, наше знайомство закінчилось. Через кілька днів на Хрещатику в Києві хтось підходить, вітається і представляє свою матір, це наша знайома з літака.

Бориспільський летунський майдан зробив на мене приємне враження. Перебудований і пристосований до західніх форм. На жаль, при контрольному пункті, де перевіряють пашпорти, відчувається все ще заяложена російщина. Тут мені змінили ім’я і прізвище. У пашпорті в мене написано латинською азбукою «Микола Галів», а тут мені виписали папірець «Хелів Ніколай». Завважую, що я є ні «Хелів», ані не «Ніколай». «Ето всьо равно», — відповів службовець. Ну що ж, мабуть, ще треба трохи довшого часу, щоб Київ внутрішньо — духово став українським. Нічого не вдієш, коли сотні років українська мова по великих містах України була мовою не престижною — мужицькою.

Час мого перебування в Києві Не був найкращим, бо це був час, коли більшість виїжджає поза Київ на відпочинок. Здавалось мені, що не вистачить часу відвідати своїх знайомих у Києві. Виявилось навпаки. Одних не було, інші не мали вільного часу. Все ж таки відвідав головного редактора журнала «Всесвіт» Олега Микитенка. При цій нагоді передав рецензію, на «Всесвіт», що з’явилась у трьох числах «Свободи» пера Марти Тарнавської. Будучи в редакції «Всесвіту» при вулиці Грушевського, О. Микитенко попросив залишитись на засідання редакційної колегії, на якому обговорювалось число, присвячене французькій літературній проблематиці. Слід підкреслити, що журнал «Всесвіт» належить до тих небагатьох, який у тих складних економічних обставинах безперебійно з’являється. Приходиться нелегко.

Відвідав Українську Республіканську Партію. Тамара Просяник, що урядує там, перед годиною вже виїхала на відпочинок, тому зустрівся з Василем Овсієнком, який поінформував мене, що Михайло Горинь зараз перебуває в лікарні. Запросив мене на прес-конференцію з учасниками Міжнародньої конференції Всесвітньої Ліги за свободу і демократію, що має відбутись 2 серпня у домі Спілки письменників України.

Також відвідав Українську Демократичну Партію при вул. Госпітальній. Довшу приязну розмову провів з Григорієм Куценком. У міжчасі приступив до бюра Володимир Яворівський, з яким перекинулись кількома реченнями. Слід підкреслити, що це був майже безпосередній час після похоронів св. п. Патріярха Володимира (Романюка). Вся у вага і атмосфера була насичена цими дуже неприємними і болючими подіями, що мали місце під мурами Св. Софії. Варто нагадати, що кілька років тому також відбулась принципового значення подія під тими самими мурами, а точніше перед брамою до Св. Софії, де тоді Михайло Горинь й інші кидались під автомашину, щоб не впустити московського Патріярха Алексея ІІ до Св. Софії, але митрополит Філарет таки задніми ходами провів московського Патріярха до Св. Софії. Подумаймо над тим. Це справді подивляюче, що виявилось таке бажання, щоб Патріярха Володимира похоронити на гідному місці. Чи не краще було б цю гідність, пошану і всесторонню піддержку виявляти Патріярхові Володимиру за життя? Не варто забувати фактів, бо Патріярх Володимир не був першим Патріярхом Української Православної Церкви. Як скоро ми забули! Першим Патріярхом був обраний св. п. Блаженніший Мстислав (Скрипник). Пригадаймо, як Патріярх Мстислав у патріяршому віці на візочку приїжджав в Україну і для нього в українській вільній державі не знаходилось відповідного приміщення? Йому доводилось перебувати по готелях.

Здається, якщо я не помиляюсь, що організатори похорону знали, що вони не мають дозволу похоронити Патріярха Володимира у Св. Софії, то вже наперед передбачалось, що треба буде це робити силою. Виглядає, що урядова сторона була свідома, що прийдеться застосовувати силу, бо спровадила загін «Беркута». Висувається не раз думка, що, мовляв, таке і більшовики були б не зробили! Це так, бо без офіційного дозволу ніхто навіть був би не подумав і не важився щось на власну руку робити. При цьому варто нагадати, що колишня церковна власність стала власністю радянської держави і так довго, як держава її нікому не передала, це все залишилось державною власністю. Це спадщина з радянського часу, і вона покищо не влягла жодним змінам.

Також треба ствердити незаперечну істину, подобається нам чи ні, але господарем української держави є президент Леонід Кучма. Він є демократично вибраний, і його треба слухати, бо в іншому випадку буде анархія і хаос. Можна президента критикувати, що він поступив неправильно, можна висловити йому недовір’я і при наступних виборах не вибрати на президента, але до того часу він є господар держави, і його треба слухати. Від цього не є вільний ні митроп. Філарет, ні перший президент Леонід Кравчук.

Дивно і незрозуміло, що за лопати копати яму взялись депутати? Ті, що самі повинні придержуватись правопорядку. Це не дорога до політичних розрахунків. Може це комусь подобалось і могло виглядати дуже патріотично, але це не дорога до правопорядку в державі, а навпаки — шлях до анархії.

На тему похорону Патріярха Володимира багато написано дуже сантиментального, патріотичного і серцещипательного. Включно з виявами великого знання богослов’я. Але обидві сторони були приготовані на силову сутичку. З одної сторони було антипрезидентське протистояння, а з другої, себто державних чинників, який був заступлений загоном «Беркута», виявив безоглядну жорстокість, яка не мала жодного оправдання, а зокрема яскраві антиукраїнські прояви. Що ж тоді залишається святістю української держави?

Без сумніву, помилкою президента Л. Кучми було, що він сам не взяв участи в похороні або не вислав представника від уряду. Заява президента в цій справі хоч була розважна і добра, але запізно. Сама заява не вирішує цього питання, дотепер ще ніхто не є притягнений до відповідальності!. Тут не йдеться про хлопчаків із загону «Беркута», але тих, хто їх наставив так діяти брутально.

Скільки для цього з одної і другої сторони зужито енергії, створено дуже гнітучу атмосферу, у той час, коли молода українська держава потребує всіх наших конструктивних зусиль і праці, щоб піднести її з економічної кризи. Ну що ж, не виграли ні одні, ні Другі, але програла на цьому багато, багато українська держава. Ми шукаємо винних серед наших ворогів, але. на жаль, не бачимо самі себе. Жаль, що УПЦерква КП рішилась піти на силову конфронтацію. Це не є дорога Христової Церкви, це повинні мати на увазі ті, що так величаво бажали хоронити покійного Патріярха.

Все ж таки мені пощастило зустрінутись з головою Української Республіканської Партії Михайлом Горинем, який з перевтоми опинився у лічниці. Очевидно, обговорюючи багато різних питань, також згадали справи похорону Патріярха Володимира. Оцінка М. Гориня цих питань була дуже твереза. Він підкреслив, що все це вийшло поза межі приписаного. Тут розігравались дві сили, але ні одна з них не виграла. Як вже було сказано, — програла Україна. Незаперечним залишається факт, що це був політичний похорон… Також ми обговорили низку інших питань.

Бажалось зустрінутись з моїми добрими приятелями проф. Дмитром Степовиком і проф. Анатолієм Погрібним, але, на жаль, ніхто не підносив телефонної слухавки. Принагідно на Хрещатику зустрів доброго друга, кол. амбасад. України в Празі Романа Лубківського, який ішов до Міністерства Зовнішніх Справ. Цікаво було погуторити з все дотепним і приємним Романом. Також пощастило зустрінутись з ред. великої книги «Останнім шляхом Кобзаря» Миколою Новицьким, який багато цікавого розказав про ситуацію в Києві та запізнав з автором українських байок Василем Фіялком. Микола подарував мені спогади Петра Шелеста на російській мові, що тільки вийшли з друку.

З того часу, як я був останній раз у Києві, це був 1992 рік і сьогодні, є виразно помітна зміна на краще. В Києві, як також в інших містах, можна все купити. Київ став дорогим на життя містом. Тут можна мати все, що є на Заході чи в Америці. Є західньо-американські ресторани, тільки, на жаль, бракує грошей.

В Києві так само, як тоді, так і сьогодні, є дві маленькі УКЦеркви каплиці, бо церквами їх тяжко назвати. Одна на Аскольдовій Могилі, де парохом є о. Онишкевич, одружений, ІІІ-го Василіянського чину, і на Подолі, у дзвіниці св. Миколи Доброго, якої парохом є о. Валерій Шкарупський, студит. На жаль, одна УКЦерква, але немає однієї обрядової однообразности.. Жаль, що у Києві досьогодні не знайшлось для вірних УКЦеркви хоч однієї більшої і репрезентативної церкви. Хоч вже давно відбулось посвячення площі під будову патріяршого собору УКЦеркви у Києві, але, як виглядає, все це впало у воду. Незрозуміло, що досьогодні в Києві немає українського католицького єпископа. До речі, в самому Києві, як також в околиці, живе багато вірних УКЦеркви.

Часто можна почути і навіть читати різні докори і нарікання, що, мовляв, Римо-католицька Церква забирає наші позиції, що вони є краще зорганізовані. Звичайно, в ситуації, коли наша УКЦерква не має своєї візії, не має пляну або чекає, щоб само сталось, то в такій ситуації оправдано мають кращі шанси інші. Сьогодні не так багато можна вимагати від Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана, бо його вік і фізичний стан не дають йому змоги розгорнути працю, а все ж таки він є відповідальним.

Пригадую собі, що за життя св. п. Патріярх Йосиф відновив і покликав до активного життя Крилос Києво-Галицкої Митрополії, як діючо-дорадче тіло. Власне, сьогодні такого тіла бракує. Що сталось з Крилосом? Всі члени крилосу, за винятком св. п. о. д-ра Івана Гриньоха, який помер, живуть. Варто було б відновити його діяльність. Чому перестав діяти Крилос? Звичайно, можна сказати, що є Синоди Єпископів УКЦеркви, які відбуваються майже що два роки. Крім цього також є постійний Синод, який часто відбуває свої наради, на яких постановляється чимало актуальних питань, а після цього не здійснюється цих постанов. Не приходиться тут говорити про долю наших Синодів, бо вона далеко не втікла від того, що сказано про постійний Синод.

Покладалось великі надії на двох нововисвячених помічників-єпископів, це Владика Юліян Гбур і Владика Василь Медвіт. На моє прохання з Києва до проф. Романа Крип’якевича, замовив мені авдієнцію у Владики Василя Медвітя. Слід відмітити, що владика Василь Медвіт належить до енергійних людей. Наша розмова була відкрита і щира. Ми говорили про всі проблеми, обстановку святоюрської палати і всі можливості. На моє завваження, що ми, себто миряни, багато покладали надій на нововисвячених єпископів, які допоможуть Патріярхові Мирославові-Іванові у кермі кораблем УКЦеркви серед розбурханого моря.

«Ну і що, ви вже втратили вашу надію», — сказав Владика Василій. «Знаєте, — продовжував Владика, — це не така проста справа. Ми ще нічим не розпоряджаємо, але крок за кроком будемо посуватись вперед». Ми обговорили цілу низку церковних питань. Я ще раз заторкнув справу ситуації в Києві. Натякнув на дуже нездорове явище в Коломиї. Це щось нечуване, щоб о. П. Чиборак не впускав до церкви Владики Василика і папського нунція Франко, щоб суспендований священик дальше сповняв священичі обов’язки, байдуже, чи він колишній підпільник, чи ні. Маємо тут на увазі о. Каваціва. Я свідомий, що це не легкі питання до полагодження, але є провід Церкви, і він повинен ці питання належно унапрямлювати. Коли ж ідеться про наш обряд, то тут мається ціла нерозбериха. В кінці повинна існувати однооброазність нашого обряду і літургічних текстів. Тепер у багатьох випадках є так, як хто собі хоче. Немає зобов’язуючих вимог. Ці питання треба роз’яснити не тільки священикам, але також вірним. Треба мирянам, як також багатьом священикам, розказати і пояснити, що в міжчасі, коли наша батьківщина була під чоботом комуністично-атеїстичного панування, відбувся Вселенський Собор Ватиканський ІІ, який виніс багато постанов і ухвал, які є також зобов’язуючими і для нашої Церкви. Вселенський Собор не тільки привернув, але окремо наголосив права мирян у Церкві, а не так, як це було до того часу, що мирянинові залишалось право прийти до церкви молитись і скласти пожертву. Ми також заторкнули справу нашої Церкви на Закарпатті. Як можна дякувати папі за два листи, тоді коли одержано тільки одного? Шкода, що не було офіційного представника від нашої УКЦеркви на похороні св. п. Патріярха Володимира, не зважаючи на те, що, як це виявилось, справді був політичний похорон. Ми повинні на кожному кроці шукати спільної мови з нашими православними братами. Під тим оглядом ми повинні собі брати добрий приклад від Папи Івана-Павла II, який змагає до діялогу з іншими християнськими Церквами й активно прямує до того «щоб усі були одно».

Зустрівся і розмовляв з о. д-ром Михайлом Димидом, який є виконуючим обов’язки ректора Львівської Богословської Академії. Поздоровив його і дружину Іванну з другим новонародженим потомством. Отець Михайло розказав про ситуацію Богословської Академії, що вже успішно пройшов перший рік навчання, підкресливши при тому, що перед Богословською Академією є великі перспективи, але також є фінансові труднощі. Для редакції «Патріярхату» передав низку матеріялів. Богословська Академія у Львові заслуговує на всесторонню піддержку. Також цікаво розказав про успіхи релігійного радіомовлення, якого він є директором.

Будучи у Львові, відвідав і був гостем у матірному Науковому Товаристві ім. Шевченка при вулиці Пушкіна 21, це колишній будинок пані мір. Ольги Кузьмович, який вже частково відновлений і в якому проходить жвава праця НТШ. Тут зустрінувсь з головою д-ром Олегом Романівим, д-ром Олегом Купчинським і проф. Романом Крип’якевичем. І так за чашкою кави, не без того, щоб не було щось твердшого, обговорили багато актуальних різних ентешівських й інших питань. До пас долучився д-р Леонід Рудницький, який тількищо приїхав з п’ятого Конгресу Славістів, що відбувся у Варшаві. Він розказав про перебіг нарад конгресу, а зокрема успішну нашу участь. Шкода, що було мало учасників на конгресі з України.

Побував у своєму Дрогобичі — у родини. Відвідав приятеля, що побував у Нью-Йорку в НТШ, з Дрогобицького Педагогічного Інституту ім. Франка — Леоніда Тимошенка. У товаристві разом з Леонідом відвідав Товариство «Просвіта». Також відвідали у Дрогобицькому Педагогічному Інституті відомого поета, проф. Михайла Шалату, який обдарував мене своєю збіркою поезій під назвою «Із плину літ» (35 поезій) і таку ж саму передав для д-ра Володимира Пушкаря. Тут, в канцелярії проф. Шалати, познайомивсь з головою Товариства «Просвіта», який водночас є деканом Педагогічного Інституту Ярославом Радикевичем-Винницьким, який подарував мені свою спільно написану працю з Василем Іванишиним під назвою «Мова і нація». Говорили ми на загальні поточні проблеми сучасности, про події в Києві і політичну ситуацію в Україні, а також про проблеми вищого навчання. Справді, це була дружня і мила розмова. Шкодую, що не міг зустрінутись з Мирославом Мариновичем.

Завдяки моєму племінникові Степанові Федисяку відвідав і поклонився гробам своїх батьків і братові у рідному селі Літині, що на Дрогобиччині, та відвідав сестру Анну та родину по сестрі і братові.

Завдяки моєму доброму другові, з яким познайомились декілька років тому в Нью-Йорку, коли він відвідував могилу свого вуйка д-ра Романа Лисяка, Олега Гусака, уперше відвідав Івано-Франківськ.

Це гарне усміхнене місто, яке на очах росте і відбудовується. Що важливіше, про Івано-Франківськ все розказав і показав мій приятель і друг Олег Гусак, який подбав про те, щоб я відлетів з Івано-Франківська до США з добрими почуттями.

На летунському майдані у Івано-Франківську гарна і приємна обслуга, справді відчувається, що це є українська вільна держава. Я повертав з почуттям задоволення, що Україна невідклично стає поволі, але безперебійно на тверді ноги. В літаку забув про все, бо з великим інтересом читав денник Петра Шелеста про його ріст і упадок на комуністичній партійній драбині. Він мене цупко тримав біля своїх спогадів.

Поділитися: