З приводу інсталяції Митрополита Степана Сулика

Це вперше за довгі, довгі роки відбувся, згідно з історичними правами нашої Церкви, вибір владик на осиротілі місця. Звичайно, це не було ще у сто відсотках згідно з нашим церковним правом, але вже зроблений прецеденс натяк на те, що було колись і чого дальше прагне наша Церква. До речі, в наш час не тільки УКЦерква змагає до помісности, до окремішньо-автономних прав, але до цього також змагають римо-католицькі Церкви. Чи це комусь подобається, чи ні, але є факт, що католицька Церква у Африці не прийняла римського зразка, це можна сказати і про католицьку Церкву в Китаї, що видно із статті, яку містимо на іншому місці, крім цього є очевидні відосередні прямування католицької Церкви у Німеччині, Голяндії, США й інших країнах. Всі вони прямують до єдности в різноманітности, відмінности від Риму. Важним тут є не зразки, які не були і не є всесторонніми і всеохоплюючими, та й не всім вони підходять, але спільність і неподільність Христової Віри. Не всім відповідає римський зразок. Власне в такому дусі відбулась унія нашої Церкви з Апостольською Столицею, яка застерігала за собою окремі форми вияву. Тільки на такій основі можна провадити екуменізм і змагатись,— щоб всі були одно.

Свячення й інсталяція митроп. Степана Сулика і Владики Іннокентія Лотоцького пройшли святочно й величаво. Мирянський організований рух прийняв обидві номінації з певним задоволенням і без жодних «але». їхні перші кроки після одержання номінацій були в цьому визначальними, а саме листи до Патріярха Йосифа з проханням покласти на їх голови його струджені руки. В цьому був цей вияв церковно-національної родинної пов’язаности. Це має своє глибоке церковно-історичне значення. Ми знаємо з минулого, як також і з недавнього минулого, що бути самим собою не так легко. З приємністю і задоволенням можна сказати, що такими виявились наші обидва владики і тому вони одержали таку всесторонню підтримку серед вірних своєї церкви. Виявом були багатолюдні святкування з приводу інсталяцій митрополита Степана Сулика у Філядельфії і Єпископа Іннокентія Лотоцького в Чікаґо. Це вперше організований мирянський рух офіційно був заступлений і репрезентований під час великих святкувань. Треба підкреслити, що куди краще і легше включитись у загальне русло святкувань, ніж з транспарантами протестувати, як це мало місце в минулому. Мабуть тим, які не були учасниками цих подій, тяжко зрозуміти й відчути цю атмосферу.

При цьому треба зробити натяк остороги, щоб ми поза гучними і величавими святкуваннями не втратили своєї чуйности і не прийняли, що все вже осягнене і що час спочивати на лаврах. Ні, нам ще далеко, далеко до цього. Нам треба дальше безнастанно працювати. Наша праця, яку провів організований мирянський рух, не пройшла надаремно. Без неї важко собі уявити ті зміни, які стались. Ми це повинні сказати собі, самі для себе. Ті, що нам пропонували молитись і терпеливо чекати, не могли в тому нікого переконати, бо ми молились і чекали на протязі довгих, довгих років і нічого не одержали, нічого не відзискали, але навпаки поволі нашу Церкву латинізували і нівелювали.

Про це найбільше може сказати наш Патріярх Йосиф, який довгі, довгі роки працював і страждав за Христову Віру й приналежність до Апостольської Столиці і коли б був сам не звернувся, щоб Києво-Галицькій Митрополії був привернений інституційний титул верховного архиєпископства, то ми і досьогодні були б його не мали. Правда, Папа Іван Павло II чомусь з верховного архиєпископства Києво-Галицької Митрополії зробив «верховне архиєпископство Львова для українців», і за ним вже дехто також так повторює. Тут напрошується поставити питання, чому так? Якщо ми про це не нагадаємо, якщо ми не поставимо нашого домагання, то само воно не зміниться. Ось візьмім Кардинала Степана Вишинського, його не величають примасом Варшави чи Кракова для поляків, але таки величають примасом Польщі. Чому нас Папа Павло II звужує тільки до Львова, то це повинні вияснити наші владики. Ми завжди повинні пам’ятати, що не наша Церква в боргу перед Апостольською Столицею, а навпаки.

Хто був на величавій інсталяції митроп. Степана Сулика, що відбулась 31 березня 1981 p., то мусів бачити велике моральне піднесення, і здавалось, що вже все є в найкращому порядку. Скільки було таких, які подумали, а чому церемонію мусів переводити Апостольський Делегат, а не на доручення Патріярха Йосифа хтось із наших владик? Мабуть, багато не було, але це повинно стояти виразно перед нами. Чи це має означати, що ми не здібні перевести цього акту? Це нагадує мені той час, коли наші глибоко змістові молитви римська Церква підкріплювала латинськими, бо не було довір’я до наших, але згодом дехто переконався, що наші молитви були куди глибші, ніж ті, що нібито мали підсилювати наші. Не раз аж дивує, чому Рим так боїться різноманітности в єдності. Це знову нагадує інший факт з історії Церкви, коли в перші часи християнства ставилось питання, щоб бути християнином, то перше треба бути євреєм. Св. Павло був одним з тих, який боровся з такою настановою і заперечив це, скажучи, що Ісус Христос не прийшов для вибраного народу, але для всіх народів, для всіх рас і кляс суспільства. Сьогодні підсувається також римський зразок і навіть тим церквам, яких це зовсім не зобов’язує.

Хочеться сказати, що ми за тими невеликими досягненнями не забули, що перед нами ще багато до осягнення мети, а щоб це осягнути, ми завжди і постійно повинні про це говорити, повинні стукати, повинні просити, бо саме нам нічого не прийде. Після синоду Патріярх Йосиф сказав, що ми не все ще здобули, це значить, що ми повинні в цьому напрямі дальше працювати. Можливо, тепер буде це легше здійснювати, бо може доведеться це здійснювати спільно з нашими владиками. Як довідуємося, то наші нововисвячені владики під тим оглядом уведуть деякі зміни.

Нас турбує, що ми належимо до тих, які в більшості завжди оплескують. Ось наша преса принесла відомості про величаві інсталяції, але ми не прочитали ні одного коментаря на ці теми, ми не прочитали ні одної критичної завваги. Не йдеться про коментарі для коментарів, але йдеться про фактичну аналізу подій і зв’язаних з ними документів. Всі ми добре знаємо, бо ж про це були офіційні документи, що наші владики: митроп. Степан Сулик і єпископ Іннокентій Лотоцький були вибрані на Синоді Єпископів Української Католицької Церкви, з вибраного терна трьох Папа Іван Павло II вибрав чи номінував одного. На жаль, в офіційному документі, що був прочитаний під час інсталяції, себто у «Папській Номінаційній Буллі» читаємо: «Отже, на пропозицію Преподобного Брата нашого, Святої Римської Церкви Кардинала від публічних справ Церкви, призначуємо Тебе і проголошуємо єпископом українців митрополичої столиці Філядельфійської з усіма правами і обов’язками, які в’яжуться з саном». Проти такого безоглядного формулювання мусить бунтуватись кожна людська душа. Чому яскраво виявляється така повна іґнорація українців-католиків? Виглядає, що булльописці вважають, що ми не вміємо ні читати, ні розуміти написаного. Ми ще не забули «славної» буллі для Коадьютора Мирослава Любачівського. Сподіваюсь, що тим разом і наші владики скажуть своє слово в цій справі, чи знову залишать ініціятиву протестувати самим мирянам? А може дехто захоче це питання розв’язати молитовно?

Треба ж сказати булльописцям, що наші владики були вибрані на Священному Синоді єпископів УКЦеркви, а Папою Іваном Павлом II затверджені чи номіновані, а не на пропозицію кардинала від публічних справ Церкви. Це вже належить до минулого, так було колись. Треба сподіватись, що наші владики виступлять у своїй власній обороні та в обороні нашої Церкви. Наша Церква заслужила собі на дещо більшу пошану з боку Апостольської Столиці.

Під час інсталяційних святкувань у Філядельфії була ціла низка привітань для Владики Степана Сулика. Учасники були здивовані, коли привітання від Патріярха Йосифа прочитав Коадьютор Мирослав Любачівський і підпис прочитав «Верховний Архиєпископ і Кардинал», а не, як було підписано «Йосиф Патріярх і Кардинал». Не хочу тут називати, як такий вчинок називається на простій мові, але все ж таки перед широкими колами мирян стоїть відкритим питання — чиїм фактично наслідком буде, чи є Коадьютор Любачівський? Коадьютор міг багато чого навчитися від митроп. С. Сулика, а в першу чергу бути самим собою. При цій нагоді слід навести подібний випадок, який стався на сторінках «Шляху». Ми вже на сторінках цього тижневика читали звернення і титулування «Патріярх Йосиф», це було після святкувань народин Патріярха Йосифа у Філядельфії.

Тиждень пізніше в числі за 15 березня 1981 р. була надрукована «Проповідь Блаженнішого Отця Йосифа на хіротонії Митрополита кир Степана і єпископа Іннокентія» і під цим є підпис «Йосиф Первоєрарх і Кардинал». Ця сама «Проповідь» є в посіданні редакції журнала «Патріярхат» і підписана так: «Йосиф Патріярх і Кардинал». Не збираємося нікого навчати журналістичної етики, але всім відомо, що підпису, чи він нам подобається, чи ні, не можна змінювати. Щоб комусь давати повчання щодо любови і всіх інших Божих чеснот, треба тому, хто їх дає, самому у першу чергу їх практикувати і дотримуватися.

З приводу інсталяції проголошено багато гарних, іноді понад сподівання, слів. Тут в першу чергу треба назвати промову митрополита Степана Сулика, яку повністю друкуємо, щоб наші читачі могли запізнатись її цінними думками. Також змістовно гарною була промова митрополита Максима Германюка, який робив наголос на окремішність нашої Церкви. В загальному можна сказати, що інтронізація Владики Степана Сулика відбулась достойно і святочно. Можливо тепер з митрополичого філядельфійського престолу повіє дещо іншим, прихильним вітром в справі закріплення і визнання патріярхату нашій Церкві. Також треба сподіватись, що повіє прихильним вітром у напрямі зближення з нашими православними братами. Митроп. Степан Сулик в цьому відношенні зробив добрий крок, відвідавши митрополита Мстислава і запрошуючи його на свою інсталяцію. Бажаємо Владиці Степанові Суликові на митрополичому престолі багато успіхів у праці.