На початку квітня 1996 р. проголошено офіційне призначення для названих владик. Владику Любомира Гузара призначено до Київсько-Вишгородського екзархату, а Владику Івана Хому, який постійно перебуває у Римі, заступати Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського у Ватикані. Треба радіти й дякувати Всевишньому Господу Богу, що послав Святого Духа на голови тих, які визнали законне висвячення владик Патріярхом Йосифом. Це взяло чимало часу, але, як ми переконано віримо, що свята правда завжди перемагає.
З одної сторони слід радіти, бо після 19років невизнавання їх свячень , а тепер дозволено їм працювати у Божому Винограднику як владики, але, з другої сторони, робиться моторошно, серце — Київ, де народжувалось і звідки поширювалось християнство в Україні і на всі сумежні краї, знижено його до екзархату. Покищо ми не завважили, щоб хтось з проводу нашої УК Церкви чи поодинокі владики хоч заікнулись, — сказали, тут щось не в порядку. До цього питання ще повернемось.
Тут бажаю звернути увагу на статтю Марти Коломиєць, що з’явилась на передовій сторінці англомовного тижневика «Юкраїніян Віклі» про офіційні призначення двох владик за 7 квітня 1996 р. У цій статті було написано, що названі владики були підпільними єпископами. Це значить, що від дня свячення, яке тайно, без відома Апостольської столиці, довершив св.п. Патріярх Йосиф, вони діяли як підпільні єпископи. На жаль, на протязі тих 19 років ні наші владики, ні Апостольська Столиця не трактували їх такими, хоч не могли заперечити важність свячень. Але в тій же самій статті М. Коломиєць є написано: «Згідно з багатьма церковними джерелами Ватикан визнав цих двох єпископів скоро після їх свячень, але Синод Українських католицьких Єпископів не думав, що це було розважне, — подаючи для цього політичний клімат в Україні, — аж до цього часу, відкрити їх призначення для їх вірних».
Цікаво було б знати, на основі чого М. Коломиєць подає такі далекі від правди інформації? Якщо справді Ватикан так скоро визнав свячення названих єпископів. І то пощо було це повторяти на Синоді УКЦеркви, що відбувся у листопаді 1995 р. у Римі, на якому префект Східньої Конгрегації кардинал Сільвестріні в імені Папи Івана-Павла ІІ визнав архимандрита Любомира Гузара і о. д-ра Івана Хому єпископами?
Повертаюсь тепер до більш суттєвої і важливої справи. Як з Києво-Галицької Митрополії стався Києво-Вишгородський екзархат? Пригадаймо собі, ще не так давно, бо до 1990 року, на домагання нашої Церкви, щоб Апостольська Столиця визнала фактично існуючий, що був проголошений у 1975 році, патріярхат Помісної УКЦеркви, то нам постійно молитовно, крім іншого, відповідали, що не можна такого здійснити, бо немає території. Ми підкреслювали, що не йдеться про фізичну територію, а про територію людських душ, яка є важливіша понад усі інші території. На нашу скромну думку, це є суть Христової Церкви. За це Христа розіпняли, бо тодішня верховна знать боялась, що він посягає на фізичну територію, а Христові йшлось про територію людських душ.
Сталось чудо чудес при кінці двадцятого століття, Господь вислухав наших молитов і послав українському народові свободу, незалежність і соборність. Український народ став господарем на своїй прадідній землі. На пожарищі антихристського царства також воскресла Українська Католицька Церква, як також Українські Православні Церкви. Маю сміливість твердити, якщо б це було залежне від всемогучих того світу, то Україна ще довго не була б незалежною державою. Так само, якщо говорити про наші воскреслі Українські Церкви, якщо б вони мали б бути залежними від могучих того світу, то вони були б стояли у тупіку Чотиричленної Комісії, яких само життя перекреслило, а наші Українські Церкви воскресли. Це є незаперечні факти, які можна б доводити цілою низкою подій, які відбувались на наших очах.
Отже, ні більше, ні менше, Україна є незалежною державою. УКЦерква вже має свою територію. І в тій ситуації висувається інше питання, хоч УКЦерква вже є в своїй хаті, на власному твердому грунті, але тепер висувається справа юрисдикції, себто нашу Церкву обмежено по річку Збруч, а також юрисдикція Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського обмежується до тих самих меж. Як зчинили з приводу того шум, то після того говорили, на жаль, у нашій редакції немає такого документу,* що Папа Іван-Павло II надав для Блаженнішого Мирослава-Івана юрисдикцію не тільки на Україну, але на ввесь світ. Ми цього не можемо потвердити, як також заперечити, бо не посідаємо такого документу, як також не бачили його надрукованим у пресі. З того, що зауважується, то юрисдикція Блаженнішого, якщо така є, то тільки на папері. Мабуть, щось подібно, як колись радянська конституція, яка була тільки на експорт, що все було можна, але одного кроку не можна було ступити вільно.
На одному з Синодів УКЦеркви, що відбувся уже на рідних землях, у Львові, було прийнято рішення, щоб утворили Києво-Вишгородську єпархію, не митрополію, а Київ усе був митрополією. На жаль. Апостольська Столиця цю пропозицію відкинула. До речі, це питання на Синоді У К Церкви у лютому 1994 р. папський нунцій, архиєп. Антоніо Франко, у своєму секретному слові вияснював питання Київської Митрополії. Ось слова А.Франко:
«Знаємо історичну долю Київської Католицької Митрополії, яка де факто перестала існувати через остаточне знищеня з’єднаної Церкви в російській імперії з 1839 року, кілька місяців після смерти останнього Митрополита і, на мою думку, слід уважати її вимерлою (ККСЦ, кан. 927, 1)»…
«Отож, під сучасну пору територія Української Греко-католицької Церкви є чітко визначена: вона співпадає з територією Львівського Верховного Архиєпископства і не поширюється на території, які знаходяться під юрисдикцією Київської Митрополії. Щоб поширити цю територію, не вистачає одного рішення Синоду, а потрібний юридичний акт Святішого Отця, який визначив би нові границі».
Віримо, що на цьому ж лютневому Синоді наші владики не були згідні з становищем А. Франко. Для цього був випрацьований відповідний еляборат. І а ж знаємо, що юрисдикція Слуги Божого Митрополита Андрея сягала не тільки по річку Збруч, але навіть углиб Росії. Також можна говорити те саме про Патріярха Йосифа. До речі, Патріярх Йосиф як тільки появився на волі в Римі, то мав офіційний титул Митрополита Києво-Галицького. Згодом, коли Києво-Галицькій Митрополії привернено її належний титул, Верховний Архиєпископ, Ватикан дуже спритно додав дочіпок «для українців», що це не мало мовно-логічного пов’язання і що воно означало, ніхто не дав пояснення. На жаль, цю фразеологію Ватикан настирливо вживає, що є принизливим, бо є Верховний Архиєпископ Української Католицької Церкви, а не для українців. Не завважується таких дочіпок по відношенні до інших Церков.
Дехто може сказати, Богу дякувати, що вже в кінці будемо мати у Києві нашого, та ще й до цього на висоті, єпископа, а чи це буде митрополія, чи екзархат, це не важне. Якщо б так було, то можна погодитись, але чомусь так настирливо настоює на цьому Ватикан? Чому, яка для цього причина?
З перспективи часу мушу визнати правильність пропозиції Владики Василя Лостена, який, як тільки воскресла наша У К Церква і ми святкували приїзд до Львова Патріярха Мирослава-Івана, то Владика Василь казав: Патріярх Мирослав повинен мати свою резиденцію у Києві, а Митрополит Володимир Стернюк повинен був залишитись у Львові. Правда, я не дуже схвалював цю пропозицію Владик, хоч миряни не мали на це найменшого впливу. Сьогодні мушу сказати, що пропозиція Владики Василя Лостена була правильна. Якщо б так було сталось, ми не мали б цієї ситуації, яка утворилась.
Останньо приходиться читати багато матеріялів про Берестейську Унію. Якщо йти за думками Антоніо Франко, якщо вимерла Київська Митрополія, яка, до речі, підписувала Унію з Римом, у якій віддавалось папі главенство, а не володіння, то можна так само сказати: Берестейська Унія також вимерла. Львів, Перемишль і Ужгород не підписували жодної Унії з Римом, вони тільки долучились. Нам ніяк не зрозуміло, чому Ватикан намагається на всі боки розбивати єдність У К Церкви, це ми бачимо на Закарпатті, були спроби у Польщі, а тепер творення екзархатів на матірних теренах нашої Помісної Церкви, а з другої сторони, Святіший Отець Іван-Павло II всіма заходами працює над тим, щоб 2000-ий рік зустрінути у єдності всіх християн і працює над тим, «щоб усі були одно». Як це все пояснити?
Ставимо питання, де є наш провід Церкви? Чому не інформує своїх мирян? Чому в імені Церкви виконавці патріяршої курії удають, що все є в найкращому порядку? Коли провід нашої Церкви у колі Вселенської Христової Церкви буде діяти самостійно й незалежно? Коли наш провід УКЦеркви воскресить Києво-Галицьку Митрополію?
Нашим Владикам, Любомирові Гузареві й Іванові Хомі бажаємо багато Божих ласк, кріпкого здоров’я та успіхів у Вашій так вагомій, не легкій праці на славу Божу і добро українського народу.
Микола Галів
* Тількищо одержали такий документ. Про це у наступному числі.
