З приводу «Перемишльських Дзвонів» і дещо про дзвони

Дзвони завжди в’яжуться з церквою. Вони скликають людей на молитву, вони сповіщають про якісь важливі події, вони супроводжують в останню дорогу односельчан, а у сиву давнину дзвін скликав людей на віче. Так воно було, коли Україна була могутньою, так воно було, коли Україна лежала в руїні. Рідні дзвони завжди стояли немов на сторожі свого народу.

Та прийшло лихоліття лихоліть. Модерні вожді одної четвертини світу проголосили, що немає Бога, що релігія — це вигадка багатіїв, тому все, що пов’язане з релігією, треба чимскорше викинути на смітник. Й почалось нищення храмів, валення дзвіниць, а всіх, що намагались протиставитись модерному варварству — чекала мандрівка «до білих медведів».

За прикладом «старшого брата» пішли й «менші брати», може не так, як вороги релігії, як радше — вороги українства. А що наша Церква завжди була з народом, обороняла його у часи народньої скорби, тож першою жертвою падали наші церкви, замовкали збещещені чи зграбовані дзвони.

Те, що сталося в Перемишлі, у тій колисці християнства в Україні-Русі, є наглядним доказом, що не одна комуністична ідеологія нищила наше духовне життя, але й посткомуністична, демократична Польща не лиш апробує знищення комуністів, а то й добавляє дещо від себе.

Замовкли голосні перемишльські катедральні дзвони. Віками вони будили, гуртували, остерігали своїх людей й тому стали жертвою, ненависників української людини та її Церкви. Жертвами міщан та добродіїв, протягом віків їх поновлювано, щоб несли славу Богові й благовість своїм людям. А від 1946 р. — завмерли, замовкли. Та ми глибоко переконані, що не надовго. Бо віра людська сильна, мов граніт, і нові добродії доведуть до могутнього голосу, нашої об’єднуючої сили, кругом нашої Церкви, на сторожі якої загомонять нові дзвони.

А тим часом гноблені та переслідувані, не маючи змоги заграти на наших традиційних дзвонах, щоб вчули розсипані брати по цілій Польщі, рішили голос спіжевого дзвона заступити паперовим друкованим голосом, який фізично німий, але своїм засягом та діяннями куди могутніший від спіжевого. Так народилися у 1992 році «Перемишльські Дзвони» — ілюстрований місячник з багатим актуальним змістом.

Не можна його окреслити як прицерковний орган, ані як релігійний, але в оперті на нашу прадідну Церкву та її добро, він старається єднати, кріпити на дусі, інформувати про стан нашої Церкви, а теж цілого культурного життя у столиці нашої епархії, в Перемишлі. Сама редакція так окреслила свої завдання: «Є це регіональний, універсальний журнал, який віддзеркалює проблеми й події нашого релігійного, суспільно-культурного життя українців Перемишля». Отже, не суто релігійний, але універсальний орган українців Перемишля в оперті на свою Церкву.

Досі появилось 8 чисел, які мені довелося переглянути. Признаюсь, що при появі перших чисел я з деяким недовір’ям брався читати. Боявся, що редакції важко прийдеться збалянсувати матеріял, поміщений у журналі, між обіцянкою, що це журнал універсальний, а між потребою та вимогою нашої Церкви. Але початкові побоювання поволі розплились. Чим далі, тим журнал стає більше цікавим, не лише для мешканців чи виходців із Перемишльської землі, але для широкого загалу, бо він, помимо того, що в своїй основі стоїть на засадах реґіональности, то по суті є органом загально українським з регіональним лише забарвленням.

Появився він якраз в час, коли наша церква і наше життя в Перемишлі зазнали чергової наруги. Отож став немов бальзамом на зболілу душу української людини, що в обличчі ломання законів, ломання обіцянок та заряджень високопоставлених людей почали западати у зневіру в людську справедливість, у пошанування законів, у християнську вирозумілість.

Та є ще друга сторона вчасности появи того журналу. Українську людину вирвано з її прадідного гнізда й закинуто у чужу-чужину. Не з чиєїсь примхи, але з чистим розрахунком, що українська людина, розпорошена в чужому середовищі, ополячиться протягом двох поколінь. Отже, геноцид з премедитацією. Та це не все. А тим часом наші прадідні землі — Лемківщина, Посяння, Холмщина та Підляшшя, вони зможуть зколонізувати своїми людьми й в той спосіб привласнити ці землі раз і назавжди. Це вже мирний грабунок етнографічної території.

Коли ж комуністична польська влада розлетілася, коли були надії, що всі завдані комунізмом шкоди будуть відшкодовані, — тоді показалося, що багато наших людей боїться вирватись на свої прадідні гнізда, бо немає до чого вертатись, бо ані шкіл, ані церков своїх там не існує, все прибрали чужі осадники. Тай самі відносини куди гірші, чим там між чужими, до яких вже звикли.

Отож з хвилиною віднови нашої найстаршої Перемишльської епархії були надії, що кругом єпископа розвинеться і релігійне життя, і всякі прицерковні організації, і Духовна Семінарія, а теж відродиться наше шкільництво, що стане притягаючим чинником для соток переселенців.

Але загарбання нашої катедри, інтронізація нашого владики у чужій катедрі, зволікання із передачею забудовань Духовної Семінарії, Єпископської Палати та зволікання із передачею поконфіскованих наших церков — саме цьому процесові повороту на рідні землі явно не сприяють. Отже поява «Перемишльських Дзвонів» у такий важкий час не лише стає ясним промінчиком надії, але це життєва наша конечність. Тим більше, що Перемишль здавна мав свою сильну суспільно-культурну позицію.

Чи почини Могильницького на ниві народньої освіти, чи намагання єп. Снігурського розбудувати культурний центр, чи праця єп. Чеховича, що був душею розбудови наших чудових домівок як культурних, так і економічних. Не згадуючи про розбудову українського шкільництва саме в Перемишлі, щоб зміцнити його українство. Бо чисельно населення Перемишля мало подавляючу більшість поляків — 50%, жиди — 32%, а українців ледве 17%. Але помимо того Перемишль зовсім заслужено здобув собі горде ім’я «Західній бастіон України».

Перемишль мав свої тижневики, як видаваний легально ОУН — «Український Голос», а пізніше в оперті на капітулу «Український Бескид», який проіснував до вибуху війни. Отже традиція є, й «Перемишльські Дзвони» мають промощений шлях.

Вправді, попередники мали політично-інформативний характер, й хоча вони мали багато ширший засяг діяння, перший, призначений для згуртованих в ОУН та їх прихильників, а другий з прицілом на Лемківщину та Бойківщину, — але творили певну атмосферу, були відбитком процесів та живого пульсу життя на тому етнографічному пограниччі.

Зміст останнього числа 7-8 такий різноманітний як під оглядом тематики, так і викладу проблем, що напевно й для найбільш вибагливого читача там знайдеться багато цікавого, а то й документального.

Там знаходимо наукові дослідження з ділянки історії району чи мистецьких процесів. Маємо живі спогади про давніші часи, а теж про останню Голготу. Маємо зразки поетичних творів як давніших, так і сучасних прихильників муз. Маємо репортажі про сучасні події українського середовища. Маємо дещо про іконописання чи про розвиток церковної музики. Дуже цікава та актуальна хроніка із життя та загибелі поодиноких сіл та їх стародавніх церков. Маємо теж календарюм льокальних приповідок та короткий огляд нових книжкових появ не лише українських, але теж польських, які заторкують українську тематику. Зокрема треба відмітити прямо архівальну вартість поміщених світлин як з минулого часу, так і актуальних.

Розмір журналу 17 на 27, папір напівкрейдяний, сторінок від 24 до 32, друк нормальний, чіткий, оформлення естетичне.

Отож, дзвоніть, паперові дзвони, голосно та на ввесь світ, бо доля нашого прикордоння того вимагає. Може, ваш голос дійде й до тих, які вершать долю світа, а зокрема долю наших, залишених на поталу, земель на захід від Сяну та Буга. Щасти, Боже!

В. Ґ.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>