З приводу подорожі Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого до Канади і ЗСА

Відвідини Первоєрарха Української Католицької Церкви, Блаженнішого Кир Йосифа, на північноамериканському континенті є однією з найвидатніших подій у житті української діяспори за останні десятиріччя.

У перші повоєнні роки, коли еміграція довідалася про мучеництво Галицького Митрополита в радянських в’язницях та концтаборах, він став для всіх українців символом відданости Церкві і народові, провідним виразником героїзму та самопосвяти. Так на нього дивився тоді також і чужинецький світ. Коли у лютому 1963, завдяки заходам Папи Йоана XXIII, Кир Йосиф прибув до Риму, його привітали з найбільшими почестями та визнанням видатні мужі Церкви, політичного і громадського світу Заходу.

Це був великий тріюмф людини, яка пройшла страсну дорогу наруги, насильства і знущання. Це був тріюмф українців усіх віровизнань та політичних переконань. Це була українська перемога.

Людина, яку насильно позбавили митрополичого престола, вірних, священиків та єпископів яких фізично нищили або засилали на каторги, Пастир, якому відобрали право вести своє стадо на Україні, у сподіванні, що це знищить Церкву та віру в народі, – ця людина почала в нових умовах будувати тривкі підвалини для збереження Української Католицької Церкви в діяспорі і для її майбутнього відродження на Україні. Далекозорний почин недавного радянського в’язня завершити ієрархічну побудову Української Католицької Церкви патріярхатом знайшов підтримку широких кіл української діяспори. Одначе як кожна велика ідея, також і ця змобілізувала проти себе деяких чужих і, на жаль, своїх противників.

Перший день перебування Блаженнішого Кир Йосифа в Канаді, що одночасно був першим днем Його зустрічі з українськими народними масами на чужині, показав, якою великою і мобілізуючою є ідея єдности і помісности Української Католицької Церкви, і з яким ентузіязмом сприймається серед народу ідея патріярхату і її носій. Свого Первоєрарха вірні, духівництво та ієрархи зустріли з захопленням, подивом і відданістю.

Своєю появою серед народу Первоєрарх угору підніс серця серед мас, оновив їхні душі, заставив відрізняти велике від малого, шляхетне від низького, створив атмосферу щирого патріотизму та нефальшованої єдности. Серед народу появився автентичний, безспірний авторитет.

Так знову утворилася в житті українського народу пригожа нагода для того, щоб у діло провести історичну концепцію створення патріярхату Української Католицької Церкви. Ті, хто на північноамериканському континенті десятками тисяч зустрічали і зустрічають Верховного Архиєпископа, проголосували спонтанно, одностайно і всеціло за негайне створення патріярхату. Вони на очах світу провели найбільш одноділий щирий й автентичний плебісцит, що його порівняти можна з повсякчасним плебісцитом цієї ж української людини за державну незалежність України. Українська людина американського континенту хоче патріярхату Української Католицької Церкви і її патріярхом хоче бачити Кир Йосифа.

Немає сумніву, що таким самим є голос громад усіх інших країн українського поселення і що таким самим був би голос народу на Україні, якби йому дали змогу вільно висловитися.

Завершенням організації Української Католицької Церкви патріярхальним устроєм з патріярхом у проводі – це єдиний та невідкличний засіб для її збереження і росту, для врятування її духово-культурної ідентичности і її українського характеру, для побудови тривалої загороди проти розкладових неукраїнських впливів. Занепад української Христової Церкви був би початком кінця нашої громади.

Справа патріярхату Української Католицької Церкви є не тільки справою українських католиків або тільки української діяспори. Завершення патріярхатом Української Католицької Церкви – це могутній поштовх для життя і росту ієрархії та вірних Української Православної Церкви, за якою стоїть більшість українського народу і від характеру якої залежить його доля. Обом – Українській Православній і Католицькій Церквам, а також й українським євангелицьким церковним громадам, комуністична Москва завдала страшних ударів. Вона, Москва, масово знищила їхню ієрархію, священиків та вірних, вона зробила спробу вирвати українській людині віру в Бога, віру в саму себе й у свою націю. П’ятдесят років ведеться на Україні плянове фізичне та духове ламання української людини, її духовости, її культури. А в той же час тільки могутнє відродження релігійного життя і христіянства та церков усіх віровизнань може створити підвалини для духового оновлення української людини й української нації.

Від часу висунення Верховним Архиєпископом ідеї патріярхату Української Католицької Церкви – Закордонне представництво Української Головної Визвольної Ради і визнавці плятформи УГВР беззастережно підтримували цю ініціятиву і бачили в ній крок історичного значення для відродження, збереження і росту цієї Церкви і народу. Ми з приємністю відзначаємо, що в наслідок відвідин Верховним Архиєпископом північноамериканського континенту ця ідея стала власністю найкращих кіл української діяспори, що вона знайшла повну підтримку українських католицьких владик, духівництва та вірних, українських громадських і політичних установ та організацій. І тому сьогодні ми висловлюємо надію і сподівання, що цей новий та благородний розвиток знайде завершення у Синоді всіх українських владик і що цей Синод візьме до уваги щирі прагнення і недвозначно виявлену волю ієрархії та вірних і введе патріярхальний устрій в Українській Католицькій Церкві.

Закордонне Представництво УГВР є переконане, що патріярхальний устрій Української Католицької Церкви посилить прагнення до єдности українських церков у дусі екуменічної ідеї.

Є хвилини в житті народу, в яких усе, що ділить людей, мусить відійти на бік. Є хвилини, в яких є місце тільки для єдности думки і для єдности діла. Така хвилина є тепер. Тому ми глибоко переконані, що в цій неповторній нагоді стануть одним об’єднаним фронтом усі українці, не зважаючи на їхні групові погляди та розбіжності в інших справах, і дозволять Великому Страдникові і Людині Божого Промислу завершити історичне діло рятування і відродження христіянства в українському народі.

 На чужині, липень 1968.

Президія Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради:

о. Іван Гриньох, Мирослав Прокоп, Євген Врецьона, Дарія Ребет.