З приводу приватного меморандум отця Майє

Приватні зауваги єзуїта отця Майє (Мailleux) відносно патріярхального устрою нашої Церкви не були призначені для опублікування. Можливо, що в цьому є їх більша вартість, бо в таких випадках автор звичайно має відвагу сказати більше, чим в якому-небудь публічному виступі. Не знаємо, наскільки справа нашого патріярхату може входити в компетенції ректора «Коллеґіюм Руссікум» та провінційного керівника східніх єзуітів. Однак, беручи під увагу поважні большевицькі впливи на Ватиканську політику, можемо легко зрозуміти, за чиїм підшептом дійшло до такого виступу.

Хоч в останньому часі італійські журналісти подали досить докладні і при цьому алярмуючі звідомлення про комуністичну інфільтрацію у Ватикані та про подвиги в цьому напрямі отця Майє, цього «червоного папи», як його названо, то всетаки ще залишились деякі проблеми, що зі сторони української заслуговують на відповідь. Є це передусім справа українського сепаратистичного руху, себто українського націоналізму, який, на думку отця Майє, ускладнює чи компромітує справу патріярхату, а крім цього досить правдоподібна участь провокаторів серед прихильників патріярхального устрою.

Ми були б дуже вдячні отцеві Майє, якщо він хотів би нам пояснити, проти которої Заповіді Божої грішать українські націоналісти, коли стараються рятувати свою Церкву від загибелі. Цей сепаратизм, чи націоналізм, уважається за найбільший злочин в тоталітарних державах і там за такі провини карається з небувалою на наше цивілізоване століття жорстокістю. Наша Церква від своїх початків була нерозривно зв’язана з життям і долею свого народу й нації. Національний момент все відігравав в її житті дуже велику ролю, особливо тоді, коли ми втратили свою незалежність та увійшли в склад чужих держав. Наша Церква стала для нас нашою рідною і без неї не можна собі представити нашого національного життя. Тому нічого дивного, що свідомі націоналісти станули зразу в її обороні. Однак цього націоналізму для самооборони аж ніяк не можна прирівняти до того нечуваного шовінізму, який практикується від століть у Ватиканській адміністрації, де невеличка італійська кліка тримає в своїх залізних обіймах нації цілого світу, проповідаючи їм збанкротований універсалізм, щоб цим, хіба, відвернути лиш увагу від себе. Бо ж пригадаймо собі, як то вже за нашої пам’яті, перед II Світовою війною, Муссоліні напав на безборонну Етіопію (Абіссинію), щоб завоювати цю країну для своїх загарбницьких, колоніяльних цілей. А в тому часі замість протестів з Ватикану світ довідався від заграничних кореспондентів, що кардинали італійської національности остентаційно почали віддавати свої золоті хрести та перстені на те, щоб причинитись до повної побіди над Етіопією. Така їх поведінка мала дати не лиш матеріяльну допомогу для ведення загарбницької війни, але головно моральну підтримку та заохоту до якнайбільшої жертвенности італійського народу.

Чому ж в тому часі не було таких зворушуючих промов, які ще недавно ми чули при кожній нагоді проти в’єтнамської війни, де велась боротьба проти світового комунізму, ворога віри та свободи людини?

Факт можливої участи провокаторів серед прихильників патріярхального устрою, як про це згадує о. Майє, ніяк не може компромітувати цього руху, а навпаки є доказом його сили та важливости. Для нас це справа свята, справа нашого життя, яка однак стала сіллю в оці Москви. Тому нічого дивного, що большевики не лиш постарались дипломатично запрягти проти нашої Церкви до свого воза Ватиканську адміністрацію, але також докладають всіх сил, щоб нашу акцію за патріярхат на різні способи скомпромітувати, навіть підсилаючи провокаторів не так чужих, як таки наших рідних (ватиканського хову). Це однак є лиш доказом, що це велика справа і ніякі провокації не повинні її обезцінити.

З того приводу пригадаємо отцеві Майє одну провокацію італійських комуністів, коли вони підіслали свого агента, який став єзуітом на те, щоб у Римі дістатись до всяких таємниць єзуїтського ордену. Маємо на думці голосну аферу «отця» Тонді. Як молодий студент він був прийнятий до єзуїтського манастиря, затаївши, що він пройшов кількалітній комуністичний вишкіл в Москві. Він закінчив усі богословські студії в Римі та став священиком — єзуїтом. Тому що був дуже добрим промовцем, завдяки своїм особистим здібностям та вишколові в Москві, в дуже короткому часі, як священик, став одним з найславніших проповідників у Римі. Через це здобув собі велике довір’я та пошану в своїх співбратів-єзуїтів і тим самим мав доступ до всяких таємних та довірених плянів чи постанов, які передавав комуністам. Небагато часу пройшло, як цього «отця» Тонді здемаскували як комуністичного аґента-провокатора. Помимо всього можна дуже сумніватись, чи такий підступ комуністів ослабив або знищив єзуїтський орден. Всетаки, беручи під увагу ці так великі заходи комуністів, щоб лише пролізти до Ватикану, можемо легко зрозуміти, як вони тепер мусять бути вдоволені, коли їм не треба туди заходити окружними дорогами, бо їх там тепер зі всякими почестями принимають, вітають та ще й про раду питають.

Тому, підсумуючи ці наші зауваги, мусимо ствердити, що справа патріярхального устрою нашої Церкви це наша українська проблема, наша особиста і то не лиш релігійна, але й національна. Вона в першу чергу належить до нашої компетенції і ніяк не надається до політичних спекуляцій всяких дешевих дипломатів.

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту