Дня 15 червня ц. р. створено в Чікаґо Крайову Раду Українських. Центральних Організацій за Патріярхат УКЦ. Гучні статті на сторінках преси а зокрема щоденника «Америка» навіяли серця непоінформованих надією, що це нарешті буде щось, що розв’яже всі існуючі проблеми нашої церкви та запевнить нам помісність і патріярхат.
В розгарі дискусій «проти» і «за» мало хто звернув увагу на принциповий моральний аспект народин цього новотвору, як також на сумну схожість подій, які заіснували на церковному полі нашої громади на весну 1971 р. У Філядельфії – а тими, які заіснували в Чікаґо на громадсько – партійно-парохіяльному полі тепер. – Так як тоді так і тепер в місяці червні /це було публичною таємницею цілого Чікаґо ще перед основуючими зборами/, знехтовано побажаннями і порадами нашого найвищого рідного церковного Авторитету.
– І можна б тільки застановитися чий вчинок був більшою провиною супроти цього ж авторитету. На вчинок національно більше або менше індиферентних, на американській землі роджених священиків, для яких єпископська мітра була метою і мрією, та які були під тиском своєго Митрополита і ворожої нам під цю пору Сх. Конґреґації, ще можна старатися знайти оправдання. Але хто і як може знайти оправдання на чікаґівську аферу, якої аранжери «свідомі укр. політичні емігранти» та інтелігенти-професіонали ради подразнених амбіцій та партійних /Конґрес УККА/ чи парохіяльних інтересів не завагались ні на хвилину знехтувати порадами нашого Архипастиря. А вже вершком гіпокризії а то й прямо ароґанції являється речення в заяві новонародженої «організації організацій», що Крайова Рада «включається в змаг за Патріярхат П.У.К.Ц. згідно з визначеними Верховним Блаженством ідеологічними заложеннями та запевняє повну відданість Верховному Блаженству».
– Ми повинні руководитись моральними принципами, мати респект для дійсного авторитету, довіряти йому та шанувати його у всіх галузях нашого збірного життя.
Почуття респекту й заява пошани чи відданости це є ґраніт, – сила, що цементує нас у нарід із свідомим визнанням одних ідеалів і одних цілей. Бо лиш вища мораль може зберегти нарід у час лихоліть, чи схоронити його цілим у час посилених атак ворога. Лиш моральна сила здібна протиставитися і відстояти нарід в добу вишуканих і науково спрепарованих методів ламання волі людини й збірноти. Повне прив’язання української спільноти до духових і моральних вартостей завдячуємо повному прив’язанню її, принайменше в минулому, до її церкви. Церкву ми звикли поважати як збір вартостей релігійних, коли йдеться про віру, і моральних, коли йдеться про відношення людини до людини, чи громади до громади. Але цієї ґранітної сили моралі тут не виказано, коли «Рада» промовчує її нельояльне ставлення до бажань Верховного Архиєпископа, а в оперті на місцевих владик старається створювати враження льояльности до усіх, чим тільки доказує, що за їхньою паперовою льояльністю снується акція проти волі і бажань Верховного Архиєпископа.
Вибравши першим об’єктом своєї праці фінанси Верховного Архиєпископа «Рада» створила комісію «Патріяршого Фонду», і випрацювала систему збірки грошей по парафіях. Отці парохи повинні що кварталу відсилати гроші до єпископа, а єпископ до Риму. Завданням комісії було б одержувати від збірщиків дублікати збіркових лист, і вести додаткову бухгальтерію цієї акції. Принципово, жадна людина з поза єпархії св. Миколая не може мати застережень до форми і процедури збірки фондів на потреби Верховного Архиєпископа, як це схвалить громада прийнятим на тому терені способом. Не заперечить цього й Верховний Архиєпископ. Одного певного позитиву слід очікувати з цієї акції, іменно, пожвавлення і збільшення збірки фондів для Верховного Архиєпископства. Коли ж того не буде, тоді пощо було реформи, високих назв, благословення єпископа й стільки шуму! А якщо треба, то чи не можна було реформувати збіркової акції без творення «Ради Центральних Організацій», коли йдеться майже про одних і тих самих людей?
Чи часом «Рада» не має своїх других цілей, а справу збірки фондів вживає як певної форми своєї легалізації?
Але факт, що чікаґівська «Рада» починає свою діяльність на збірковому полі, знова ж проти волі і порад Верховного Архиєпископа вказує на те, що маємо до діла з хитрою затією, якої дійсні аранжери скриваться поза плечима часто чесних і доброзичливих та однак наївних людей, яким невідома є безмежність людської підлоти та круті дороги золотоустих інтриґантів.
