З вірою через гори і доли

До 100-ліття від дня народження греко-католицького єпископа Олександра XIРИ

Вселенський Архиєрей Папа Іван Павло II у своїх посланнях і проповідях, присвячених Східним Церквам, звертає увагу на те, що, як і на початках християнства, під тоталітарними режимами багатьом єпископам, священикам, ченцям судилося перетерпіти муки ув’язнень і каторги. Вони заслуговують бути занесеними до числа священомучеників. Серед таких Ісповідників Віри з когорти Владик Греко-Католицької Церкви значиться ім’я єпископа Олександра Хіри, про котрого, через різні обставини в Галичині та й не тільки, відомо було досі небагато. Бо перший відтинок його життя за південними схилами Карпат обмежився із забороною нашої Церкви на рідних землях, а надалі судилося йому доживати віку на чужині, де за Сибіром сонце сходить.

Він народився 17 січня 1897 р. в багатодітній сім’ї сільського священика в селі Вільхівці Тячівського району на Закарпатті. Богословські студії закінчив у Будапештському університеті, отримавши ступінь магістра. 19 грудня 1920 року в Ужгороді возведений в духовний сан. Два роки був капеланом Мукачівської єпископської резиденції. Далі парохом у рідному селі. Невдовзі очолює Ужгородську богословську семінарію. Створив місіонерську общину св. Йосафата та розгорнув широку місіонерську ді­яльність. Серед молоді організував апостольство мирян. Для хворих — общину страдаючих. У в’язниці сприяв відкриттю каплиці. Під час так званих східних канікул подавав духовну опіку емігрантам-робітникам із Закарпаття у Франції та Бельгії. Брав активну участь в екуменічному русі, присвяченому св. Кирилові та Методію, який був започаткований у Велеграді. У 1934 році отримав титул каноніка.

1939 року, після окупації Закарпаття угорськими гортистськими військами, звільнений з посади ректора, під домашнім арештом. Звільнений на вимогу Апостольського Престолу. За опір окупантам в 1943 році удостоєний звання папського Домашнього Прелата. У 1944 році стає головним вікарієм Мукачівської греко-католицької епархії. У 1945 році владика Теодор Ромжа, діставши дозвіл з Апостольської Столиці, таємно висвятив отця О. Хіру в єпископа-помічника.

Тут варті уваги окремі спогади, залишені Владикою О. Хірою. Так, 27 серпня, напередодні празника Успення Пресвятої Богородиці, зазначав автор, до нього «на квартиру в Ужгороді увечері з’явився священик-відступник з Галичини доктор Г. Костельник. Останній прибув з місією переконати мене в необхідності переходу греко-католиків у православіє. Розмова, яка відбулася між нами, проходила у драматичному діялозі. Розмову почав гість:

  • Надіюся, пан канонік уже чув про мене?
  • Так. Мені відомо, але я не можу зрозуміти дещо. В який спосіб бувший професор теології міг стати проповідником православія?
  • А я завжди був православним.
  • Тоді скажіть, шановний докторе, як узгоджується у вас сяка хитрість з правдомовністю, з характером? І чому тільки зараз Ви показали своє справжнє обличчя?
  • Так склалися обставини.
  • Ви, як доктор теології, не відчуваєте, не бачите, що наскільки принизливо для греко-католицького священика опуститися до такого нищого рівня, на якому є православні священики?
  • Ми піднімемо їх до нашого рівня.
  • А я вважаю, що вони перетягнуть Вас до свого рівня.
  • Хіба Ви, пане каноніку, не бачите, якій силі протиставляєте себе? Чи знаєте Ви, що Вас позбавлять квартири, візьмуть і єпископську резиденцію. До єпископа і не заходжу. Обдумайте справу і спасайте ваших священиків та їх сім’ї.
  • Нас позбавлять квартир і в тому випадку, якщо відречемося своєї віри.
  • Пане каноніку. Ви шукаєте мучеництва. То є середньовіччя, а не сьогодення, не модерно.
  • А вічне життя, пане докторе?
  • Так, так… вічне життя…, — махнув рукою Г. Костельник під кінець цієї розмови і зробив зневажливу міну».

Як пише далі у своїх спогадах єпископ Олександер Хіра, наступного дня о. Г. Костельник, одягнений не по-православному, а як католицький каноник, «з фіолетовим беретом на голові й опоясаний широким фіолетовим поясом, стояв біля Мукачівського монастиря, проводячи агітацію проти папи Римського. Та наскільки була його агітація «успішною» свідчить вже той факт, що в одному з сіл на Мукачівщині автомобіль з ним разом був закиданий зрілими парадичками» (помідори — К. Ч.).

Коли енкаведисти почали непокоїти його й родичі пропонували виїхати за кордон, то почули відповідь: «Я — священик і моє місце тут, вдома, з моїми людьми. Нехай буде воля Божа». Після влаштованої органами НКВД насильницької смерті владики Ромжі комуністичні власті намагалися схилити його до зради, однак категорично відповів. Я народився греко-католиком і я хочу померти греко-католиком. Йому присудили 25 років тюрми. Заслали до трудового табору поблизу озера Байкал. Згодом переводять в Кузнецький рудник поблизу Кемерова Новосибірської області. Далі на вугільні шахти Омської області. Після амнестії 1956 року повертається на Закарпаття, де продовжує душпастирську працю, проте був знову заарештований. Потрапляє до Караганди, де, незважаючи на заборону, розгортає нелегальну священичу працю, задовольняючи духовні потреби численних вірників — католиків обидвох обрядів, каторжан з українців, німців, поляків, литвинів… Один з його колишніх парафіян — німець, який виїхав до Німеччини, написав: «Отець Олександр жив у занадто несприятливих умовах у зв’язку з тим, що був під суворим наглядом охранки, і йому було заборонено займатися душпастирською діяльністю серед людей. Часто пізно уночі агенти викликали його на допити, котрі тривали годинами. Але він не скорився. Знову і знову під покровом ночі продовжував відправляти св. Літургію. Він сповідав людей, хрестив дітей, вінчав молоді пари, турбувався про хворих і немічних, відправляв службу за померлими. Люди приходили з далеких місць, долаючи сотні кілометрів, аби тільки з його рук дістати св. Причастя, благословення».

Понад 20 років добивався офіційного визнання католицької парафії в Караганді. Зареєстрували їх 1977 року, коли владиці Олександрові Хірі вже було за вісім десятків літ. Через рік збудували храм, який освятили на Різдво Христове. З цієї нагоди своє Апостольське благословення надіслав Папа Іоан Павло II. Сталося так, що аж через 20 років у карагандинському храмі знову пролунав голос українського греко-католицького єпископа, цього разу Апостольського Візитатора Владики Василя Медвіта.

Згадаючи про величезну душпастирську діяльність Владики Хіри в далекому Казахстані, застановімося над тим, що протягом тривалого часу він керував ще й Мукачівською греко-католицькою єпархією. Долаючи понад 5 тисяч кілометрів, літній підпільний єпископ досить часто навідувався до рідного Закарпаття. Висвячував у підпіллі священиків, давав духовні поради душпастирям і вірникам. В останньому листі до рідного краю від 3 травня 1983 року писав: «… Я найбільше вдячний моєму улюбленому Спасителю за всі Його благодіяння, якими так щедро описав мене протягом усього життя, яке закінчується у Караганді. Особливо, вдячний я Богу за витривалість у вірі, говорячи словами великого ірляндського духовника О. КОННЕЛА: «Я дарую своє тіло землі, мою душу — Богу, але серце моє я залишаю Риму». Так, з останнім подихом у своєму житті я хочу висловити вірність вікарію християнства на землі папі Івану-Павлу II».

МОЛИТВА ЗА ЄПИСКОПА ОЛЕКСАНДРА ХІРУ:

«О, милостивий Боже, в Твоїй безкраїй мудрості Ти закликав нашу католицьку Церкву дати героїчних свідків єдності Твоєї Церкви, заснованої на скалі св. Петра. Серед багатьох свідків Ти також назвав нашого безстрашного духовника-єпископа Олександра Хіру, котрий у важких умовах примусової праці пожиттєвого заслання вів добру боротьбу, закінчив життєвий шлях та ісповів свою віру. Ми покірно просимо Тебе прославити Твого вірного слугу єпископа Олександра в небесах і через нього даруй нам… Ти милосердний і милостивий Боже, і ми прославляємо Тебе, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині й навіки. Амінь».

На засланні разом з єпископом Олександром Хірою томилося дуже багато греко-католиків з Галичини, латинників, зокрема поляків. Треба сподіватися, що знайдуться особи, котрі могли б подати свідчення, необхідні для беатифікаційного процесу Слуги Божого Владики Олександра Хіри.

Кость Чавага, Львів