Заходами Інституту історичних досліджень Львівського Державного Університету ім. Івана Франка та Інституту Історії Церкви з’явилось перше число збірника статтей з церковної тематики під назвою «Ковчег». Редакторами збірника є молоді науковці: Ярослав Грицак і Борис Ґудзяк. Тому, що статті були написані на інших мовах, то їх перекладом займалась Галина Киван. Літературною редакцією займавсь Ігор Гринда. Упорядниками були: Ліліяна Гентош, Тарас Романюк і Олег Турій. Спонзорами видання є інж. Дам’ян, Аріяна, Петро Кордуби та Марія Кордуба-Райковська, які це здійснили у пам’ять батьків о. Петра-Омеляна Кордуби і Софії Кордуби з Калинських, які загинули на засланні у Сибірі. Варто підкреслити, що названі спонзори зробили велике і благородне діло.
На зміст збірника «Ковчег», який начисляє 190 сторінок, склалось п’ять статтей з релігійно-церковної тематики та редакційної статті, показника імен і короткої помітки про авторів. Без найменшого сумніву, це не просто зібрані статті, але підібрані статті з певною цілеспрямованістю, які дають виразний образ кінця ХVI і ХVIІ ст. нашої Української Католицької Церкви. Відомо ж, що наша УКЦерква наближається до чотиристалітнього ювілею Берестейської Унії, що сповниться у наступному 1996 році. Збірник «Ковчег», який з’явився у Львові в 1993 p., є тією дуже актуальною ластівкою, що сповіщає ювілейну дату.
Це справді особлива нагода подивитись на історичні події Київської Церкви з перспективи 400 років. Як редактори у вступній статті написали, що з борту корабля можна краще глянути на пройдене плесо і побачити виразні обрії нашої Церкви та її вплив на розвиток нашого суспільно-національного життя. Редактори підкреслюють, що цим збірником започатковують періодичну появу матеріялів статтей на історичні теми Української Церкви. Треба сказати, що ця нива в Україні стояла довгі, довгі роки не опрацьовувана і тим самим є занедбаною. Появою «Ковчега» зроблено добрий почин, який належить тільки привітати, побажати редакторам витривалости, терпеливости, наснаги до безперебійної та успішної праці. Звичайно на цьому місці можна б поставити крапку. Все відмічено, названо і висловлено найкращі побажання. Але з цього читач не одержав би навіть уявної картини, чим є перше число збірника «Ковчег». Тому дозволимо собі хоч побіжно сказати чи назвати й обговорити кожну з поміщених статтей, бо справді їх тематика й рівень на це заслуговують.
Збірник «Ковчег» відкривається статтею молодого науковця доктора філософії Гарвардського Університету, який є директором Інституту Історії Церкви у Львові Бориса Ґудзяка на тему «Історія відокремлення: Київська Митрополія, Царгородський Патріярхат і генеза Берестейської Унії».
Тема особливо на часі, бо стоїмо на порозі відзначення 400-річчя Берестейської Унії. Автор статті розгорнув широке полотно подій того часу на церковному горизонті, що стали причиною до Берестейської Унії. До речі, унія силою самих обставин стала зворотним пунктом в історії Київської Церкви. Автор статті зробив добру спробу, безпристрасно, аналітично розглянув у всій ширині й глибині факти, що спричинили Берестейську Унію. На підставі аналізи цих фактів можна відповісти, чи справді унія була конечною і чи справді вона була трагедією для Київської Церкви. Чи трагедія Київської Церкви не сталась до Берестейської Унії, бо здається, вона, себто Київська Церква, не мала іншої альтернативи. Ні, автор статті не дає відповіді на ці питання, але такі питання випливають мимоволі на тлі розвиненої, в історичній площині, ситуації Київської Церкви.
Звичайно, до аналізи Берестейської Унії не можна підходити тільки з історичних подій, що в той час відбувались в Україні, належить дивитись ширше, що в той час і дещо раніше перед тим діялось у Царгородському Патріярхаті, як формувались церковні питання на півночі в Москві і, що в той же самий час відбувалось на заході, а зокрема у нашого сусіда Польщі. Звичайно, автор Б. Ґудзяк так і розглядає ці питання.
Він накреслив середньовічне тло на церковному полі, підкреслив важливе питання, а саме упадок Царгороду, який під окупацією ісляму не був спроможний самостійно діяти і розвивати незалежну церковну політику. Відмітив, що успішна спроба Фльорентійської Унії не дала сподіваних наслідків. Москва вже у той час виразно виявила свої, не для поєднання, але сепаратні пляни. На жаль, після Фльорентійської Унії падіння Візантійської імперії (1453 р.) утворився зовсім інший, непередбачений розклад сил.
В тій ситуації Царгородська Церква перестала бути маяком для православного сходу. Внутрішня боротьба за чолові місця в Церкві, вислугування і підкупство в окупантів-турків не скріплювали Царгородського Патріярхату. Все це й багато іншого, як наводить автор у своїй статті, не залишалось без впливу на Київську Церкву. В той же самий час Москва дуже добре слідкувала за подіями, що відбувались у православній Церкві у Царгороді. До речі, царгородські патріярхи часто мінялись. Ось для прикладу, як подає автор, Кирило Лукаріс був патріярхом 6 разів, а ті, що його замінювали, мінялись по три і більше разів. Все це підривало авторитет Церкви.
Автор згадує патріярха Єремію, який хоч володів певними атрибутами, але не міг вивести патріярхату з його критичного становища. Той же Єремія улітку 1588 р. прибув до Москви, щоб тут одержати деякі пільги, але його пляни не так легко були здійснені, бо Москва задержала його під арештом шість місяців, аж поки він не сповнив волі Москви, призначивши одного з місцевих єпископів своїм екзархом з правами наглядати за всіма ієрархами з митрополитом включно. Друге його потягнення, яке внесло певний фермент, коли патріярх Єремія, поминаючи церковний уклад, надав права братствам контролювати поведінку ієрархів і духовенства.
Як тільки патріярх Єремія покинув Україну, єпископ Гедеон Балабан зразу натякнув римо-католицькому архиєпископові Львова Дмитрові Соліковському, що готовий визнати примат папи, щоб тільки звільнитись від патріярхів. Після того на одному з синодів, що відбувались кожного року, єпископи Балабан і Терлецький з єп. Леонтієм Пінським Пелчинським та єп. Холмським Діонізієм Збируським підписали деклярацію про готовість до унії, яку було вручено польському королеві, на яку через два роки прийшла відповідь. Цей факт говорить, яке зацікавлення було по римо-католицькій, а точніше польській стороні.
Мабуть, найкраще подати текст листа, який підписали владики: Патій, Терлецький, Копистенський, Балабан і Збируський, що був спрямований до короля Зигмунда III, що в ньому оскаржувалось східніх патрярхів:
«Перш за все: побачили ми, єпископи, у старших наших їх милостях патріярхах великі недоладності і недбалість у ставленні до Церков Божих і до священного закону та поневолення їх самих, і як з чотирьох патріярхів стало вісім (раніше ніколи не бувало їх так багато, тільки чотири) і яке вони у столицях своїх життя ведуть, і як один під одним підкопуються, і як столиці соборні Церкви Божої занедбали; коли ж приїжджають до нас, не проводять жодних диспутів з іновірцями, ні не дають пояснень до писання Божого, навіть якщо хтось і просить, не хочуть їх давати, дбаючи тільки про свою користь більше, ніж про спасіння, і, нахапавши скарбів, скільки можливо, один одного там, у землі поганській, купують і тільки цим заповнюють своє життя (не згадуючи про інші їхні неподобства). Саме через це ми, не бажаючи далі перебувати в такій непорядності та під таким їхнім пастирством, одностайно погодившись, але під умовою, якщо його королівська милість господар наш християнський і помазанець Божий зволить захотіти під одним пастирством хвалу Божу поширити і нас до таких свобід разом з нашими єпископами і церквами, з манастирями і всім духовенством так, як і їх милості духовні римські, заучити і зберігати,— хочемо з допомогою Божою приступити до об’єднання віри і того пастиря одного, головного, якому самим нашим Спасителем це довірено, найсвятішого папу римського, нашим пастирем признати; тільки просимо, аби господар, його милість, нас з єпископами нашими привілеєм його королівської милости запевнити, і ті артикули, нижче описані, затвердити та закріпити на вічні часи зволив».
Тут тільки зроблено натяки на факти і події, що мали місце 400 років тому. На жаль, ці факти і події дуже часто в нас подавались як пів правди, а також у площині сантиментів і ресантиментів до самих прикметників «православний», «католик», поминаючи при цьому основну суть Церкви — спасіння. Автор статті Б. Ґудзяк подав багатий історичний матеріял, який дає сучасному читачеві нагоду подивитись на ці події відкритими очима і зробити свої особисті заключення.
Українська Церква в ХVIІ столітті
На цю тему у збірнику є стаття сестри Софії Сеник, ЧСВВ, яка є професором, доктором слов’янської церковної історії Папського Орієнтального Інституту в Римі, а також є автором багатьох статтей на англійській мові з історії Церкви. Ми вже з попередньої статті Б. Ґудзяка знаємо, які фактично були мотиви, може не всі були названі, що привели до Берестейської Унії, а сестра Софія Сеник наводить факти, які подавались, як причини вже після Берестейської Унії, що привели до неї, а вони були протилежні від правди. З статті Ґудзяка знаємо, що ідея унії Руської Церкви з Римом виринула не в Римі і не при дворі польського короля чи серед єзуїтів, як твердять деякі дослідники. Ця ідея вперше належить київським владикам, яка виринула на тлі нездорової ситуації, що утворилась у царгородському патріярхаті.
Варто мати на увазі незаперечний факт, що Берестейську Унію підготовили київські владики. Вони це робили з власної ініціятиви і дійшли до соборного рішення, що стверджує на основі документів автор статті С. Сеник. Лист, що був доручений Іпатієм Потієм і Кирилом Терлецьким папі, підписали всі владики. Поділ, що стався у Київській Митрополії після Унії, не був ніким передбачений і, до речі, його сприймали, як тимчасове і переходове явище. Обидві сторони, себто уніяти і неуніяти, вірили, що Київську Митрополію треба залишити непорушною. На жаль, дійсність виявилась іншою.
С. Сеник робить окремий наголос на ролю братств. Факт, що Патріярх Єремія наділив братства великими правами, чим поставив у незручне положення українську ієрархію. До речі, це можна також зарахувати однією з причин унії. В той час владики діяли самітно, не інформуючи про те мирян.
Перші десятиріччя після Берестейської Унії проходили під кутом, хто продовжує віковічну традицію Руської Церкви? Також як одна, так і друга сторони намагались переконати владу, щоб тільки їх визнавала. Цю ситуацію влада прекрасно розігравала.
Авторка статті назвала митрополитів та їх діяльність після Берестейської Унії: Іпатія Потія, Йосифа-Вельямина Рутського, який перевів реформу чернецтва. В статті наголошено, що прилучення вірних до унії залежало від пастирських зусиль кожного єпископа. Згодом ситуація ускладнилась, коли у 1629 році Єрусалимський Патріярх Теофан ІІІ, повертаючись з Москви, таємно висвятив сім православних єпископів з митрополитом на чолі для всіх єпархій, де вже були уніятські єпископи. Таким митрополитом був висвячений Йов Борецький. Це дуже ускладнило ситуацію. Треба було вести боротьбу за місця.
В тому часі висувались такі імена, як Йосафат Кунцевич і Мелетій Смотрицький. Йосафат Куцевич, який не посідав високої богословської освіти, але своїми неперевершеними проповідями та прикладним життям полонив слухачів, які приєднувались до унії. Заговірники і противники Йосафата сподівались, що убивством Йосафата Кунцевича буде покладений край уніятству. Дійсність виявилась іншою, бо ж самі убивники, які признались до злочинів, були засуджені і після засуду всі приєднались до уніятів за винятком одного. (Цього факту Софія Сеник не згадує), Мелетія Смотрицького, який був бездоганним полемістом і оборонцем православ’я, якого вважають духовним надхненником убивства Кунцевича, перейшов до уніятської Церкви і залишив відомий твір «Тренос».
Окрему увагу присвячено періодові діяльности Митрополита Петра Могили, який зайняв визначне і провідне місце у православній Церкві. В історичному процесі С. Сеник згадує повстання Хмельницького, яке поставило собі за ціль боротись не за національні права, але за православну віру. Переяслав Хмельницького допоміг Москві взяти повністю у свої обійми Українську Православну Церкву. Авторка розгорнула широке поле тих подій і джерельно показала, як Москва перфідно проковтнула Київську Церкву і в той самий час вогнем і мечем знищувала уніятську Церкву. Як бачимо, унія, яка поставала й оформилась у Київській Митрополії, з неї не залишилось майже нічого. У цьому нищівному процесі відограла чималу ролю козаччина.
На жаль, наша історія, а чи точніше історики, не дали в тому відношенні правдивих фактів. Це також одна з білих плям. Також наша історія не дала відповіді, чому українське православ’я у трьох єпархіях: Львівській, Перемишльській і Луцькій, яке мало повну піддержку козацтва і задержалось найдовше, бо аж до 1700 року і в кінці перейшло на сторону уніятської Церкви? С. Сеник відмічує, що владики згаданих єпархій побачили, що зробила Москва з Київською Митрополією, і вона почала простягати руки по їх єпархії та їм наказувати, що їм робити, вирішили стати по стороні унії з Римом. Крім цього, авторка розглянула питання внутрішнього життя поодиноких єпархій: пастирські проблеми, рівень духовенства, релігійну літературу того часу і чернече життя. Стаття дбайливо опрацьована і сперта на джерельних матеріялах. Греко-католицька Церква і національне відродження у Галичині 1772-1918 pp.
На цю тему у збірнику є стаття Івана-Павла Химки, який є професором історії в Альбертському Університеті — Канада, автор багатьох праць з історії України. Автор розглянув повищі питання у різних аспектах, підкреслюючи, що вплив Австро-угорської монархії на розвиток уніятської Церкви був значний. Відмітив, що слово «уніят» мало значення католик нижчого рангу, тоді коли греко-католик мало майже те саме значення, що і римо-католик. Тому що поляки, а зокрема польська шляхта, це дуже використовувала Марія-Тереса, щоб з одної сторони навести порядок у монархії, а з другої приборкати польську шляхту, жертвою якої все ставала уніятська Церква, у липні 1774 р. видала декрет, що забороняв уживання назви «уніят», замінивши його терміном «греко-католик». Цісар Йосиф II доклав заходів, щоб покращати економічний стан парафіяльного духовенства. Габсбурґи пішли далі і відкрили навчальні заклади, греко-католицькі семінарії.
З дбайливо опрацьваної статті Химки виразно випливає, як багато Габсбурґи допомогли українському народові не тільки на церковному і освітньому полі, але й в українському національно-політичному житті. Коли порівняти ці ж самі сфери життя українського народу, що перебував у той же час під російською займанщиною, то побачимо, які є діаметральні протилежності. Росія всіма засобами нівелювала все культурне, релігійне і національне життя України до російського. Подавляюча більшість росіян сприймала, і дальше ще сприймає, із здивуванням, що Україна є якась окрема незалежна нація, вона ж є тільки «югом» Росії. Для них Україна — це одна з провінцій Росії. Так вони були і є дальше виховувані. Відмінно відбувались події у другій частині українських земель, що перебували під Австрією. Тут не раз можна було почути такі твердження, що «Україна» — це вигадка Австрії, а згодом це перекинули на Німеччину. Навіть у такому сенсі писав талановитий письменник Солженіцин.
Можна сказати, що всі три статті творять своєрідну тематичну цілість і дають багатий матеріял для розгляду й аналізи подій часу Берестейської Унії і після неї.
Митрополит Андрей Шептицький
Автором цієї статті є поляк, професор історії на Варшавському Університеті, автор багатьох статтей на українсько-польські теми д-р Ришард Тожецький. Слід підкреслити, що Р. Тожецький є одним з небагатьох поляків, який дивиться на українсько-польські відносини відкритими очима й аналізує їх об’єктивно. В такому дусі і такому тоні є написана названа стаття. Первісно ця стаття з’явилась польською мовою в журналі «Знак» за 1988 р. Це не є дослівний переклад польської статті, бо сам автор доповнив її у цих місцях, де тодішня цензура залишила свої сліди.
Автор статті подав широку і загально охопну картину життя і творчости Слуги Божого Мирополита Андрея Шептицького. Автор категорично опрокидає старі заяложені, нічим не доведені ендецькі твердження про те, що, мовляв, Митрополит Андрей Шептицький був зрадником польського народу. Знаємо, що навіть такий авторитет польської Церкви, як Примас Польщі кардинал Степан Вишинський мав подібні до ендеків погляди, бо на основі цього двічі припинив беатифікаційний процес Слуги Божого Андрея, про що пише у своїй праці «Подорож ілюзій» Курт Левін.
Нам не відомий факт, який згадує у своїй статті Тожецький, що Митрополит перед смертю «закликав УПА до припинення боротьби». Також згадує, що у похоронах Андрея Шептицького «… взяли участь віруючі всіх конфесій Галичини, представники радянської влади» (стор. 118). До речі, навколо участи в похоронах Слуги Божого Андрея ходять різні версії. Пишуть, що сам Н. Хрущов брав участь, що був від Сталіна вінок і т.д. На жаль, ніхто не подає джерела, на основі чого це спирається. Трохи дивно, що на це не звернули уваги редактори. Знаємо, що св. п. Патріярх Йосиф заперечив участь у похоронах офіційних чинників — Хрущова чи вінок від Сталіна. Властиво, що є правдою? Сьогодні в Україні можна вияснити цю справу. В цілому стаття Тожецького багато інформативна і написана об’єктивно та всесторонньо.
Українська Греко-католицька Церква в катакомбах (1946-1989)
Це кінцева стаття у збірнику, автором якої є професор політичних наук Карлтонського Університету в Оттаві — Канада — д-р Богдан Боцюрків.
Автор статті є одним з небагатьох дослідників Церкви в Україні періоду після Другої світової війни. Автор дбайливо слідкував і точно реєстрував усі події катакомбної УКЦеркви в Радянському Союзі. Стаття Боцюркова є вислідом довголітньої, дбайливої і відданої праці, нотуючи факти УКЦеркви.
На вступі автор підкреслює, що сталінські репресії проти Греко-католицької Церкви також поширились на території, заселені українцями в Польщі і тодішній Чехо-Словаччині. Автор висунув цікаву думку, а саме: «Парадоксально, але кампанія «воз’єднання» не зустріла серйозного спротиву підпільного українського руху опору. Спротив розпочався аж після Львівського «собору». В серпні 1946 р. націоналістичне підпілля видало ультиматум до «возз’єднаного» духовенства з вимогою прилюдно зректися свого «відступництва».
В статті трапилась неточність, на яку належить звернути увагу. На сторінці 136 є написано: «… 23 грудня 1963 р. папа Павло VІ проголосив висланого з СРСР митрополита Йосифа Сліпого верховним архиєпископом львівським для українців…». Неточність є в самому вислові «проголосив», бо це має посмак особистого визначення чи вивищення, а треба було сказати «привернув» або «визнав» титул Верховного архиєпископства, який в минулому мала Києво-Галицька Митрополія. До речі, коли Блаженніший Митрополит приїхав з заслання до Риму, він попросив відповідні ватиканські чинники, щоб вони переглянули історичні документи і чи часом Києво-Галицькій Митрополії не прислуговує право на титул «верховного архиєпископства». Стверджено, що такий титул Києво-Галицька Митрополія мала, і на основі цього було привернено титул для Києво-Галицької Митрополії «верховне архиєпископство» і тим самим кожночасний владика, що посідає Києво-Галицький престіл, автоматично має цей титул. Отже, це не було особисте вивищення, але привернення інституційного титулу. Звертаємо на це увагу, бо серед багатьох це питання трактують, як особистий привілей для св. п. Патріярха Йосифа. Стаття Б. Боцюркова дає багатий і добре опрацьований матеріял нашої Церкви з повоєнного періоду.
Можна б мати завваження щодо правопису збірника, який є зрусифікований, але це питання мовників. Редакторам Збірника «Ковчег» ґратулюємо за проведену працю і бажаємо дальших успіхів.
Микола Галів
