З Заходу – закон

Вищенаведені слова — це заголовок цікавої й цінної праці в англійській мові з ділянки канонічного права пера о. архимандрита Віктора Поспішіля*, відомого знавця східнього церковного права та автора багатьох праць з тієї ділянки. Сам заголовок — це протиставлення відомого вислову Екс орієнте — люкс: «Зі Сходу — світло». Іншими словами, світло Божої науки, вся богословська християнська наука мають свій початок на християнському Сході; зате християнський Захід витворив цілий ряд законів, що рядять Католицькою Церквою, а також які мають свій початок у римському праві. У цій статті зреферуємо головні думки праці о. д-ра Поспішіля, бо вони написані з точки зору Української Церкви.

На початку книжки надрукований лист Патріярха Йосифа: він висловлює сподівання, що ця праця стане смолоскипом, який нагадуватиме особам, відповідальним за справи Церкви, що «Бог та історія буде вимагати від них звіту за наслідки їх рішень».

У «Передньому слові» пера о. архим. І. Татарина автор підкреслює втрати, що їх понесли Східні Церкви після об’єднання з Римом. Ці втрати були спричинені з одного боку політичною ситуацією та шовіністичною ментальністю латинської більшости, а з другого — відмовою Римської Курії признати самоуправліня деяким Східнім Церквам, зокрема українській. Теперішня праця над кодифікацією східнього канонічного права далі не признає мандрівного характеру східніх католицьких спільнот і далі обмежує юрисдикцію східніх патріярхів до їх «історичної території».

У Вступі о. Поспішіль ось так пояснює причини напружених відносин між Римською Курією та Східніми Церквами: «Західня або Римська Церква дивиться на Церкву як на одну, єдину установу, а помісні Церкви вважає тільки за складові частини цілости. Зате християнський Схід, хоч знає — на богословському рівні — тільки одну Церкву, основану Христом, то розуміє — на рівні церковних структур — місцеву Церкву як центральний пункт, а Вселенську Церкву, як вислід об’єднання помісних Церков» (Стор.10).

Не зважаючи на рішення Ватиканського Собору II, ця настанова Римської Курії не змінилася, як про це свідчить проект майбутнього східнього канонічного права. Автор поставив собі за завдання показати шкоду для Східніх Церков і для Вселенської Церкви, яка випливає з такої настанови на прикладі українсько-руської католицької Церкви.

І

У Першій частині своєї праці о. д-р Поспішіль пише про «Українців у США та структуру їхньої Церкви»:

1. Сто років тому почалася еміграція слов’ян візантійського обряду до Америки. Сьогодні «тільки 10% їх залишилося в США у свому власному обряді в той час, коли велика їх частина приступила до Православної Церкви та до Церкви латинського обряду» (стор. 15), хоч 90% українських емігрантів до Америки були католиками. Однією з найважніших причин того найбільшого відступства від католицької Церкви на переломі ХІХ-ХХ ст. було, на думку автора, настоювання Римської Курії на тому, щоб духовенство було безженне; ця вимога противилася традиції всіх Східніх Церков. Це дало фатальні наслідки для католицької Церкви.

2. Автор пригадує, що митрополит Йосиф Сембратович виконував пряму юрисдикцію над вірними в США від приїзду першого священика, о. Івана Волянського з жінкою в 1884 р. Лист «Пропаганди» з 7 травня 1890 р. до архиєпископа Парижу стверджує, що східні патріярхи не мають юрисдикції поза своїм патріярхатом, а Лист з 1 жовтня 1890 р. до української та карпаторуської ієрархії підкреслює, що тільки безженні священики та бездітні вдівці можуть їхати до Америки, де вони будуть під юрисдикцією латинських єпископів.

У 1892 р. Рим відкинув прохання дати українцям в Америці власного єпископа; зате російська православна Церква призначила єпископа для США в тому самому році. В тому самому часі сталася така подія: латинський архиєпископ викляв о. Олексу Тота, закарпатця, вдівця з дітьми, бо він відмовився відіслати своїх дітей з Америки до Европи. Тоді о. Тот звернувся до православного єпископа у Сан Франціско, і той прийняв його разом з усіма вірними до російської православної Церкви. Отже, через впертість латинського архиєпископа почався у 1892 р. перехід греко-католиків на православ’я. До 1916 року понад 200 греко-католицьких парафій приступили до православ’я.

3. Дня 30 листопада 1894 р. появилася енцикліка папи Лева XIII, «Орієнталіюм дігнітас», у якій говориться, що східні католики, що перебувають поза територією своєї Церкви, підпадають під юрисдикцію латинських ієрархів. Конгрегація «Пропаганди» видає 1 травня 1897 р. нову заборону мати в Америці жонате духовенство. У 1902 р. призначено апостольським візитатором о. Андрія Годобая (з Пряшева), але без жодної юрисдикції. У дальшій боротьбі за власну ієрархію, Рим нарешті призначив о. Сотера Степана Ортинського, ЧСВВ, єпископом для США (26 березня 1907 p.); його висвятив митр. Андрей 4 травня 1907 p., і він прибув до Нью-Йорку 27 серпня, але не мав ще жодної самостійної юрисдикції над своїми вірними. Мусів старатися про неї у латинських єпископів. Його номінаційна булля «Еа семпер» з 14 червня 1907 р. ясно підкреслює вищість латинського обряду. Єпископ Сотер не тільки не проголосив тієї буллі, але, навпаки, запротестував проти неї. Цю буллю проголосив апостольський делегат у США; він одночасно забороняв єп. Сотерові відвідувати наші парафії в Канаді. Дня 4 лютого 1908 р. протест проти буллі підписало 80 священиків, вони вимагали відкликати її. Боротьба за власного єпископа закінчилася щойно 28 травня 1913 року, коли єп. Сотер одержав повну юрисдикцію, незалежну від латинських єпископів, але під наглядом апостольського делегата. У декреті «Кум епіскопо» з 17 серпня 1914 р. Рим надав повний правний стан для греко-католицької Церкви в США. У цьому декреті вже нема згадки, що священики мають бути безженні або вдівці. Після смерти єп. Сотера жонатих кандидатів висвячував єп. Н.Будка в Канаді.

Єп. Сотер помер 24 березня 1916 р. у Філядельфії. Тоді Рим призначив двох адміністраторів для його вірних, о. Петра Понятишина для українців та о. Г. Мартяка для карпаторусинів. Успіхи російської православної Церкви та відступство від католицької Церкви продовжувалися. Наприклад, о. Ол. Дзубай став православним єпископом у 1916 p., а за ним пішли 22 парохії. У 1924 р. він повернувся до католицької віри.

4. У 1924 р. призначено двох єпископів для США: К. Богачевського для українців та В. Такача для карпаторусинів. Таким чином постали в Америці дві епархії на місце одної. Відступства від греко-католицької Церкви продовжувались, також через примусовий целібат. Тоді православним єпископом під юрисдикцією царгородського патріярха став Й. Жук (1932-34). Єпископ Іван Теодорович, пізніший митрополит, прибув до США в 1924 р. як представник УАПЦ.

5. Папський декрет з 1 березня 1929 р. «Кум дата фюеріт», каже: «У міжчасі… священики греко-руського обряду, які бажають їхати до США і лишитися там, мусять бути безженні». Нове відступство від греко-католицької Церкви наступило в 1936 р. серед закарпатців. Отець Орест Ф. Чорнок та 5 священиків покинули свою Церкву та заклали «Американську Карпаторуську Греко-Католицьку Церкву» під юрисдикцію царгородського патріярха. Орест одержав єпископські свячення в 1938 р. після смерти своєї жінки. Він помер у 1977 р.

6. У 1948 р. почали в Римі проголошувати частинами майбутнє східне канонічне право. Один з нових законів — «Постквам Апостоліціс» — ділить світ на: а) східні країни (напр., Київська Церква), б) східні території, де встановлено принайменше один екзархат (напр., США), в) всі інші частини земної кулі є «не-східні».

7. Українська Церква з осідком у Філядельфії розвивалася далі. Перше постав екзархат у Стемфорді (20 липня 1956), опісля створено Філядельфійську митрополію (12 липня 1958) і до неї додано єпархію св. Миколая в Чікаґо (14 липня 1961). У дальшому описі розвитку української Церкви, автор згадує про приїзд митр. Йосифа Сліпого до Риму в 1963 p.; деклярацію Східньої Конґреґації з 23 грудня 1963 p., яка стверджувала, що митр. Йосиф є Верховним Архиєпископом Української Католицької Церкви, себто прямим переємником Київської Митрополії; згадує про Східній Декрет з 21 листопада 1964 p., зволікання з його впровадженням у життя Курією; про внесок піднести Києво-Галицьку Митрополію до патріярхальної гідности (13 жовтня 1963 p.); відмову юрисдикції Верховному архиєпископові над вірними поза Україною; заборону архиєпископських синодів (1969, 1970 pp.).

Дня 25 березня 1970 р. появилася деклярація п.н. «Апостоліка Седес», яка дає право східнім патріярхам та їх синодам пропонувати Римові трьох кандидатів на опорожнені єпископські місця; та тоді Українська Церква не одержала того права.

Коли мова про юрисдикцію Верховного архиєпископа, автор наводить такі приклади: а) На поставлене питання, Східня Конґреґація відповідає через апостольського делегата в Вашінґтоні (28. XI. 1966), що Декрет про Східні Католицькі Церкви обов’язує від 7 квітня 1965 p., себто віддати, яку встановив Верховний Архиєпископ Йосиф. З того виходило б, що він таки має юрисдикцію в цілому світі, б) На запитання закарпатської ієрархії, чи вони будуть належати до українського патріярхату, Східня Конґреґація відповідає 3 грудня 1969 p., що ні. — З того виходить, що є можливість, що українське верховне архиєпископство буде піднесене до патріяршої гідности.

8. Автор подає, що Блаженніший Йосиф прийняв титул патріярха в 1975 p., отже Патріярхат існує де факто, та що Українська Церква — це переємник Києво-Галицької Митрополії, яка в час Берестейської Унії мала патріярші права. І далі автор додає, що як довго канонічне право обмежує юрисдикцію патріярха чи верховного архиєпископа до певної історичної території і заперечує їм право опікуватися вірними поза батьківщиною, так довго признання патріяршого титулу не розв’яже справи. «Щойно коли зовсім покинеться цю аксіому і заступиться її постановою, що Східні Католицькі Церкви продовжують літургічний, адміністративний, уставодавчий та правний зв’язок із своїми членами в цілому світі, без уваги на те, де вони встановляють місце свого перебування, можна сказати, що задоволить сподівання й потреби українців-католиків» (стор. 51).

9. Автор каже далі, що папську комісію для ревізії східнього канонічного права покликано до життя 10 червня 1972 р. Вона підготовляє нове східне законодавство. Там зовсім зрівняно верховних архиєпископів з патріярхами.

Але проект нового кодексу не є задовільний з таких причин: 1. На комісії встановлено, що треба зберігати всі давні канони, отже тим самим нема там місця на зміни, що їх вимагає час. 2. В проекті підкреслено занадто владу папи. 3. Канонічне право Східніх Церков не могло природньо розвиватися в останніх століттях, бо воно було занадто під впливом канонічного права. 4. Неправильним є факт, що комісія випрацьовує один кодекс для всіх Східніх Церков. Кожна Східня Церква повинна випрацювати такий кодекс для себе. 5. Збережено принцип територіяльної юрисдикції. 6. Не береться до уваги уставодавчих досягнень східніх не-католицьких Церков. 7. Кодекс не признає Східніх Церков за понадтериторіяльні етнічні одиниці. 8. Проект не звертає уваги на вказівку Ватиканського Собору II, щоб Східні Церкви повернулися до стану, в якому вони були, коли приймали унію, тобто, щоб мали необмежені права внутрішньої самоуправи, наприклад, право управляти своїми вірними в Новому Світі.

Патріярх Йосиф висловив свої застереження до нового кодексу в листі до голови кодифікаційної комісії (11 липня 1977 p.).

Користуючись церковними статистиками, автор приходить до висновку, що в США є приблизно 200,000 українців-католиків. Мільйони належать до латинської Церкви та різних протестантських сект, а приблизно один мільйон колишніх греко-католиків чи їх нащадки належать до православної Церкви. Автор твердить, що тільки 22% галичан і закарпатців залишилися в рямках католицької Церкви і додає: «Богословські принципи та доктринальні різниці ніколи не грали жодної ролі в русі відступства (від греко-католицької Церкви). Тому його одиноким поясненням є факт, що православні Церкви вдовольняли їхні потреби, даючи їм священиків і, головно, висвячуючи жонатих кандидатів» (стор. 59)… «Не буде перебільшенням ствердити, що сьогодні було б їх (зн. українців і закарпатців-католиків) п’ять мільйонів, якщо б їм було дано можливість держатися разом, ідучи за прикладом православних Церков» (стор. 60).

У дальших розділах своєї праці автор обговорює канонічні засади які оформили долю українців у США і якими послуговувалася Римська Курія у відношенні до українців. Ось ці засади:

1) Абсолютна влада папи, який може відкликати чи заступити канони давніх синодів, не говорячи вже про обіцянки своїх попередників.

2) Вищість латинського обряду. Папа Бенедикт ХІV (1740-1758) у конституції «Етсі Пастораліс» висловився ось так: «Латинський обряд, з уваги на свою вищість, бо це обряд Священої Римської Церкви, матері й учительки всіх Церков, переважає (своїм значенням) грецький обряд, головно в усіх частинах Італії, де греки підлягають латинським єпископам».

3) Територіяльна юрисдикція. Декрети «Клері Санктітаті» та «Орієнталіюм Екклезіярум» встановлять засаду, що східні патріярхи мають юрисдикцію тільки на своїй історичній території. Територіяльне ограничення — це доказ нижчости східнього обряду в католицькій Церкві.

4) Додаткова юрисдикція. Коли нема власного східнього ієрарха (поза історичною територією), тоді місцевий латинський ієрарх перебирає його обов’язки. Тепер латинські ієрархи мають певне зрозуміння для східніх католиків, але колись так не було, і це довело до великих втрат для католиків.

5) Верховне архиєпископство в новому кодексі зрівняне з патріярхатом.

6) Заперечення суспільної етнічности чи відрубности. Римська Курія не дивиться на східні патріярхати як на етнічні групи, тому уважає емігрантів до Америки частинами американської католицької Церкви. «Рим досі не спромігся зрозуміти, що, наприклад, українці не бажають злитися з рештою католицької Церкви в США, але задержати свою власну автономію, щоб могти продовжувати найтісніше пов’язання з матірною Церквою як теж з іншими частинами української католицької спільноти по цілому світі» (стор. 71). Кожна східня спільноти творять соціологічну одиницю, однозначну з етнічною групою; всі вони не мусять різнитися мовою (напр., араби), але вони йшли разом крізь історію, отже, творять окремі одиниці, рівнозначні з націями. Коли вони емігрують, вони не тратять зв’язку із своїм єпископом чи патріярхом, бо патріярх є для них батьком, а не тільки найвищим церковним настоятелем. Римська Курія не розуміє того і не дозволяє розтягнути юрисдикції патріярхів, наприклад, на США. Це дало сумні наслідки для католицької Церкви. Сучасне канонічне право дає патріярхам тільки владу наглядати над літургічними справами навіть поза патріярхальною територією.

7) Обережність при обороні прав Східніх Церков. Автор підкреслює, що: а)Засоби, що їх вживають для оборони східніх прав в рамках католицької Церкви не сміють наражати на небезпеку саму приналежність до католицької Церкви; ми тільки скористали на нашому об’єднанні з Римом; б) Методи оборони своїх прав мусять стояти в пропорції до цілей, що їх можна осягнути; в) Оцінка ролі, яку відіграли деякі частини Курії не сміє дати у висліді засудження «ін тото» діяльности Апостольської Столиці, яка причинилася в дечому до піднесення самосвідомости Східніх Церков; г) Усунення безженного духовенства не є обов’язково розв’язкою для всього; ґ) Інтерес східніх католицьких спільнот у Новому Світі не завжди буде ідентичним з інтересом Церкви-Матері, тому їм треба запевнити деякі права. Тут може бути вказаною інтервенція папи.

8) Східні католики в Північній Америці. Тут існують такі групи східніх католиків з власною ієрархією: а) Українська церковна провінція у Філядельфії з єпархіями в Стемфорді й Чікаґо; б) Руська церковна провінція в Пітсбурзі з єпархіями в Пасейку й Пармі; в) Українська церковна провінція в Вінніпезі з єпархіями в Торонті, Едмонтоні, Саскатуні й Нью-Вестмінстері; г) Маронітська єпархія в Бруклині: ґ) Мелхітська єпархія в Ньютоні.

Існують також деякі східні католики, що належать до юрисдикції латинських єпископів. Якщо б східні католицькі групи позникали, це був би доказ, що Римська Церква працює над знищенням східнього християнства. Тим часом католицька Церква хвалить східне християнство. Отже, новий кодекс східнього права повинен допомогти східнім католикам віднайти втрачену свідомість власної ідентичности. А тим часом напрямні для комісії, що займається кодифікацією східнього права, противляться засадам Ватиканського Собору II, висловленим у декреті про Східні Католицькі Церкви.

(Далі буде)

* Archimandrite Victor J. Pospishil, Ex Occidente Lex, From the West — the Law, The Eastern Catholic Churches under the tutelage of the Holy See of Rome, St. Mary’s Religious Action Fund, Carteret, N.J. 07008, 1979.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>