За доброзичливу критику

Стаття ред. Василя Качмара була призначена до друку на сторінках «Свободи», як відповідь на статтю ред. Івана Кедрина. Нормально в демократичному світі, де існує свобода слова й преси, завжди дають можливість відповісти на порушені теми, а тим більше, коли автор їх представив у невірному світлі. В. Качмар сподівався, що його стаття побачить денне світло, бо для цього навіть були зроблені деякі запевнення, але так не вийшло. Виявились вищі сили, які у справах патріярхату Помісної Української Католицької Церкви забльокували не тільки статтю В. Качмара, але також дописи Романа Данилевича і Миколи Галіва. Здавалось, що ми вже пережили період бльокувань патріярхальних статтей, але виглядає, що ми знову повертаємось до віджилих часів. «О темпора, о морес!»

Редакція

У «Свободі» ч. 17 з 26 січня 1985 року появилася стаття видатного журналіста Івана Кедрина п.н. «Обережно з критикою Ватикану». Автор статті твердить, що Папа — це абсолютний монарх і не відповідальний перед ніким. Це правда, але треба відмітити, що тільки папські синоди мають дорадчий голос, а зате Вселенські Собори схвалюють рішеня, які зобов’язують і Папу. Відносно непомильности Папи, він є непомильний у справах віри та етики Христового вчення. І тут саме є незрозуміло, що автор згаданої статті дозволяє критикувати тактику Ватикану, який більше числиться з державами, а не з їхніми народами, але в тому критикуванні не можна не бачити причини такого ставлення Ватикану: остраху за долю Католицької Церкви в Польщі і прибалтійських країнах.

Що це означає? Тоді, коли на очах цілого християнського світу нищиться тисячі священиків, єпископів і вірних Української Католицької Церкви, Ватикан мовчить? Адже ж оця Церква є частиною Вселенської Церкви, правдивого тіла Христового. А мовчати на зло, то це значить притакувати злові, а це гріх проти Христового вчення, проти моралі й віри.

Москва, чи як офіційно зветься, Радянський Союз, вже понад 60 років є країною жахливих переслідувань, перед якими бліднуть переслідування християн у часах поганської римської імперії. А Ватикан мовчить. А є гріхом мовчати на чужі гріхи. Св.п. Патріярх Йосиф у своєму «Завіщанні» пише: «Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може, і в доброму намірі, взяв у 1970-их роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і народу, що найшлась у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні аргументи, які ми предкладали Папі Павлові VІ, їх не брано до уваги».

«Тому й сьогодні, — читаємо в «Завіщанні», — коли стали відомими таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і московською патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а разом з тим упокорююче вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву, оглавлену наступником св. Петра, ще раз благаю, наказую Тобі, моє Духовне стадо:… не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше осуджуйте їх, бо що вони творять, соромно й говорити». Сказано ясно.

Шановний автор обговорюваної статті не радить українцям впливати на Ватикан, щоб він відновив у Перемишлі українське католицьке єпископство, бо, мовляв, доля самого українського єпископа та українського клиру була б тоді незавидна. Не забуваймо, що сучасна доля нашої Церкви в Польщі така, що вже гірша не може бути. Пригадуємо, що в минулому році вірні Української Греко-Католицької Церкви в Польщі звернулися з розпучливою петицією до Східньої Конгрегації, прохаючи встановити,чи пак відновити,українське єпископство у Перемишлі.

А вже зовсім важко зрозуміти автора, коли він завважує, що на 700 мільйонів католиків у світі, українців серед них обмаль, тому не можемо вимагати, щоб саме Українська Католицька Церква стояла в центрі зацікавлення і турбот Папи. «Будьмо скромні, — радить автор статті, — критикуймо так, щоб не вихлюпнути дитини разом з водою, критикуймо так, щоб не створювати ворожого настрою супроти Апостольської Столиці й Вселенського Архиєрея, бо куди воно завело б».

Мусимо пригадати, що УКЦерква є повноправною помісною Церквою, згідно з Декретом про Східні Католицькі Церкви, з апостольської установи, бо має всі необхідні елементи, матеріяльні й формальні, помісної Церкви. Вона має окремішній збір вірних із власною ієрархією, соборами, синодами, судовластю, має окремішню канонічну дисципліну, церковне право, рідний святий обряд і особливу окремішню духову спадщину та предківське передання. На протязі історії вона виступала як помісна Церква, користувалась помісними правами, окремішнім життям і як таку визнавали її Вселенські Собори, Папи, патріярхи, помісні собори, а й український Божий люд завжди і всюди уважав себе помісною Церквою.

Одначе, важливе ще й те, що найсильнішою, об’єднаною з Римом Церквою завжди була й досі є Українська Церква. Ніякої іншої так сильної Помісної Церкви Рим ніколи не мав, як в Берестейській Унії нашу Церкву. Москва окупує Україну, але в діяспорі вільного світу проживає майже два мільйони українців-католиків із 18 ієрархами, отже, згідно з Декретом про Східні Католицькі Церкви, наша Церква має право формальне й фактичне мати свій один церковний провід.

Тому Патріярх Йосиф дня 11 жовтня 1963 року висунув на Вселенському Соборі Ватиканському II справу Києво-Галицького Патріярхату. Чому заговорив Патріярх Йосиф, а не будь-хто інший з українських владик? Тому, що цей важливий внесок належав голові Української Церкви, а не будь-кому із наших владик на еміграції, українців у розсіянні. Чому на форумі Отців Собору? Тому, що була пригожа атмосфера, головно в Комісії для Східніх Церков, а також і серед римо-католиків, які мали рішальний голос на Соборі. Блаженніший Отець Йосиф просив, щоб отці Собору піднесли Києво-Галицьку Митрополію до гідности патріярхату. Отці Собору, а їх було понад 2,000, вставанням і довгими оплесками, хоча не вільно було на Соборі оплескувати промовців, прийняли внесок Блаженнішого Отця Йосифа. Майже вся італійська та закордонна преса писала про Києво-Галицький Патріярхат, а телебачення в Римі назвало внескодавця Патріярхом України.

Однак, московські приватні обсерватори на Соборі — Боровой і Котляров — уже наступного дня склали протест у Ватикані проти українського патріярхату й загрозили, що вони покинуть Собор і не буде екуменічного діялогу московської патріярхії з Ватиканом, якщо Папа, як предсідник Собору, визнає патріярхат УКЦеркви. Трагічним було й те, що серед деяких наших ієрархів наступила різниця поглядів щодо власного внеску. На жаль, три владики відкликали в Східній Конгрегації свої підписи, якими вони уповноважили Блаженнішого Йосифа ставити його на форумі Собору. Тому внесок, переголосований, віддано для полагодження Комісії і щойно 21 листопада 1964 року схвалено Декрет про Східні Церкви, який постановляє: «Справу встановлення нових патріярхатів там, де заходить потреба, залишається Вселенському. Архиєреєві або Вселенському Соборові». Слід відзначити, що в історії Східніх Церков ні одного патріярхату не встановили ні папи, ані собори.

Докоряє ред. І. Кедрин усім тим критикам, що невдоволені префектом Східньої Конгрегації кардиналом Владиславом Рубіним, який, мовляв, «перший в історії Католицької Церкви, як префект, не соромиться признавати, що його мати була українкою, і говорить на деяких своїх публічних виступах по-українському…» Дописувач докоряє, що критика не в силі перекреслити отого історичного факту, що у проводі Східньої Конгрегації стоять люди, які знають історію України, історію її Церкви і її вірних — один з них поляк українського роду, а другий — українець».

Подаємо без коментарів декілька речень з листа тоді ще єпископа Влад. Рубіна з 18 березня 1970 р. [Прт.Н.881-70 до «Кола Львовян», 240-244 Кінг Ст. Лондон В. 6], який був надрукований у бюлетені того ж «Кола Львовян», ч. 1(8), рік IX, за липень 1970 року.

«Владислав Рубін біскуп тит. Серти, делегат примаса Польскі для душпастерства еміграції польскєй.

Шановни і Дрогі Пане Пулковніку!

«… Дар од Дроґєґо мі Кола Львовян ест чимсь цо найбардзей взруша і радує. То якби Глос стамтон, з Коханєґо Мяста… Косьцюл св. Станіслава в Жиме єст симболем вольней Польскі, в ктурей зафше бил наш Кохани Львуф правдзівов перлов… З оказиї Сьвйонт пшесилам якнайсердечнєйше жичення обфітих ласк Божих в дальшей праци для Польскі і для Львова.

Чціґоднему і Дрог є му П. Проф. Островскєму, б. Президентові нашего Коханєго Мяста дзєнкуєв особним лістем.

Владислав Рубін».

Далі пише ред. Кедрин таке: «… у чергуванні важливости українських проблем на першому місці стоїть таки відбудова української державности, а не Патріярхат». Припустімо, що це так. Одначе спитаймо себе: які реальні можливості існують під сучасну пору, що можемо фактично відбудувати незалежність української держави? Хоча ми всі щиро прагнемо самостійної соборної української держави, то практичних виглядів у цей час немає. А вигляди на юридичне затвердження патріярхату Української Католицької Церкви таки існують.

Стаття II Декрету про Східні Католицькі Церкви постановляє: «Тому, що патріярхальна установа є в Східніх Церквах традиційним видом управління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоб там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати; а їх встановлення застерігається Вселенському Соборові або Римському Первосвященикові».

Немає сумніву, що український народ наполегливим змаганням здобуде самостійну соборну державу, громадянами якої будуть мешканці України та особи інших національних меншин, які проживатимуть на Україні. Український Патріярхат чи Патріярхати (маємо на думці православний і католицький аж поки вони за Божою поміччю не поєднаються), охоплюватиме всіх вірних своєї Церкви, без уваги на географічну територію, а цього ж самого візантійсько-українського обряду.

Відзначує автор статті, що в тексті «Берестейської Унії не говориться про Патріярхат». Це правда, але, приступаючи до Унії, Київська Митрополія рядилася автономними правами. Досить пригадати, що перший Собор Української Церкви в 1051 році в Києві за князя Ярослава Мудрого вибрав без згоди патріярха Візантії митрополитом ченця Іларіона, себто першого митрополита-українця! Так само без згоди царгородського патріярха Собор Єпископів у 1147 році вибрав київським митрополитом Клима Смолятича, благословляючи його мощами св. Климентія Папи. Голова нашої Церкви, хоч мав титул старшого архиєпископа, був адміністративно незалежним чи то від Візантії, чи від Риму, тобто за зразком Східніх Церков виконував найвищу владу у своїй Митрополії, нарівні із владою патріярхів. Отже, Українська Церква, з’єднуючись з Апостольським Римським Престолом у Бересті в 1596 році, закріпила за собою якнайбільше автономних прав. Папа Климент VII булею з 23 лютого 1596 року признав і потвердив права Київсько-Галицького Архиєпископа і Митрополита: «тепер і на майбутнє, потверджувати чи настановляти і висвячувати єпископів авторитетним іменем Апостольського Престола, без обов’язку просити Папу дозволу». А Папа Пій УII, відновляючи Галицьку Митрополію булею з 24 лютого 1807 року «Ін Універзалєс Екклєзіє» підтвердив це давнє право києво-галицьких митрополитів. Тим-то стає незрозумілою, як те ж відмічує «Америка» з 29 січня 1985 року, «тверда лінія римської Східньої Конгрегації супроти нашої вітки Вселенської Церкви, якій Східня Конгрегація і інші уряди Римської Курії стараються відібрати рештки автономних прав, освячених віковою практикою і традицією у справах щодо одруження священиків і т.д.»

Завважує І.Кедрин, що «всі ми прагнемо для УКЦеркви патріярхату, проте УКЦерква перетривала кругло 500 років без патріярхату». Якже ж було насправді? На прощання Патріярха Йосифа в Нью-Йорку в 1973 році корифей українського театру Йосиф Гірняк сказав такі знаменні слова: «Коли б Ви, Блаженніший Патріярше, духовний наш Батьку, не появилися між нами 10 років тому, то сьогодні багато з нас уже не мали б місця, де могли б помолитися до Всевишнього своєю рідною мовою». Скільки гіркої правди в оцих словах!

І. Кедрин здобувся на жест і навіть кількома реченнями схвалює український мирянський рух за Патріярхат нашої Церкви. Одначе тільки для того, щоб закинути цьому ідейному рухові «просто святотатство». І хоч ми теж признаємо, що в діяльності цього руху були помилки, але тільки той не помиляється, хто стоїть осторонь такої чи іншої праці. Одначе закидати аж «святотатство», то це вже не належить до доброзичливої критики. Якщо ж автор цього закиду має на увазі певний інцидент у храмі Божому, то треба пам’ятати, що це не миряни закликали до церкви поліцію, але, на жаль, свій ієрарх.

Треба в ім’я правди признати, що нікого із учасників непотрібного випадку не екскомуніковано, то ж це не було «святотатство». Проте, це не перша критика Патріярхального руху І. Кедрином, бо в своїй праці «Події, люди…», а потім у статті «Патріярхат і непорозуміння», «Новий шлях» з 28 вересня 1978 року він вичисляє цілу низку закидів, які майже в цілості повторив у статті з 26 січня 1985 року в «Свободі».

Не можна поминути мовчанкою ще один закид І. Кедрина, а саме: «… Це добре, що вірні відгукнулися на історичний заклик Блаженнішого Ісповідника Віри Йосифа на Другому Ватиканському Соборі і створили мирянський рух за Патріярхат, але скільки з отих — деяких навіть фанатичних членів того руху — цікавилися перед Другою світовою війною справами Церкви?..» Це безпідставний закид, бо мирянський рух за Патріярхат УКЦеркви постав з великої любови до рідної Церкви. Його члени — це збір поважних, чесних, відданих Церкві та українській справі, добре відомих як у краю, так і на еміграції громадян-людей доброї волі. Закидати їм, що «вони не протестували» проти некорисного для нас конкордату між Апостольською Столицею і Польщею у цьому випадку ні при чому.

На думку І. Кедрина ідеальним кандидатом на патріярха УКЦеркви був Слуга Божий Митрополит Андрей, «але він ніколи не вимагав Патріярхату, а думав і діяв про з’єднання обох наших традиційних Церков». Митрополит Андрей, хоч і був дуже скромний і лагідний, то все таки почував себе дійсним головою УКЦеркви. Відомо, що він одержав від Папи Пія X патріярші повновласті на цілу тодішню царську Росію і на Україну. Він поставив у чин екзарха в Росії отця Фьодорова, за що був ув’язнений у Першій світовій війні в 1914 році. Після свого звільнення у 1917 році Митрополит Андрей зорганізував на Україні ієрархію і висвятив трьох єпископів у Києві. Також це Митрополит Андрей постарався про єпископів у країнах українського поселення в Канаді й США. І хоч єпископ Сотер Ортинський у Філядельфії мав обмежену владу, то Митрополит Андрей порадив йому поступати як повноправний владика-ординарій. У Римі мусіли з цим погодитися, і сьогодні в канонічнім праві цитують як клясичний випадок-правило «епікії», згідно з яким, справа добра Церкви та спасіння душ її вірних є важливіша, як писані формальні закони.

Нарешті, закид І.Кедрина на адресу Крайового Комітету за створення Києво-Галицького Патріярхату за невдалу стилізацію петиції до Папи, яка вразила наших деяких православних братів, внаслідок чого появилася стаття в «Українському Православному Слові» в Америці п.н. «Схаменіться, будьте люди». Мова в петиції була про можливість поєднання українців-католиків з українцями-православними. Треба зазначити, що це був час, коли два Вселенські Архиєреї, тобто Папа Павло VІ і Патріярх Атенаґорас почали діялог у справі поєднання Католицької Церкви із Східніми православними Церквами. Блаженніший Владика Мстислав репрезентував на одній сесії Вселенського Собору Ватиканського II, як правовий репрезентант, Українську Православну Церкву, а не висланники Москви — Боровой і Котляров. Ось мотиви «нещасливої» стилізації першої петиції до Папи. Її змінено в самому заголовку: Комітет за створення Києво-Галицького Католицького Патріярхату і пропущено слово про «поєднання».

Не можна не зацитувати на цьому місці заяви Митрополита українців-католиків у Канаді Максима Германюка з 3 лютого 1965 року: «Як тільки відбудуться інтронізації новообраних кардиналів, у тому і Його Еміненції Кардинала Йосифа Сліпого, розпічнемо енергійну акцію за українську патріярхію, а вас закликаю бути з нами!

Мусимо покінчити із станом, коли помагаємо ворогам, що не хочуть українського патріярхату. Мусимо доказати, що ми нація, що ми готові до своєї патріярхії і що хочемо її».

Згадуючи православних українців, Владика Максим відмітив: «Мене втішила заява, що наші православні брати заповіли свої заходи в справі патріярхії. Якщо вони діб’ються своєї патріярхії, я буду перший, що її привітаю. А коли буде український православний патріярх і український католицький патріярх, я певний, що повториться той світлий момент в історії України, коли Митрополит Рутський і Митрополит Могила знайшли спільну мову, й Україна заговорила устами свого власного патріярха. Бажаймо патріярха одні і другі! Щоб на Соборі православний патріярх чи католицький патріярх говорив в імені українців і щоб нас не репрезентували наші вороги».

У тому майже самому часі на з’їзді українських журналістів на Союзівці в Керґонксоні, Н.-Й., представник Крайового Комітету за створення Києво-Галицького Католицького Патріярхату, д-р Роман Осінчук поставив внесок-резолюцію, в якій було висловлено прохання, щоб українські журналісти схвалили підтримку в змаганні за український патріярхат. Предсідник З’їзду ред. І. Кедрин і його заступник д-р Матвій Стахів обмінялись шепотом думками, і предсідник проголосив рішення: «Це приймаємо внеску-резолюції, бо президія не хоче допустити до розбиття зборів!»

Нарешті треба відзначити, що Патріярх Йосиф ось так висловився про український мирянський рух у США за патріярхат: «Це найбільш ідейна група!» Митрополит Максим писав: «Ідейну працю Крайового Комітету за створення Києво-Галицького Патріярхату від серця благословимо». Владика Іван Бучко писав: «… Благословлю всім добром Хвальну Управу та й прошу в Бога найбагатшого Божого благословення на радість нам усім». Владика Ярослав Ґабро, Єпископ Чікаґський, з Риму 12 жовтня 1964 року, між іншим, так написав: «… З огляду на те, що акція підписів до Святішого Отця набрала останньо виклярованих форм, я, як ієрарх Чікаґської Епархії, свідомий великої історичної відповідальности перед Богом, нашою Церквою та українським народом, звертаюся до всього українського суспільства в нашій Епархії приспішити акцію підписів до їх Святости Папи Павла VІ в цій дуже важливій історичній справі».

Відомий італійський журналіст Ораціо Петросілльо в «Іль Темпо» написав: «Папа Іван Павло II заявив: «Кардинал Сліпий боровся за справедливу справу»!

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>