Журнал «Патріярхат» кожного року у місяці липні присвячував і присвячує особливу увагу Хрестителеві Руси-України Володимирові Великому. Поруч з тим ми завжди підкреслювали, що Українська Церква зближається до світлої дати 1000-річчя, яке сповниться в 1988 році, християнства українського народу, яку належить відзначити неповторно і непроминально.
Що ми розуміємо під словами «неповторно» і «непроминально»? Це особливо важливе питання, це значить, що ми не повинні у відзначенні цієї світлої дати обмежуватись до банальних показів, парад і маніфестацій, що має короткотривалу й швидкопроминаючу вартість. З приводу такої небуденної і особливої нагоди ми спільними силами повинні створити монументальні твори, під різними аспектами і у різних ділянках для підкреслення суті події, які будуть говорити самі за себе (себто ці твори) про цю величаву подію в історії українського народу перед тисячею років, сьогодні, завтра і після, післязавтра.
Ці твори мають говорити і промовляти не тільки до нашої свідомости, але у першу чергу до свідомости чужого світа. При цьому слід підкреслити, щоб у нікого не було зайвого і непотрібного непорозуміння, що ці твори не можуть мати плиткого пропаґандивного характеру, а мусять бути солідно продуманими та спертими на джерельні незаперечні факти. Тільки такі й не інші твори маємо на увазі, з непроминальною їх вартістю, про всі інші не може бути навіть мови.
Власне,такого характеру й змісту праці мають промовляти до чужого світу, щоб цей чужий світ був добре поінформований, що Хреститель Руси-України, Володимир Великий, був князем Київської Руси і охрестив український народ тоді, коли ще Москви й москалів взагалі не було. Це на перший погляд може для декого бути самозрозумілим питанням, і тому не треба цій проблематиці присвячувати уваги. Якщо б так було, то було б дуже добре, але, на жаль, дійсність є іншою.
На жаль, не тільки сам російський народ у своїй подавляючій більшості є імперіялістично наставлений чи по суті неприховано імперіялістичний, але також Божа інституція, що нею є Російська Православна Церква, має ті ж самі імперські притаманності. Таке наставлення має не тільки сучасна режимова московська православна Церква, у Радянському Союзі, але також і Російська Православна Церква поза кордонами.
Якщо приглянетесь до їхніх видань на цю тематику, то побачите, що воно означає. Не згадуючи, що в цьому сенсі робиться у Радянському Союзі, але за кордоном, а зокрема тут, у США,
Мозаїка-ікона «Хрещення Руси-України» на фронтовій стіні собору св. Володимира і Ольги в Чікаґо, проекту Святослава Гординського, Мирона Білинського і Бориса Макаренка
Російська Православна Церква видає десятки праць англійською мовою, у яких тисячорічні надбання християнства Київської Руси приписано Москві-Росії, а Хреститель Руси-України Володимир Великий і св. княгиня Ольга — це князь і княгиня «великої Росії».
З полиць багатьох бібліотек західнього світу такі праці говорять до дослідників-науковців іншомовного світу. Попробуймо на тих же самих полицях Пошукати і знайти українські праці на англійській, німецькій, еспанській чи французькій мовах. Можете до втоми шукати і таких праць не знайдете. Це може бути частинною відповіддю, чому про нас не знають і не можуть знати. На жаль, ми не ставимо перед собою питання, а чи дали ми потрібну інформацію — історично-джерельні праці, щоб нас міг чужинецький світ пізнати? На жаль, під тим оглядом ми дуже відсталі, й нам треба зорювати довговіковий обліг. Український народ на батьківщині з незалежних від нього причин не може цього здійснити, хоч напевно в нього є добра воля і бажання. Отже, в такій ситуації ввесь обов’язок спадає на нас, себто на українську діяспору.
Об’єктивно беручи, сьогодні українська діяспора може на це спромогтись і то під різними аспектами, як під фінансовим, так і також під аспектом наших інтелектуальних спроможностей, що також дуже важливе. Маємо в цій ділянці високої кляси, світового визнання наших фахівців, які спроможні це питання поставити на висоті. Не будемо тут називати їх по імені, бо для цього потрібно більше місця і часу. Біда тільки в тому, що при різних плянах і проектах не береться цього до уваги.
Незаперечним фактом мало б бути, що підготова до відзначення цієї світлої дати повинна проходити одностайно координована. На жаль, дійсність вже виявилась іншою. Вже потворились різні комітети — православні й католицькі, більше наукові й ненаукові, й усі, виглядає, великого собі бажають, але на жаль, намагаються починати історію від себе. Біда в тому, що у всіх цих комітетах, що носять назву «центральних», «наукових» і т.д. дехто має амбіції особисто «блиснути». На жаль, це особисте чи партикулярне «православне» чи «католицьке», а не загально-українське, найбільше перешкоджає у тому, щоб здійснити вищеназвані пляни, думки й суґестії.
Ось, наприклад, в пресі оголошується Комітет, який ніби очолює Владика Михайло Гринчишин. Невідомо, чи це є загальний Комітет Української Католицької Церкви чи тільки монашого чину Отців-Редемптористів? Нещодавно у пресі появились інформації, що у Мюнхені в днях 11 -13 травня постав комітет з гучною назвою, з наголосом на науку — «Комітет наукового конгресу в тисячоліття Хрищення Руси-України». Зразу ж треба заводити «наукову» дискусію, як має бути — «хрищення» чи «хрещення»?
Комітет, що його очолив проф. Володимир Янів, виглядає репрезентативним, всі заступлені, присутні й не присутні, він готовий до святочних парад.
В цій справі є інший, не проголошений комітет, який мав би здійснювати гарвардський проект, у якому, як зачуваємо, зроблено більший наголос на зміст дії. Існує ще й Канадський Комітет Української Греко-православної Церкви. Крім цього, є ще низка менших і льокальних комітетів, які трудно назвати.
Як бачимо, існує велика хмара комітетів, а, мабуть, ще в міжчасі виростуть нові. Можна серйозно побоюватись, що з цієї великої хмари буде малий дощ, а ще менший урожай. Якщо ж ідеться про серйозний проект відзначення 1000-річчя, щоб його здійснити до 1988 p.,— вже дещо запізно, але це не повинно бути причиною, щоб його не здійснювати. На жаль, в такому стані, як зараз справа мається, його здійснити не можна.
Ми не можемо собі дозволити на існування всіх тих комітетів. Тут повинна наступити невідклична координація вже існуючих тут названих і не названих комітетів і самостійних проектів. Якщо цього не станеться, то, звичайно, ми не будемо спроможні здійснити основного завдання, що його перед нами поставила історія.
Українська діяспора, яка все підтримувала добрий і корисний почин, буде розгублена, а в кінцевому етапі поділиться і зведе все до парафіяльних святкувань. Все це блисне і зникне, а з цього скористає Російська Православна Церква, яка дальше безперебійно буде заповняти полиці бібліотек новими працями про християнство Київської Руси і голоситиме свою брехливу правду. Все ще є час подумати і знайти в цьому спільну мову. Було б добре, якщо б ми хоч на короткий час забули свої прикметники «православний» і «католик», а зробили наголос на українському християнстві, українських християнах, що найбільше відповідало б Хрестителеві Руси-України — Володимирові Великому. Молім Всевишнього Господа Бога і Пречисту Діву, щоб вони нагородили нас духом братньої співдії і духом єдности, як були з’єднані Христові апостоли — брати Петро і Андрій.
М. Г.
