Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

За точне й істинне розуміння слова і поняття «Церква»

III

Як священна спільнота. Церква буде нам, людям і її вірним, може, найбільше зрозумілою, коли ми її назвемо найстаршою і разом сакральною назвою: «Божий Люд» або «Божий Народ». Властиво, ця назва відносилася у Старому Завіті виключно до жидівського народу з акцентом на «вибраний народ». У Старому Завіті «Ізраїль» і «Божий Люд» покривалися із собою і визначали одне й те ж саме. Церква у свою чергу стала «Новозавітнім Божим Людом» і «Новим Ізраїлем». Це зовсім не таке собі звичайне запозичення чи успадкування по первісних носіях цієї назви. Це передбачений Божий плян. Євангелист Матей записав такі слова Христові: «Кажу бо вам, багато хто прийдуть від сходу і від заходу, і засядуть у Царстві Небесному з Авраамом, Ісааком і Яковом» (Мт. 8. 11).

В Апостольських посланнях і діях є багато тих місць, де ця назва дуже домінантно виступає. Наприклад, у першому посланні св. ап. Петра (2:10) пишеться: «Колись ви не народ, а тепер ви — народ Божий; колись не помилувані, а тепер ви помилувані».

«Бо ви храм Бога Живого»,— каже ап. Павло до Коринтян (II Кор. 6:16), «як Бог це прорік: «Поселюсь серед них і ходитиму з ними, і буду їм Богом, а вони будуть народом Моїм».

До Галатів цей сам апостол пише: «Ви всі сини Божі через віру у Христа Ісуса» (Гал. 3:26). Хоч у церковній традиції така назва увесь час існувала, то офіційно цю назву, як синонім Церкви, увів щойно Другий Ватиканський Собор. При цьому найбільшої уваги гідне те, що практичне розуміння цього народу (так, народу!) цілих повних 19 століть обмежувалось виключно до церковної ієрархії у протиставленні до «ляїків», чи як у нас це охрещено, «вірних». Щойно цей останній Вселенський Собор визнав за всіма членами Христової Церкви — без ніяких вирізнень — назву «Божий Люд» чи «Божий Народ», як однозначне розуміння з Церквою Христовою. Відтепер уже якнайбільше торжественно й офіційно проголошено, і то «по всі часи аж до кінця віків», що така категорія «ляїків», що їх функція у Церкві була б тільки платити податки, будувати церкви, поносити всі можливі тягарі, а дуже часто приймати на себе всі удари з усіх сторін, ну, і насамперед утримувати клер, а виконавши всі ці повинності, німо й безголосно слухатися всіх наказів згори, перестала вже врешті існувати.

Що ці колишні «ляїки», як це свідчить уся історія Церкви, були таки ключевою підвалиною і захистом Церкви Христової, то про це не могло бути ніколи ніякого сумніву. Але ж, коли вже введено і поширено якось тепер цю більше привабливу назву «Божий Народ», то чи це визначає «народ» так, як його розуміють політики, отже: низи, безіменні низи спільноти? За декретом Церкви виникає зовсім протилежне розуміння цієї назви.

Ці, колись безголосі й безіменні, разом із священним їх проводом творять «Божий Люд» або «Божий Народ». «Божий Народ» — це тотальність всіх, що у Христа хрестилися і в Христа зодягнулися, без уваги на те, які б це уряди в цій спільноті, в цій Божій спільноті, хтось не носив би або й яким сірим і непомітним хтось був би у ній. Це ціла Церква, не фракція її, і, зовсім певно, не якісь тільки упривілейовані в ній провідники. Так говорить уже св. ап. Петро (І Соб. пос. 2:4 — 11).

«Приступіть до Нього, до каменя живого, якого люди відкинули, але Бог вибрав каменя дорогого. Та й самі ви, мов живе каміння, будуйтесь, як той дім духовний, на святе священство, щоб приносити жертви духовні, приємні Богові, через Ісуса Христа…» «… Об нього (об той камінь) спотикаються вони, бо не вірують у слово… Ви ж рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, прибраний на те, щоб возвіщати діла великі Того, хто вас покликав з темряви у своє світло. Ви, колись не народ, тепер вже народ Божий, колись непомилувані, тепер же помилувані». А св. ап. Павло теж нічого іншого не говорить, як саме цю правду: «Кожному з нас дана благодать у міру Христових дарів» (Єф. 4:7).

«… І Він настановив одних апостолами, інших пророками, ще інших євангелистами, пастирями і вчителями для вдосконалення святих на діло служби, на будування Тіла Христа, поки ми всі не дійдемо до єдности у вірі та до повного пізнання Божого Сина…» ( Єф. 4:10).

У ділі до людського спасіння не йдеться про те, хто сіяв, хто садив, а хто підливав, а радше про те, від кого ця сила і зросту, і плоду. І Бог не творить одних всевладними, а других тільки манекенами, якими б то мали оперувати ці Божі вибранці і упривілейовані. Це тим більше, що ця Божественна Установа, Церква, і це діло спасіння, що коштувало Ісусові Христові несказаних мук, крови і смерти, заіснували напевно не в ім’я певної касти людей, а для спасіння всіх, що увірували в Господа нашого Ісуса Христа, і тих, що в Христа хрестилися і в Христа зодягнулися. Це зовсім певне: Господь ніколи не мав у своєму пляні якісь несправедливості, що їх і люди могли б доглянути. Усіх Бог покликав в однаковій мірі до свого Божественного пляну спасіння. Він, що є несказанна людськими словами Любов, Доброта і Справедливість, ніколи не наміряв якихось нерівностей у звершуванні свого пляну.

Кожний у цій святій Спільноті має своє властиве місце і має свої завдання. І свідомість цих індивідуальних завдань та й таки індивідуальний вклад кожного з’єднує цей Божий Народ у Божу Спільноту Господа нашого Ісуса Христа, який є будівничим і повсякчасним її консерватором.

(Далі буде)

Поділитися: