За точне й істинне розуміння слова і поняття «Церква»

ІV

ЯК РОЗУМІТИ ОДНІСТЬ У ХРИСТОВІЙ ЦЕРКВІ?

Незвичайно електрифікуючі сцени ставить нам св. Письмо перед нашою увагою, коли відображує для нас діло відкуплення людського роду і встановлення Нового Заповіту Господом нашим Ісусом Христом, що відтепер уже аж по віки завершуватиме оце первісне діло Божого створення світу й людини. І хіба не можемо собі уявити ще достотнішого вияскравлення отого кульмінаційного пункту, задля якого стався прихід Сина Божого на цей світ з усіма тими, нескінченої черги, Його стражданнями, всецілим Його пожертвуванням. Його муками і Його страстями аж до найжорстокішої смерти на хресті. А крізь це все каскадами променів б’є Його Божеська Любов до нас, людей. Його, нам ніколи незглиблене всевіддання ділу спасення всіх людей і досконале поєднання Його волі з волею Отця Небесного.

Не може, отже, бути в нас місця на якийсь сумнів, що цю Церкву, що Він її встановив і яку Він так вознесенно наголошує у своїй промові на Тайній Вечері, а безпосередньо після цього у своїй молитві до Отця Небесного, що мова св. Письма є тільки про одну Церкву, Його Церкву. Ось ця Ісусова молитва:

… Та не тільки за них Я благаю, ай за тих, що із-за їхнього слова увірують в Мене, щоб всі були одно як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб були в Нас і вони. Та й щоб світ увірував, що Ти Мене послав.

А ту славу, що Ти дав Мені, Я їм передав, щоб вони були єдине, як і єдине є Ми… Бажаю Я, Отче, щоб і ті, яких Ти Мені дав, були зі мною там, де Я перебуваю, щоб бачили славу Мою, яку дав Ти Мені, бо Ти возлюбив Мене ще поки почався світ.

Отче Всеправедний! Світ не пізнав Тебе, але Я пізнав Тебе. І вони пізнали, що Ти послав Мене.

І об’явив Я їм Твоє ім’я, і об’являти буду, щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них перебувала, а Я в них» (Ів. 17:20-26).

Не може, отже, бути сумніву і в тому, що Господь наш Ісус Христос жагучим бажанням бажав однієї тільки Церкви, Церкви, яка би одним серцем і однією душею прославляла і свого Творця, і свого Спасителя і Свого Утішителя, що всюди приявний і все наповняє. Але тут і вся трудність. Бажання нашого Спасителя мало залишились до сповнення тим, що в Його імені управляють чи колинебудь будуть управляти Христовою Церквою.

Коли людський елемент входить у саму субстанцію Церкви, то невідхильна тоді неминучість, що в той людський елемент скомплікує цю справу Божу, створить з неї проблему і вкінці безвихідну, навіть безнадійну ситуацію.

На самому початку творення цієї Божої Установи на землі якось таки подолано, здавалось би, неподоланну трудність. Вибраність Богом жидів — була тією трудністю. Але дивні й недослідимі є Божі дороги. Апостольські Діяння відтворюють якраз оте неймовірне. Це сталось у день П’ятидесятниці.

«А перебували в Єрусалимі між юдеями побожні люди з усіх народів, що під небом. І як зчинився той шум, зійшлася велика сила народу та й дивом дивувалася, бо кожен з них чув, як вони говорять його мовою. Здивовані та й остовпілі, вони один до одного казали: «Хіба ж це не галилеяни всі ось ці, що говорять? Як же це воно, що кожний з нас чує свою рідну мову: партяни, і мідяни, і еламіти, і мешканці Месопотамії, Юдеї, і Кападокії, і Понту, і Азії, і Фригії, і Памфілії, і Єгипту, і околиць Лівії, що біля Кирени, і римляни, що тут перебувають?

Тоді Петро виступив з одинадцятьма, підняв свій голос і так до них промовив: «Мужі юдейські та й ви усі, мешканці Єрусалиму! Нехай вам стане це відоме, і вислухайте моє слово. Люди ці не п’яні, як це ви гадаєте, бо це третя година дня. Але ж це те, що сказав був Йоіл, пророк: «І буде останніми днями, — каже Господь, — Я виллю Мого Духа на всяке тіло. Ваші сини і ваші дочки будуть пророкувати, і ваші юнаки будуть бачити видіння, і старшим вашим будуть снитися сни».

«Мужі Ізраїльські! Послухайте ви оцих слів — Ісуса Назарянина — якого Бог освідчив силою, чудами і тими знаменами, що їх Бог тут, між вами, вчинив через Нього, — ви ж самі знаєте — того Ісуса за вирішеною постановою ваших, але не без Божого передбачення, ви руками беззаконників прицвяхували до хреста і вбили. Його Бог воскресив, усунувши (від Нього) пута смерти. Бо неможливо було (взагалі), щоб вона держала Його у своїй владі…».

«Цього Ісуса Бог воскресив, і всі ось ми цього свідки. Він, отже, вознесений Божою правицею, одержав від Отця обіцяного Святого Духа, і той вчинив ось все те, що ви бачите і чуєте. Нехай , отже, ввесь дім Ізраїлів достотно це знає, що Господом і Христом учинив Його Бог, оцього Ісуса, якого ви розп’яли». Як почули це вони, то сказали до Петра й до інших апостолів: «Мужі-Брати! Що нам робити?». А Петро до них прорік: «Покайтеся. І нехай кожен з вас охреститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете Духа Святого (Діяння Апост. 2: 5-17, 32-36, 37, 38).

Це перше навернення юдеїв і поган, що сталось у день П’ятидесятниці, закінчується цими ось словами цих же Дій:

«Вони постійно перебували в апостольській науці та спільноті на ламанні хліба і в молитвах».

Такі випадки навернення на Христову науку поган чи прозелітів ставались щораз то частіше. І в міру цього перед правовірними жидами, якими й були, очевидно, всі апостоли, вставала різко проблема. Чи нежиди, отже необрізані, можуть доступитися спасіння, що за виразним Божим Законом було застережене виключно жидам? Саме цій проблемі присвячене перше офіційне зібрання апостолів у Єрусалимі.

«От і зібралися апостоли та старші, щоб розглянути цю справу. По довгій суперечці встав Петро і до них промовив:«Мужі-Брати! Ви знаєте, що вже віддавна Бог вибрав був мене з-між вас, щоб погани почули з уст моїх слово Євангелії і увірували. І серцевідець Бог засвідчив їм, давши їм Святого Духа, як і нам. І не вчинив ніякої різниці між нами і ними, очистивши вірою їхні серця. Чого ж ото тепер спокушуєте Бога, бажаючи накинути учням на шию ярмо, якого ні батьки наші, ані ми (самі) не змогли нести? А втім, ми благодаттю Господа Ісуса віруємо, що спасемося так само, як ті» (Дії 15:6-11).

Але це мав бути ап. Павло, який остаточно утвердив цю правду:

«Нема юдея, ані грека; нема невільника, ні вільного; немає ні чоловіка, ні жінки. Бо всі ви одно у Христі Ісусі. А коли ви Христові, то ви потомство Авраама, спадкоємці за обітницею» (Гал. 3:28,29). «Бо всі ви сини Божі через віру в Христа Ісуса. Всі бо ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» (Гал. 3:26, 27).

З віками поширювалось християнство по всій землі, й розросталася Христова Церква. А в міжчасі творилися церкви, не завжди такого самого віроісповідування і тієї самої церковної традиції. І Богом замислена одність Божої Установи дедалі віддалювалася з обріїв цієї землі.

Проблема одности й правовірности була в дійсності на протязі 20 віків найгострішою проблемою навіть серед тих, що уважали себе монополістами правовір’я Христової науки. І завжди вставало перед всіми християнськими формаціями питання: у чому суть християнської віри? Чи кожна фракція, незалежно від того, що вона ісповідує, покривається з тим, що встановив Ісус Христос, а, в першу чергу, чи воно у повній згоді й гармонії із цілістю Христової науки, а не є тільки індивідуаль­ною маніпуляцією цих же поодиноких формацій. У парі з тим розгублювалось і правильне розуміння Церкви, навіть у лоні однородної Церкви, скажімо для більшого увиразнення і унаочнення, навіть Католицької Церкви.

Первородним гріхом Римо-католицької Церкви зосталось по віки змішування речей субстанціяльних із другорядними, тобто догматів Віри і офіційного навчання Церкви із різними традиціями, з обрядом і дисциплінарними мірами Церкви. Римська Церква, не зважаючи на те, що вона значно пізніше приходить до свого авторитарного слова, уважала, що Церкви, що народжувалися віками скоріше від неї і сягають безпосередньо апостольських часів, мусіли б у всьому уніформуватись із її концепціями, з її обрядом (який, до речі, в своїй основі був перещеплений зі Сходу), включно з її створеною традицією, з її партикулярною духовістю, а найважливіша річ, з її на свій лад нормами т.зв. канонічного права і адміністративного діловодства.

Значить, не одність у справах віри, а диктаторська настанова і обов’язково уніформність західнього чи римо-католицького устрою, мала б здійснювати Христовий Заповіт, щоб усі були одно»… Могутній і сильний Захід (який завдячує ці свої атрибути єдино кращим історичним умовам) не визнавав ніколи ніяких іншостей від своїх власних і з презирством завжди ставився до Сходу, старався, коли тільки була для цього нагода, накинути це неримо-католицьким Церквам свій тоталітаризм.

Для того тільки, щоб ілюструвати, як жилося навіть Церквам тисячолітньої традиції, власне, Східнім Католицьким Церквам, під тиском римо-католицької Церкви, треба б для цього писати чи переписувати цілі томи дуже трагічної історії Церкви.

Справа й на цьому не була б закінчена. Бо в цій же самій мірі ця сама справа трагічно живуща й сьогодні. При цьому ж це був би тільки один аспект проблеми. Суть справи деінде.

Ніхто не збирається заперечувати цього заповітуваного бажання Ісуса Христа: «щоб всі були одно». Але ту одність треба в першій мірі правильно розуміти і воістину по-Божому розуміти.

І в цьому якраз і ціла проблема.

Ставши на своїй, не по-Божому зрозумілій, концепції, Західня Церква, очолена Римом, стандартизувала Христову ідею на свій власний спосіб і як до кого. Попавши у своїй нетолерантності у крайність, замислили ці монополісти стерилізувати всі інші католицькі Церкви з усіх їхніх життєтворчих соків і підтягати їх «пер фас ет нефас» — під свій стандарт.

У міжчасі возвеличників великодержав засліпила ідея: замість приєднування поодиноких народів, рахуватися тільки з вибраними для цього по своїй вподобі «потугами». Байдужа навіть справа, що уявляють собою і самі по собі ці «потуги». Головна річ: на них тільки націлюватися.

У 20-му столітті ця тенденція зосередилась на магічному гаслі «діялогів». Ну, і вийшов нечуваний досі парадокс. Безбожникам, чи як вони самі себе всюди реклямують, «воюючими безбожниками», присвячено виключно всі заходи ось цих «діялогів». Це сталося саме тоді, коли кричуща до неба конечність таких діялогів. і то в цьому випадку справжніх, а не фіктивних діялогів, була якраз з тими, що вже довгі віки ждали і ждали, як на своє спасіння, саме на ці діялоги. Та не дочекались.

Римо-католицька Церква добачила свою найістотнішу місію у «діялогах» з безбожниками… Та й не отак уже невинно й побожно. А зі свідомим пожертвуванням тих Церков, що були досі славою Христової Церкви, а які раптом стали на перешкоді цим же «діялогам».

Проблема одности стає суперечливою і парадоксальною, коли у ментальності багатьох церковних мужів уявляється, що церковна історія, особлива віковічна духовість, традиція, рідні комусь святощі, набуті багатства характеру і психологічного складу душі даного народу не представляють ніякої ціни для них. бо, мовляв, вони не такі самі, як ми, і не такі, якими ми їх хотіли би бачити…

Чи думали ці церковники про те, що їхня концепція зовсім противна Богові, а те, що вони намагаються перепирати, не має нічого спільного ні з Божим «щоб усі були одно», ні з Богом взагалі?

А чи думали ці церковні мужі, що НАВІТЬ У ЛОНІ ОДНОРОДНОЇ ЦЕРКВИ МУСЯТЬ ЗАЛИШИТИСЯ ПО КІНЕЦЬ ВІКУ І ЗЕМЛІ ПАРТИКУЛЯРНІ (ПОМІСНІ) ЦЕРКВИ?!

Коли вони не думали про те, то цей останній Вселенський Собор їм повинен був пригадати, що ті Церкви, що скоріше заіснували, як та Церква, що тепер старається возз’єднувати їх зі собою до тієї міри, щоб і слід по них загинув, — таки мають (за текстом згаданого Собору) пошанигідну, світлу і святу свою традицію, мають прецінну свою рідну духовість і носять на собі своєрідну печать Божу, якої нікому не одмінити?

Далі буде

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>