За точне й істинне розуміння слова і поняття «Церква»

ЗАГАЛЬНІ ПІДСУМКИ

У моєму нарисі я намагався підійти до цього поняття «Церква» не тільки як до священного поняття, але й понад усе як до святої і одночасно до найреальнішої ідеї. Бо Церкву треба розуміти у першу чергу як Божу Установу. А Божою Установою вона є у дослівному значенні слова. Себто: сам Бог є її основником і повсякчасним її Вседержителем. А не в якомусь фігуральному розумінні, як наприклад: «Церква є Божою Установою, бо її ціль служити Богові, спрямовувати людей до Бога і Богові честь віддавати»…

Таке щось подібне люди творили собі на свій спосіб споконвічно. І як вислід цього це «щось» було завжди типовим людським продуктом, з усіма людськими дефектами, із людськими пересудами, уявленнями, вигадками, а то й часто з єхидно продуманим обманом.

Отож, спершись на цій безсумнівній правді, що Церква є унікальною цього роду Установою, і саме суперлятивно Божою Установою, я старався проаналізувати внутрішній зміст цієї святої ідеї.

Ця Божественна ідея могла бути реалізована тут, на цій землі, тільки із співучастю у цьому Божому ділі — людей. Людський чинник у Церкві, як такій, не тільки є суттєвим і необхідним, а й для нас, людей, він, цей людський чинник, є якраз єдино видимий і той тільки, що підпадає виключно під наше досліджування. Коли б тільки самою історією Церкви, як її вели люди, розцінювати саму істоту Церкви, то наш погляд на Церкву був би радше закольорований негативно, дуже скептично, а то й у найвищому ступні контроверсійно. І справа мусіла б залишитись такою, коли б ми тільки бачили в Церкві виключно людську сторону, а недобачували б єдино вирішного і єдино міродайного Божого начала і Божої повсякчасної дії у Церкві.

А проте, оте людське в Церкві треба таки мати на увазі, скільки разів ми думаємо чи говоримо про Церкву. Що оце людське є не тільки недосконалим (та й досконалим воно ніколи не буде), але й ще воно у найбільшій мірі паралізує Боже начало, то це повинен би бути незаперечний факт людського життя. Але ж, з другого боку, навіть Боже Провидіння не мало іншої альтернативи, як саме послуговуватись таки людьми у своєму пляні спасіння людського роду.

Це, однак, аж ніяк не визначає, що ті, які з ласки Божого Провидіння керують Церквою, мали б її вести і поводитися так, як і всі смертні поводяться. Ні, рішуче ні! Та влада, що дістається людям, якого б ступня вона й не була, походить від Бога. І її треба не по-людському, а по-Божому розуміти.

Бог послуговується людьми, як Своїм інструментом. Цей інструмент (розуміти ж треба: раціональний) може бути добрим і дуже кепським. І вся тоді відповідальність за діло тяжить на цьому інструментові. І що більше цього «людського» у цьому інструменті, тим гірше. Так ото цей інструмент у руках Божих мусів би бути в першу чергу не так блискучий з інтелектуальної точки зору (хоча це дуже добра якість і прикмета), як радше повинен бути всією своєю душею відданим Божій справі, і кожночасно бути свідомим, що та влада, яку йому Бог доручає, є дана Богом для докладно визначеної цілі (а не для його вигоди). Словом, тенденція до святости свого покликання і таки переставлення себе понад свою людську природу мусіла б остаточно пробиватися з цієї людини.

Назагал церква від самих початків свого існування розрізняла дуже чітко це людське у Церкві Божій. І тому вона у першу чергу з незвичайною дбайливістю зберігала це Боже, отже: автентичне слово Боже, Боже об’явлення і Божі доручення. І покликалася постійно на них. Провід же Церкви оголошував соборно час од часу правди віри, як істинні Правди Божі. Та й переконання усієї Церкви було непохитне щодо непомильности цих проголошених правд.

Власне подивугідний факт супроводжав це. Бо коли йшлося виключно про людську сторону, то у вірній передачі цього Божого ніхто не міг сумніватися, і непогрішімість з людської сторони ніхто не міг заквестіоновувати. Бо Церква у справах артикулів Віри була завжди посереднім речником Бога. Але ж у всіх інших справах це людське у представниках Церкви залишало, ох, скільки ж то до побажання. І зовсім слушно. Бо носії великих гідностей і високих урядів можуть трактувати ці свої відзначення аж надто по-людському. А втім це явище таки зачасто повторялося і немов би з правила повторяється, коли йдеться про Церкву.

З віками назрівала конечність усвідомити собі і здефініювати поновно істоту Церкви. Щойно цей останній Вселенський Собор, Ватиканський II, знайшов можливо найбільше зрозуміле визначення Церкви, окресливши її, як Божу Спільноту назвою «Божий Народ», або «Божий Люд». Це правда, у цій Божій спільноті є і мусять бути різні носії життєвих функцій цієї спільноти. Є провідні діячі, є їхні помічники і є зовсім рядові, але не менше конечні члени цієї Божої спільноти. Так ото врешті перестало існувати те обмеження Церкви виключно до її ієрархії, а тисячі мільйонів всіх інших зовсім не причислялися, бо вони, мовляв, «стадо», чи як їх на Заході називають — «ляїки».

Знайдено вкінці нове окреслення Церкви, але навряд чи загал розлогої, як світ, тепер ієрархії усвідомив собі ясно, що ці колишні «ляїки» і «стадо» можуть бути трактовані як повноцінні члени Церкви, вже не згадуючи як рівновартісні. Все ж таки, не оглядаючись на настанову такого чи іншого ієрарха, Церква врешті проголосила Божу правду, і то в якнайторжественнішій формі. Становище всіх тепер зовсім ясне. Не ієрархія — Церква, а повнота її — «Божий Люд» — це Христова Церква!!!

Як не дивно, всі факти історії стверджують, що якби не це «стадо», то Церква ніколи б не могла встоятись дві тисячі років, а те, що стоїть ще перед Церквою, не могло б мати цієї, зовсім певної запоруки, що її дав наш Господь своїй Церкві: «Я з вами аж до кінця віків».    

(Далі буде)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>