Забута подія 1917 року

В 1992 році в якійсь невідомій формі розхитаний СССР буде відзначувати 75-ліття жовтневої чи — краще сказати — ленінської революції, якої овочем на попелищах і крові імперії Романових виросла нова імперія Леніна з вивіскою: перша робітнича соціялістична держава в історії. Тією вивіскою потім вимахували високо в СССР і запоморочені соціялісти світу. Почалась дивна історія цієї робітничої держави, як теж найбільш складний і при тому кривавий експеримент будови такої держави на принципах, що їх поставив Маркс півстоліття перед тим, власне, навіть не мріючи і не сподіючись, що його нереалістичні ідеї зможуть здійснюватися (а по сімдесяти роках цілковито захитатися!) в тій слов’янській частині Европи на межі з Азією. Експеримент закінчився. Вже можна це сказати. (Зацитую речення з журналу «Новый мир», 1990, ч. 4, ст. 174: «Всюди, у всіх країнах Східньої Европи десталінізація супроводиться деідеологізацією економіки, політичного життя, відмовленням від марксизму як державної ідеології»).

Легко можна добачити, що цей гіркий експеримент не був ніколи шуканням все нових доріг для піднесення долі робітництва і селянства, загалом для створення усіх обставин для повної людської гідности і щастя громадянина, а радше був це твердий і жорстокий хід з переконуванням себе і світу, що на комуністичних засадах Маркса і Леніна можна створити нову людину, нове суспільство й нову державу на новій свободі, демократії і добробуті, включно з раєм на землі, як остаточною ціллю. Експеримент продовжувався з все новими гаслами (все хитро продуманими і розписуваними по всіх площах міст і видних місцях) і справді, не диво — все з новими невдачами. Славна діялектика чи радше її закони (і цю діялектику позичив Марксу Гегеля, а залюбився в неї — Ленін) показуються безнастанно незакономірними і суперечними дійсності, незважаючи на те, що вони є філософічною та ідеологічною базою нової науки, «єдиним мудрим і прогресивним вченням…», що мало побудувати новий світ. Почалося все революцією в листопаді 1917 року, а згодом насильствами, щоб доказати зовсім новий і абсурдний принцип: зі створеного зла вийде добро…

Та моя думка в цій статті є про іншу подію, яка також сталася в 1917 році, яка, зваживши обставини, була також «революцією», що приготовлялася також роками раніше і спокійно завершилася в тому ж пам’ятному році. Першу криваву провів Володимир Ульянов, відомий як Ленін, що прибув особисто кермувати тією революцією зі своїми спільниками до тодішнього Петрограду. Приїхав Ленін із вигідного і спокійного життя на еміграції у Швайцарії, їхав у запломбованім вагоні, за окремим ласкавим дозволом німецького кайзера, щоб переїхати через його німецьку, ще ворожу, територію (і німці не були аж такі великодушні, але хитро знали і плянували руками Леніна розбити Росію…), їхав з готовими плянами і ступив на петроградську землю увечері 16 квітня 1917 року (тоді за старим стилем 3 квітня). Під його особистим проводом почалась потім «октябрьская революція».

Другу «революцію» — не криваву, а мирну-духовну, якої грунт готовився не від 1905 року, а майже цілу другу половину XIX століття і яка була б принесла Росії не пожежі, розстріли, війни, кров і голод, а потім нестерпне політичне напруження в цілім світі, а зовсім іншу духовість, якої прагнула тая «немов Богом забута земля», — створив галицький Митрополит Андрей Шептицький, який приїхав майже місяць перед приїздом Леніна, 14 березня 1917 року, також до Петрограду. Приїхав він не із спокійної Швайцарії, а з російської неволі, із заслання, на якому перебув серед різних обмежень і прикростей два і пів роки (таких обмежень не мав Ленін, коли також свого часу був в’язнем царської Росії!) і зараз же захворів, так що місяць довелось йому ждати на поворот до здоров’я. Революція Митрополита не була подібна до революції Леніна, хоч почались майже разом.

Властиво, абдикацією царя Миколи, тобто з поваленням царату і створенням нового соціялістичного і демократичного уряду перша революція відбулася і закінчилася. Ішлось справді про будову нової російської держави, на нових демократичних засадах, без абсолютизму і його монархії, на чолі з тимчасовим правлінням, з більшовицьким рухом у меншості (меншевики і соціялісти творили більшість!).

Ішлось Керенському і про мир на фронтах незакінченої війни, мир з обороною того, що російські війська здобули з такими великими втратами за не цілих три роки війни (значить, ще дальше за імперію!). Але Ленін хотів таки революції, справжньої, кривавої, не такої в демократичних рукавичках. Він був у Европі, йому здавалося в його гарячковій уяві, що вся Европа, а навіть світ, готові також до революції проти всякого капіталізму, імперіялізму і буржуазії, і цей світовий вогонь спалахне під проводом російських революціонерів, під його — Леніна — проводом! Постане нова доба в історії світу, світовий пролетаріят стане всім, об’єднається в одне і створить у світі на руїнах капіталізму новий лад щастя і добра — повороту до давніх лих більше не буде! Промови Леніна кінчались гаслом: «Да здравствует социалистическая революция!». І стрінули це гасло буря криків «гура» і гураган оплесків…

Митрополит не приїхав до Петрограду робити таку революцію, що мала б коштувати життя мільйонів. Хоч його революція мала теж щось «світового», теж щось, що мало з’єднати російський нарід зі світом, з Европою і покінчити ту жахливу ізоляцію Росії від Европи і світу, яку дала Ленінова революція і перед тим ще царі. Революція Митрополита не була новою ідеологією про суспільні та економічні засади для людства, але інше і властиве застосування Христових слів і Його вічних правд для російського народу, який таки те Христове слово в історії любив, шанував, хай — і в примітивний і нерозумний спосіб, але хотів ним жити, тільки його пастирі не вміли те слово розуміти і віддали його на службу царської влади, яка замість волі в Христі, несла ним кріпацтво для селянства, нігілізм для інтелігенції і несправедливості для всього народу, що врешті-решт повалило ту владу…

Митрополит ніс російському народові поєднання російського християнства з католицькою-вселенською Церквою, з властивою апостольською наукою Христа, вільною від усякого «казьонного православія», як сам Митрополит про нього висловився і за що був ув’язнений. Тією ідеєю Митрополит жив від своєї молодости, до праці для тієї ідеї він готовився з великою самопожертвою, і Господь дивно провадив його дороги до здійснення тієї мрії та до покладення в Росії фундаменту для неї.

Він вірив, що з тією ідеєю поєднання Росії з правдивою Церквою, з Европою і світом весь той нещасний російський Схід стане інакшим і поневолі народи відідхнуть вільно з правдивим Христовим словом. Він шість років перед вибухом війни (1914 р.) приготовляв грунт для своєї тихої «революції»: особисто і листовно нав’язав потрібні зв’язки з інтелектуалами і священиками російської православної Церкви, взяв їх під свою опіку, здобув у Римі усі потрібні йому власті і благословення на те діло.

І пішов його особисто творити не хитрими плянами і ласкою кайзерів, демагогією збунтованих солдатів і моряків, але опинився на території своєї місії, привезений туди своїми противниками і жандармами, які повезли його спершу як в’язня, а потім, визволивши, дали йому дозвіл на його коротку діяльність. То був справжній дозвіл нового демократичного уряду з виявом усієї пошани до його особи і до його діла-чину.

II

Не буду тут подавати історії створення російського католицького екзархату, бо про це написано деінде. До цього важного історичного акту Митрополит — його творець — приготовлявся, немов би знав, що доведеться йому це діло довершити. В російській імперії діяла тоді свобідна латинська Церква для поляків (і слово «поляк» означало те саме, що «католик», і навпаки, що за росіянами повторяють наші православні досі і тепер в Україні). Дія тієї Церкви на екуменічнім полі була шуканням прозелітів. І їх знаходили, головно серед інтелігенції. Перешкодою для католицизму східнього обряду в Росії були строгі державні закони, які навіть карали «відступників» від «Матері Російської Церкви».

По 1905 році ті закони зникли, і на їхнє місце прийшли закони «веротерпимости» і релігійної толеранції. І зразу появляються симпатики католицизму зовсім навіть відкрито серед російського духовенства й інтелігенції. Селянство і робітництво задержало свою ненависть до католицької Церкви будь-якого обряду. Митрополит мав частину своєї пастви і шматок території в російській імперії. Це Кам’янець-Подільський і його єпархія, приналежна до Львівської митрополії, хоч поза межами Галичини, яка тоді була в складі Австро-Угорщини. Ішлось, щоб тії власті були виразно в Римі висловлені на письмі чи усно, як власті Митрополита, щоб були вони ширші — на цілу російську імперію. В 1908 році Митрополит просить у Папи Пія X повновласті для вірних східнього обряду в цілій російській імперії. Прохання політично небезпечне і не легке до сповнення.

Але Митрополит дістає їх без труду, і папа, немов прочуваючи, що станеться щось внедовзі, каже берегти тії повновласті в секреті і користуватись ними «аж прийде час, коли вони вам послужать». Вже восени 1908 року Митрополит інкогніто їде до Москви, Петербургу і Києва, щоб все особисто побачити і обговорити з надійними людьми, пізнати ситуацію, щоб встановити потрібні конкретні зв’язки. Все це для майбутньої керми, праці і правління серед вірних східнього обряду в з’єдиненні з Вселенською Церквою. Скріплює він після того свої повновласті в складній і нелегкій ватиканській бюрократичній машині і одержує потрібні документи на письмі зі словами папи: «Прийде час, коли ваші повновласті придадуться і коли ви зможете їх застосувати». В Петербурзі постає перша католицька парафія східнього обряду під рукою і властю Митрополита.

В 1914 році не їде Митрополит в Росію добровільно. їде як в’язень. Його арештовують і — який парадокс — везуть з ним засеквестровані речі, його архів, враз із документами-повновластями. Все те для слідства в Петербурзі. По своїм виході на волю ці всі документи на нього «чекають» в Петербурзі, і уряд Керенського їх йому віддає. 11 червня 1917 року відбувається Собор російської православної Церкви в Петербурзі, і цей Собор скликає, провадить і потверджує Митрополит Андрей. Він творить екзархат, який починає законно канонічно існувати, і уряд через князя Львова з оберпрокурором А. В. Карташевим, розглянувши докладно повновласті Митрополита від Пія X, ствердивши їхню автентичність і легальну вартість, потверджує і легалізує новий Екзархат без труду. За кілька годин Екзархат був залеґалізований в новім уряді, а добивались цього пильно Рим і інші особи в царськім уряді більше, ніж сто літ! Тимчасовий Уряд дуже прихильно поставився до нового Екзархату аж до революції Леніна. Митрополит номінує екзархом о. Леоніда Фьодорова — свого духовного учня ще перед вибухом війни. На жаль, цей відмовився зараз прийняти єпископські свячення, вважаючи це ще передчасним, і радить очікувати на потвердження Собору і його актів у Римі. Ця відмова Фьодорова і відсутність єпископа в молодій «уніятській» російській Церкві потім болюче відбились на історії Екзархату. Треба було послухати Митрополита…

Митрополит залишає Росію, бо спішиться до Риму з великим звітом і теж до своєї пастви у Львові, що на нього жде і його присутности дуже потребує (що добре розуміли поляки і до тієї присутности не допускали…). Виглядає, що зі створенням російського католицького Екзархату східнього обряду все пішло так добре, що важко повірити у той факт. Це була велика дійсність, якої Росія так довго потребувала і на неї чекала. Принаймні, так думала група російських інтелігентів — ентузіястів вселенського з’єдинення.

Група інтелігенції і деяких мислителів добачала в католицизмі рятунок своєї духовости, а від половини XIX століття російська інтелігенція майже пристрасно черпала із Західньої Европи всякі нові «ідеології» за винятком католицизму,який був табу в Росії і був заборонений. Натомість російська інтелігенція всмоктувала в себе із Заходу нігілізм, анархізм, народництво, марксизм і інші «плоды просвещения». «При кінці XIX ст. народництво і марксизм майже цілковито опанували найбільше в суспільно-політичній сфері активну частину російської освіченої кляси. У філософськім відношенні пануючою течією був позитивізм, а в багатьох випадках матеріялізм; в релігійності — атеїзм, в кращому випадку — байдужість до питання віри», — писав один із російських інтелектуалів початку XX ст. Вірили, що все старе треба зруйнувати, і руїна створить нове.

(Далі буде)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web