Замучили Анатолія Марченка

Помер в тюрмі Анатолій Марченко. Перша вістка про це в західній пресі звучала коротко. Навіть не знали дати його смерти. В реєстрах ҐУЛаґу викреслено його прізвище і таким чином число «заключонних» зменшилося на одиницю. Лікар поставив причину смерти: природна смерть на крововилив у мозок по довшій недузі. Тіла не видано жінці. Не видано також його особистих речей і записок. Поховано недалеко тюрми, в якій мучився біля трьох років, ізольований від світа. В похоронах взяли участь жінка, син, шість приятелів і православний священик. Анатолій в тюрмі став віруючим православним. Так закінчилося життя сорок і кількарічного борця в негуманній системі, що її очолив тепер Горбачов. Власне, не знаючи навіть дати його мученицької смерти, треба поставити: «Помер в добі Ґорбачова». А це багато означає: помер, коли на Заході вірили, що великою тюрмою народів кермує секретар дійсних соціалістичних гуманостей (до комуністичних все таки ще не дійшли!); що першим гуманним кроком тієї доби є «ґласность» — соціялістичний народ має право знати правду (хоч про Марченка ніхто там не буде нічого знати і замучили його, власне, за те, що написав правду і тільки правду); помер, коли світ знав з офіційних радянських джерел, що там людські права респектуються і підписані про те документи додержуються своїми зобов’язаннями (хоч вже не співають пісні «Я друґой такой страни не знаю, ґдє так вольно дишєт челавєк…»); помер, коли на Заході існують журнали й загалом особи (див. деякі навіть католицькі газети в Англії), що твердять, що в СРСР ніякого переслідування релігії і свобідного слова нема. Можна б вичисляти більше, але цього вистачить, щоб усі переконалися, коли помер Анатолій Марченко. Очевидно, не з джерел «ґласності»…

Анатолій Тихонович Марченко по національності, мабуть, українець. (Не змішувати його з Валерієм Марченком, див. «Вісті з Риму» чи з радянським письменником Анатолієм Марченком — особи того самого імени і прізвища). Мабуть, кілька поколінь тому якийсь його предок з України був виселений на Сибір і там поклав початок династії… Був він, отже, сибіряк, виріс в російському оточенні. Його батьки були бідні залізничні робітники в малому містечку Барабінськ, недалеко озера Чани при залізничній лінії Омськ-Новосибірськ. Народився в 1938 році.

Не закінчив середньої школи і після восьмої кляси кинув школу і, як ентузіяст-комсомолець, зголосився на працю по різних місцевостях Сибіру і працював по різних будовах ГЕС-ів, копальнях і геологічних експедиціях. Його трагедія почалася на праці біля Караганди. Під час звичайної молодечої забави між молодими виникла бійка з чеченцями, яких туди заслав радянський уряд. Прибула міліція і заарештувала всіх без розбору. Між ними був і Анатоль. Судили без всякого розслідування в типовий радянський спосіб, і Анатоль потрапив у страшний карагандинський табір Карлаґ. Побачивши страхіття ҐУЛаґу, Анатоль рішився втікати за кордон до Ірану. Зловили його і ще одного товариша сорок метрів від кордону. Перехід кордону в СРСР — страшний злочин! Державна зрада! Його і судили за зраду — «ізмєну». Суд був у березні 1961 р. (доба Хрущова!). Суд був закритий по довгім слідстві, в часі якого слідчий вимагав, щоб Анатоль признався в шпигунстві й зраді. Його оборону, що його провиною може бути тільки нелегальний перехід кордону, суд відкинув. Відкинув також свідчення осіб, які свідчили в користь Анатоля. («Суд сам рєшаєт, какім показаніям вєрить»,— чи розумієте, західні гуманісти і ентузіясти радянського соціалістичного ладу?).

Дістав шість років штрафного табору. Свої переживання в таборах і тюрмах описав він, коли вийшов на волю. Ці його знамениті описи появились окремим виданням на Заході п.н. «Моі показанія».

Його спогади, ще й видані за кордоном, були його найбільшою провиною, якої радянська влада не могла йому простити. Він же описав факти, за які повинен би соромитись навіть сам Ґорбачов. І він написав правду. Описав так, як на це спроможне людське перо. Хотів цю правду подати до відома. Хотів зробити дійсну «ґласность». В світі й у самому Радянському Союзі почали вважати, що все погане було тільки за Сталіна, що табори, тортури і пониження людини були тільки за часів того тирана, а «сьогодні», все змінилося і далі міняється на краще.

Марченко хотів показати, що таке думання є обманом. Правда є інакшою. «Тому що я їх (слідчих і інших катів) доволі бачив, тих самих, в таборах. Тому що сучасні радянські табори для політичних в’язнів такі самі жахливі, як сталінські. В дечому крайці. А в дечому й гірші. Треба, щоб про це знали всі. І ті, хто хоче знати правду, а замість того дістає брехливі, сприятливі газетні статті, які присипляють суспільне сумління. І ті, хто правди не хоче знати, замикають очі й затикають вуха, щоб потім будьколи мати можливість оправдатися і знову вийти чистенькими з грязюки: «Боже, мій, а ми і не знали». Це слова Марченка, які він написав у вступі до своїх свідчень перед світом.

Його опис жорстокостей в радянських таборах мук є такий яскравий і реалістичний, що, читаючи його, треба здригатися на думку, до чого дійти може людина, що створила гірше, ніж звірячу систему життя для себе. Неймовірні знущання, неймовірне пониження людської гідности, дика злоба слідчих, каґебістів і всяких «охранників». Сам Марченко чудом вийшов живим, бо в додатку дістав менінгіт. Лікар, в таборі звичайний «зек», коли Марченко йому розповів, що з ним було в таборовому шпиталі, де його нічого не лічили, сказав: «Ну і ну! Тепер будеш жити сто років, якщо ти дотепер не помер. У тебе, здається, був менінгіт». Марченко стратив слух. Його вважали здоровим і вислали далі на тяжкі роботи. Щастя, що кінець його терміну зближався. Коли після чотирьох місяців його звільнили і він відвідав лікаря на волі, той негайно призначив операцію і сказав , що не бачив такого запущеного і занедбаного стану хворого, а коли розтяв біля внутрішнього вуха пухлину, звідти бризнула немов під великим тиском, велика кількість гною. Мав щастя, що дочекався в такому стані волі, а то був би загинув у таборі з таким дбанням про людину…

Коли виходив на волю в 1966 році, вирішив зробити і здійснити те, що постановив в таборі. Описати те все. Ця думка берегла його навіть від самогубства: сказати світові правду про злочини радянської системи над людиною. Його знали в таборах як своєрідного бунтаря і такого, що все вимагав справедливости і критикував порядки. Одного разу капітан табору Усов сказав до нього: «От ви, Марченко, всім невдоволені, все вам не подобається. А що ви зробили для того, щоб було краще? Хотіли втекти і це все!». На це Марченко так пише у своїх спогадах: «Коли я після тих моїх записок попаду під руку капітана Усова, я зможу йому відповісти: Я зробив все, що було в моїх силах. І от я знову у вас».

Так і сталось, Марченко написав жахливу правду і зробив це велике діло для правди, для того, щоб всі пізнали зло і шукали дороги до кращого, до добра. І потрапив тому три роки знову в ті самі руки. Належав до твердих характерів, що за правду не бояться ні мук, ні знущань. В тому добачую те, що він, мабуть, з походження українець. Тип борця за правду. В тюрмі він далі протестував і домагався своїх прав, робив протести голодівкою і не сповнилося пророцтво його співтовариша «зека»— бувшого лікаря, що він проживе сто років, хоч мав залізне здоров’я сибіряка. Помер на сорок восьмому році життя. Діяґноза недуги і причина смерти тюремного лікаря КҐБ, який в системі радянського соціялізму не гідний титулу лікаря. Вона звучить інакше: помер, замучений в добі Горбачова…

Він свідомий був того, що його жде за публікацію його споминів-свідчень. Писав в своєму типовому стилі правдолюба: «Легко можна собі уявити, що на мені будуть старатись помститись і розчислитись з правдою, яку я сказав на цих сторінках і без доказів обвинуватити мене в «клеветі». Так от, я заявляю, що готов відповідати на публічному процесі, з покликанням потрібних свідків, в присутності зацікавлених представників суспільства і преси». На таке в радянській системі ніколи не погодяться. Там існують або замкнені суди з «приготованими» тортурами підсудними, які признаються до всього, або інсценізовані суди, на яких присутніми репортерами і «публікою» є перебрані в цивільне аґенти КҐБ, а правдиві репортери і нарід товпляться перед дверима суду і для них вступ у залю суду заборонений.

Помер гарний і шляхетний характер. Дуже помітним є те, що в тюрмі Марченко став віруючим, знайшов Христа, про якого не міг чути в молодості, коли виховували його на комсомольця. Мав християнський похорон. Кожна християнська душа повинна пом’янути його молитвами, бо він помер як щирий борець за правду, справедливість і як свідок про те, що в двадцятому сторіччі, не зважаючи, чия це ера — Сталіна, Хрущова, Андропова чи Ґорбачова, — є неволя, є несправедливість, панує в СРСР брехня і знущання з переслідуванням правди. Нехай цей некролог цьому безстрашному борцеві буде пом’янником.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>