21 грудня 1976 р. український релігійний і правозахисний діяч Йосип Тереля написав відкритий лист до Ю. Андропова, голови КДБ СРСР. У своєму листі він розповів про становище УКЦ на Україні та умови свого багаторічногоув’язнення.
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
Голові КДБ при раді Міністрів СРСР Ю. В. Андропову
від гр. України Йосипа Терелі
«до чужого ярма не впрягайтесь з невірними;
бо що спільного між праведністю та беззаконням,
або яка спільність світла з темрявою?»
(Другий лист Ап. Павла до Коринтян, 6:14)
Юрію Володимировичу!
Вам можуть впасти в око вище наведені слова євангельського Апостола Павла, і Ви погодитесь з тим, що дійсно у нас з Вами мало спільного — Ви можновладець і один з тих, за спинами яких беззаконня творить свій власний «закон» — «будь мені другом, або я тебе вб’ю». Я за переконанням — Людина. За віроісповіданням — християнин, точніше український католик, уніят. Так, той уніят, що не має офіційно признаної Церкви; той уніят, якому під страхом тюремного ув’язнення заборонено відправляти культові молитви та дії — сповідатися, христити дітей, каятись та святкувати церковні свята, щоб йому не було вказано згори: «войовничий католик».
Українська Католицька Церква у катакомбах! Кому-кому, а Вам це добре відомо. Хіба не дивно — доба Діоклетіяна давно минула, маємо XX ст., а українські католики в катакомбах. (Печерники є і багато інших християнських общин на території СРСР). Та мова йде власне про мене особисто і про Вас. Ще з моїх табірних протестів і заяв моя родослівна Вам добре відома, але Вам слід нагадати ще раз, хто я. Я один із тисяч інших християн, які відчули на власній шкірі Ваш можновладний кулак.
Я родом із Бойківщини. Родився в 1943 році, під час окупації Карпатської України Угорщиною. За своє коротке життя я переживаю третю окупацію. Виріс у сім’ї комуністів. Мій батько в 1949 році організував перший колгосп на Волівеччині, у тому ж 1949 р. був поранений, як офіційно говориться — «бандерівською кулею». Мати закінчила Вищу партійну школу при ЦК КП України,— як бачите, родитись «буржуазним націоналістом» я не міг. Мене з дитинства вчили любити і поважати рідне село, хату — з часом це обернеться «злочином» проти устроїв радянської суспільности. Я ріс сліпим і німим, як інші. Одне, це я любив ходити до церкви з бабусею; з часом дитяча цікавість також стане «злочином».
Вперше я відчув ненависть з боку іноземця, дорослої людини в 9-ій клясі — до закінчення тої кляси залишилося два місяці. Сталося так, що мені сказали, що я «задрипаний гуцул», на що я своєрідно відповів — плюнув в обличчя. Плювати в обличчя не вільно, потрібно було мовчки не витирати своє. Тричі мене виключали зі школи, і всі три рази за «хуліганство» — хуліганство, яке в СРСР не прощається навіть дітям. Починаючи з 9-ої кляси по сьогодні за мною ходить великодержавне гасло: «Нє стал на путь ісправлєнія».
У 1961 році після закінчення будівельного училища я вже стояв на «учоті», ходив відмічатися двічі на тиждень в Управління МВС УРСР, вул. Короленка, 15, кім. 7. У 1962 р. я був засуджений по ст. 222, ч. II та 223, ч. II строком на чотири роки ВТТ. У 1963 р. 4 січня тікаю з Ужгородської тюрми п/я 128/72 — мене зловили. Новий суд і новий строк — п’ять років суворого режиму ВІТ, і як попередив полковник Білий з обласного управління КДБ: «Єщо раз, і ти не викрутішся»… У 1965 р. знову тікаю, на цей раз із табору п/я 128/59 м. Піщанка. Втік. На волі пробув сім місяців. Жив під чужими прізвищами. У 1966 р. матері сказали представники КДБ, що якщо Йосип прийде з каяттям, то все буде прощено, бо він ніяких злочинів не вчинив, окрім втеч. 28 лютого 1966 р. я з’явився з каяттям в обласне управління КДБ м. Луганська (Ворошиловград). Як приймають каяття, Вам добре відомо. Перше — се розповідь про всіх, хто цікавить КДБ, далі каяття із засудженням «прошлого». Потрібно відмовитись від усього.
— Крестік снімі! — какая то повінна?..
1-го березня 1966 року мене було арештовано і відправлено етапом до вінницької тюрми, де начальником тюрми тоді був полковник Каширін. Тюрма мене зустріла «радо»: вже на другий день по прибутті я отримав 15 діб карцеру для «акліматизації», як повідомив начальник оперативного відділу. Сьомого травня суд — 7 років суворого режиму у ВТТ. В липні мене переведено до табору ц/я 128/39 с. Ладишино. А в цей час КДБ гарячково шукало «целі явкі с повінной…» Уже з перших хвилин мого перебування в таборі розпочались репресії. Тільки но я переступив поріг брами табору — Терелю вбік і хорошенько ошмонать. Всі регалії познімали. Так я познайомився із старшим лейтенантом Ярмошем, моїм майбутнім катом. Мене почали роздягати, побачили на шиї кульчик з Божою Матір’ю — зірвали. За те, що осмілився провадити «наглядну пропаганду» — 15 діб ШІЗО. По виході із ШІЗО — нові репресії. В’язням заборонялося розмовляти зі мною, ходити, «уєдіняться». Кожного ранку дижурний офіцер зачитував перед шеренгами зека, що я бандит і що я тут на перевихованні, з мене буде вибито «бандеровскій дух». Одного дня, в серпні місяці — за цей час я встиг відсидіти 1 місяць і 15 діб ШІЗО — перед обідом усіх віруючих християн наглядачі зігнали в їдальню, ніхто нічого не підозрював. При цій акції присутніми були начальник режиму старший лейтенант Ярмош та замполіт табору капітан Тарчевський. Ярмош наказав всім вегетаріянцям вийти на сцену, де стояв «стіл для тунеядців». Вийшло десять осіб. — Терелю посадіть на стілець перед усіма,— наказ було ретельно виконано. Дев’ятьом, що лишилися, було пов’язано руки і ноги телефонним дротом до стільців, після чого наглядачі почали «годувати» віруючих в’язнів євангелістів. В’язням почали заливати рот непорзним — начальство у цей час «надривало животи…»
Після того, як усіх «нагодували», дано команду, щоб Тереля попробував м’ясної юшки сам, бо наглядачі вморилися, але перед їжею помолився, бо всі християни моляться. Мене оточили тісним колом, віруючих зігнали в те коло, щоб усі бачили, як потрібно їсти самому… Я зачитав вголос молитву «Господи Боже, поможи нам грішним витерпіти діянія нечистого». Мене збили з ніг і почали бити. Так я опинився в карцері до «виправлення»… В той самий день до «виправлення» було запроторено віруючого Церкви Христової, свідка Бога Єгови Возного та православного А. Бойка (в 1969 р. Бойка за написання книги «Людина — людині» та за організацію табірної організації засуджено до розстрілу). У карцері почалось мордування. Нас заставляли протягом робочого дня носити гранітні брили, що були «розкидані», і вкладати на купи, в камерах трьома прутиками згрібати налиту туди воду, щоб було чисто, нас заставляли цілими днями стояти на одному місці. Через місяць нам заявили, що табірна комісія не може нас звільнити, тому що ми не стали на шлях виправлення. Кожного дня о десятій годині ранку майор Платонов — начальник табору, ст. лейт. Ярмош, кап. Тарчевський та кап. Волосенко — нач. служби нагляду із свитою наглядачів приходили у карцери і чекали, коли їхні «жертви» попросять вибачення, «зізнаються» у своїх провинах. Моя вага через два місяці почала дорівнювати 49 кг. Годували через день по формі:
«10 — В»
- 400 гр. хліба (спец, хліб)
- 200 гр. баланди
- 15 гр. солі
- 63 гр. риби (гнилої тюльки).
В листопаді випав сніг, почалась ожеледь. Сніг із дощем та холодний вітер прошивав наскрізь нашу літню форму; за те, що ми підкладали на плечі рушнички і тим порушували «форму ношенія одєжди», нас страшно били.
Третього листопада (сей день я ніколи не забуду) мене вивели раніше за інших. У коридорі заставили роздягнутися. Я роздягнувся. У цей час Ярмош з наглядачами стали в коло, я думав, що-мене будуть бити — та ніхто не бив. Волосенко спитав, чи то правда, що християни хрестяться в воді — я не знав, що відповідати… Потім наважився і відповів, що так. Мені сказали, щоб вийшов надвір. Я став одягатися, та в мене одяг вирвали та «пинками» погнали на вулицю. Загриміли засуви камер, почали виводити інших в’язнів. Коли я вийшов у двір, мене облили водою, дали в руки ікону Єрусалимської Божої Матері, що її у мене було відібрано разом з Євангелієм ще у вінницькій тюрмі, і заставили стояти перед в’язнями, які не хотіли ставати на шлях виправлення. Мені заявили, що мене спасе всесильний Ісус Христос. Дехто з віруючих почав плакати і вголос молитися — за «сочувствіє» бандеровцю їх тут на місці й побили.
Я молив Бога, щоб вистояти і не впасти. На обід усіх загнали під піддашшя і почали розливати баланду; на холоді варево враз вистигло. Мене залишили «подумати» на «робочому місці» — тоді я ще не знав, що то буде моїм робочим місцем два місяці без чотирьох днів — 30 грудня мене вивезли у вінницьку тюрму, а звідси у тюрму м. Одеси.
У грудні місяці мене кілька разів виводили в зону, де перед строєм зека вичитували мої «гріхи» і попереджали в’язнів, що якщо кого-небудь побачать поблизу карцерних двориків із хлібом у руках, то такий в’язень піде на місце Терелі або Бойка.
У 1967 р. Кіровоградським обласним судом мене було засуджено строком на 8 років суворого режиму у ВТТ за «тенденційне висвітлення історії України та наклепницькі вигадки на політику уряду і партії». Мої вірші, записи і навіть думки — все це стало матеріялом для доказу злочинної діяльности з метою побудови «так званої самостійної України».
Цікаво? Невже ніхто не знав, що тим самим порушуються радянський закон і права, Гарантовані Конституцією? Знали і порушували — се сталінізм у новій формі. Мені важко писати і описувати всі подробиці знущань, яких я зазнав від офіцерів та рядових МВС УРСР. Навіть слідчі органи кіровоградського управління КДБ жахнулися. Всі вище згадані злочинці у формі МВС проходили «свідками» у моїй справі, і хоч як не гірко було визнавати судові — у вироці було написано, що адміністрація табору «іздєвалась над Терелей И. М.» — оце і все. Іздєвалась! Я тоді не знав, що «іздєваться» можна і офіційно, по закону. У Кіровограді мене ніхто не бив, на мороз не виганяв і не обливав водою. Зате обласний прокурор Дятлов у присутності начальника слідчого відділу КДБ Снєсаренка та в присутності слідчого старшого лейтенанта Медведєва зачитав мені «Постанову о методах физического воздействия» і роз’яснив, що все це застосовується в тому випадку, якщо на підозрюваного є певні матеріяли його злочинної діяльности, які є небезпечними для державного устрою, і він відмовляється давати показання. Не мені Вам пояснювати добре відому процедуру, і Вам добре відомо, чому мені випала така «честь»… Два роки мордували мене органи КДБ, на цей раз уже офіційно, домагаючись, щоб я визнав себе членом ОУН, знаючи, що я ніколи не був і не міг бути членом організації, яка була розгромлена доблесним КДБ ще тоді, коли я мав три роки. Щоб я зрозумів, що зі мною не жартують — мене посадили до карцеру — 15 діб. У карцері кожну годину мінялося повітря — то холодне, то гаряче; тут я захворів на гіпертонію та геморой. Ще до суду наді мною матері сказали, що Йосип отримає 10 років. Коли мама спитала, для чого тоді суд, якщо все відоме наперед — їй відповіли, що мені потрібно покаятися, то, можливо, що мене і звільнять, але для цього потрібно вплинути на мене. Суд тривав чотири дні — три дні мама була присутня на судовому засіданні — суд за закритими дверима! Я з своїми однодільцями — Запашним Юрієм, сином відомого естрадного артиста, та сином секретаря райкому м. Бойканур Сейфутдіновим Алімом Хабіровичом відмовились письмово від судового слідства як брехливої і облудливої офіційности; нас насильно стягали до судової залі в наручниках, побитих і босих…
Скажіть, де ще є таке завзяте ставлення до своїх обов’язків, адже ми офіційно відмовилися від суду, на що мали гарантовані вашими законами права?
Мати дивилася на все це знущання впродовж усього «суду». Коли їй надали слово, щоб вона подіяла на мене, мама сказала:« Волію бачити тебе на ослоні розп’ятим, чим у їх руках живим». Суд виніс рішення:
«Тереля И.М., будучи малолеткой, бьіл втянут в преступную группировку, кроме побегов никаких преступлений не совершал; учитывая его молодость и т.д. особо опасным рецидивистом не может быть признанным и (суд) определяет меру наказания сроком 8 лет строгого режима ИТЛ — начало срока 10.8.67 г.»
Рік і п’ять місяців пропали безповоротно, пізніше мені скажуть, що на суді попутали дати, але цю «помилку» так ніхто і не виправив.
Так я потрапив у «Дуоровлаг» Мордовської АРСР, в «удєльноє княжество» генерала Громова, старого берійовця і сталініста, якого у свій час минула караюча рука Закону. 10 березня 1968 р. я прибув у табір 385/11 ст. Явас, де начальником табору був майор Спірін.
На третю добу по прибутті мене приділили у ШІЗО — 10 діб. На той час у мене розвинулася шлункова хвороба, хвороба печінки — майор Біскайкін, навідавшись до ШІЗО, сказав, що я там і подохну… З весною мене, Лесіва Ярослава та Володимира Кульчицького завезли у місцеву тюрму при жіночому таборі 385/2, де нас зустріли капітан КДБ Русин Петро та майор Круть. Коли мене ввели до кабінету, майор Круть почав «кричати» на капітана Русина, що чого той витрачає час на «цього бандита», сволоч треба було вже давно розстріляти, влада даремно тільки хліб на нього витрачає, на що Русин відповів, щоб Круть вийшов і залишив нас одних. Майор вийшов. Капітан підійшов до мене і повів, що се старий сталініст і наволоч і щоб я не звертав на нього уваги і т.п. Далі повів розмову про те, що якщо я піду на співпрацю з КДБ, то мене через рік звільнять, дадуть жінку і добре їсти. Щоб я подумав і дав «ниточку», бо моя справа не закінчена і мені краще у всьому зізнатися, щоб потім не було гірше…
Коли я відповів, що ніякої ниточки нема — Русин став погрожувати, що се не Україна, що мені тут скоро «обламают рога», і що, якщо я колись і звільнюся, то буду працювати тільки на ліки. — «Ти тут посинієш і позеленієш, здохнеш і гроба по тобі не буде». Говорить: «Поки закінчиш строк, ми Україну русифікуємо» — на що я йому відповів, що я на Україні русифікованій не збираюся жити, я буду жити у Росії і українізувати її. Ся фраза коштувала мені п’ять місяців ПКТ. У ПКТу мене розвинувся параліч, у грудні мені відмовили ноги… У тому ж місяці мене перенесли до табірної лікарні, де тоді начальник санітарної частини була капітан Єремеєва. Під час обходу Єремеєва почала бити себе у груди і кричати на мене, що вона в першу чергу чекіст, а потім лікар, що я «сволоч бандеровская» і що вона мене скоро поставить на ноги. Через три доби у мене розпочалися сильні кровотечі – кров пішла горлом і носом, через тиждень із правого вуха,— дало себе знати все те, що я переніс з 1 березня 1966 p., з дня моєї добровільної здачі до рук КДБ.
Але все ж змушені були завести мене у центральну лікарню на ст. Барашево 385/3, де мене помістили в окрему палату. Через два тижні криза минула. Перед новим 1969 роком до лікарні привезли д-ра Горбового, у нього була хвороба серця, як земляк він прийшов навідати мене у палату (я не ходив – параліч прогресував), хтось написав донос. Приїхав капітан Русин і наказав вивезти мене із лікарні, але якщо я хочу лікуватися, то повинен сказати, про що розмовляв з доктором Горбовим. Я відмовився з Русином розмовляти. Через годину мене положили на носилки і віднесли на залізницю, де помістили на дрезину і привезли до табора. В цей час мама вимагала, щоб мене лікували і щоб нам дозволили листування та побачення — писала скарги та петиції. Починаючи є 1.3.1966 по 12.5.1969 р. я не отримав і не мав змоги написати жодного листа. Офіційна відповідь майора Спіріна матері була така:
«Ваш сын Тереля И.М. в данное время здоров и скоро вам напишет».
Нач. ЖХ 385/11 майор (Спірін)
Влітку 1969 року мене перевели в табір ЖХ 385/19, де 25 вересня разом з Радиґіним А., Семенюком Романом, Затік’яном Степаном засудили кожного до трьох років тюремного режиму, нібито за те, що ми готували втечу… Через місяць ми прибули до Володимирської тюрми СТ.-2. Перше, се нас посадили на знижену норму харчування. Після двомісячного сидіння на зниженій нормі у мене знову почали прогресувати хвороби. Начальник тюремної лікарні підполковник Бутова Єлена перевела мене у лікарняний корпус №2. Помістили у 21 камеру, камеру перед сим добре провітрили, так що на стінах лежав іній, після чого з мене зняли все «тепле», відібрали ватяник, бо у лікарні не «положено». Через тиждень старший лейтенант Обрубов, представник КДБ, наказав вивести мене з камери і перевести в загальну, тому що я не став на шлях виправлення.
Я написав протест на Ваше ім’я та копію його на ім’я генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва.
У протесті осмілився зрівняти режими утримання та норму їжі у німецьких концтаборах з Вашими, радянськими, та нормою їжі сторожових псів – ст.орожовий пес отримує до 1 року:
- 500 гр. білого хліба
- 2 яйця
- 180 гр. цукру
- 500 гр. молока
- 20 гр. солі
- 380 гр. каші
- З кг. м’яса
(Витяг із журналу «Наука и жизнь» за 1969 р.)
Мене за цей протест направили на комісію до обласної психіятричної лікарні м. Володимира. Комісія визнала здоровим, але фізично замореним. Мене знову помістили в лікарняну камеру і почали годувати — кадебіст Борис Владімірович (прізвища не говорив) сказав, що я їх «позорю» і мене будуть годувати до тих пір, поки я не трісну… По тюрмі «хтось» почав пускати чутки, що я агент КДБ, що я «карпатський жид», який проліз в українську справу. На стінах боксиків у бані появилися гасла: «Тереля — жид», «Тереля — КДБіст». У новому протесті я заявив про травлю — мене почали відкрито тероризувати, погрожувати, що будуть судити, а вкінці майор Золотов сказав, що мене змішають з «мусором».
П’ятого січня 1972 року на мене та Зіновія Красівського було відкрито кримінальні справи: №33 і №34 — слідчі капітан Плєшков та начальник слідчого відділу обласного управління КДБ майор Євсеєв і перекладач старший лейтенант І. А. Сидорчук з управління КДБ-УРСР. Красівського звинувачували за написання збірки віршів «Невільничі плачі» та поеми «Тріюмф сатани». Мене за розповсюдження творів Красівського та написання власної збірки «Гіркота».
Так після суду над С. Караванським у тюрмі почали знову судити українське слово!
Вкінці липня капітан Плєшков сказав, що я подохну на «вечной койке» у Казані… Моя участь, які участь 3. Красівського та Ю. Бєлова були вирішені: Інститутом ім. Сербського у Москві я був визнаний психічно хворим.
(Далі буде)
