Заповідь Блаженнішого Патріярха Йосифа й сучасність*

Тільки з плином часу українці починають усвідомлювати, ким був для нашої нації Блаженніший Патріярх Йосиф. Духовний пастир народу, людина незламної волі й духовної сили, найвизначніший за багатогранністю і глибиною дослідження вчений Української Греко-католицької Церкви! Про нього будуть написані грунтовні наукові праці. Його ім’я буде викарбоване навічно серед імен борців за національне визволення.

Пригадую, як на початку 60-х років у моєму селі люди розповідали про в’язня, який полонив усіх своєю великодушністю і взірцевою християнською поведінкою, а потім казали, що ним був Йосиф Сліпий. Таким народ хотів бачити свого душпастиря — і таким він був насправді. Професор Євстахій Станіславський передає враження від тих днів: «Митрополит нагадував мені людину з душею первісного християнина, з усіма цінними прикметами, вірний своїй Церкві і народові. Назовні скромний, але з глибоким умом і широким свідоглядом — справжній ієрарх Української Греко-католицької Церкви і гідний наступник престола Митрополита Андрея».

Нині ми не можемо дивуватись його силі духа, зокрема тим її проявам, що, напевне, прирівнюються до чудес. Далеко від рідної землі безвинно покараний Митрополит Йосиф Сліпий написав слова, сповнені віри в краще майбутнє свого народу: «Прийде недалекий день, і царство червоного сатани-антихриста розвалиться та пропаде й щезне слід по ньому, а Церква і віра Христова житимуть вічно, а з ними буде жити вічно слава і пам’ять святих мучеників народу нашого, які сьогодні борються і терплять за неї».

Прошу зважити, що ці слова були написані, коли більшовицька «імперія зла» перебувала в зеніті своєї повоєнної слави, значно розширивши володіння як в Европі, так і в Азії, і загрожувала світові нищівною зброєю. Її успіхи видавались за підтвердження правильности доктрини, що ставила за мету побудувати антихристиянський рай на грішній землі. Митрополит-в’язень бачив кінець «царства антихриста» — і цей кінець настав через кілька десятиріч після пророчого передбачення. Такий висновок вселяв віру в серця страждальців за рідну Церкву і звучав як заповіт не піддаватись зневірі.

«Як воскрес Христос, так воскресне з гробу неволі наша Мати-Україна і відродиться наша свята Церква», — висловив свою переконаність Глава Української Греко-католицької Церкви. Водночас він передбачив майбутні складнощі духовного оновлення України, набагато більші, ніж проблеми економічного відродження, що підтверджується нинішнім розвитком нашої держави. Тепер ми переконуємось, що бездуховність народу негативно впливає на всі сфери суспільного життя, поглиблює загальну кризу, яка охопила Україну. З цією бездуховністю пов’язані міжконфесійні конфлікти, що мають не релігійне, а політичне підгрунтя. Вони суперечать християнській релігії любови до ближнього, бо підживляються більшовицькою квазирелігією ненависти до іншої людини.

До чудес треба віднести також звільнення нашого майбутнього Патріярха. Кардинал Річард Кушінг називав митрополита Йосифа «живим символом української частини Містичного Тіла Христового, що засуджена комунізмом на смерть, а однак не судилося їй загинути». Сам митрополит міг повторити за святим апостолом Павлом: «У всьому нас тиснуть, та непотиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач. Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені». І в сімдесять років ослаблене митрополиче тіло не покидав сильний дух, що давав витривалости переносити всі фізичні й моральні терпіння. Та сам він казав після свого звільнення: «Якби не сталось те, що зробив папа, мені залишилось би ще тільки кілька місяців життя. В дійсності я вже не міг більше переносити ув’язнення». Своє визволення сам Йосиф Сліпий називав чудом.

Та вражає інше, що людина на порозі смерти після звільнення здивувала всіх своєю невичерпною енергією. «Вже можемо дивуватись і подивляти, — пише професор Іван Музичка, — скільки зробила ця динамічна постать за тих двадцять літ, яких йому ніхто не ворожив ані не передбачував. Не легко це навіть і вичислити, бо список все вийде з загальними іменниками-назвами чи конкретними об’єктами, поодинокими справами, спрецизованими в словах цілями. А за ними стоїть широкий зміст, ускладнені ситуації, великі труднощі й перешкоди, потрібні й конечні людські духові й матеріяльні засоби, обмеженість часу». У Римі відновлює свою діяльність заборонене на рідній землі Богословське Наукове Товариство, продовжує виходити після перерви журнал «Богословія», здійснюється давня мрія Йосифа Сліпого про перетворення Богословської академії в університет, під назвою Колегії Святої Софії воскресає колишня духовна семінарія. Чи не зразок самовідданости для нас у нинішній тривожний час, коли запанувала зневіра і впав престиж самовідданої сумлінної праці?

Як своєю пастирською діяльністю єпископа, митрополита, патріярха, так і своєю педагогічною діяльністю та науковою працею Йосиф Сліпий робить все, аби утвердити в душах українців незнищимі засади християнського світогляду, який невіддільний від нашої національної ментальности. Про ролю Йосифа Сліпого в житті українського народу дуже вдало висловився о. Іван Гриньох: «Він, первоієрарх-ісповідник, посланий Богом, щоб оновити й відродити святу Христову Церкву в нашому народі, на батьківщині і в розсіянні сущу, щоб і далі різьбити душу й обличчя української людини, на якому місці вона не жила б». Та найголовніше різьблення душі української людини на матірній землі, де проводились жорстокі експерименти для перетворення цієї людини в «гомо совєтікус».

Турботою про душу української людини проникнуті рядки «Завіщання» нашого патріярха, яке він, як і великий давньоукраїнський князь Володимир Мономах своє «Поученіє», писав, «сидячи на санях» і збираючись до нового життя в потойбічному світі. «Батьки, християнська родина — це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту й сили! І тому заповітую вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в українському народі справжню християнську родину, як невгасаюче вогнище життя і здоров’я Церкви і народу». Коли буде здорова українська родина, буде здоровим український народ, бо родина — це основа української нації.

Не зважаючи на проголошення України незалежною державою, ролю родини не зменшується, а набуває ще більшого значення у процесі виходу з нинішнього суспільного становища, яке характеризується як кризове в усіх сферах, у тому числі й духовній. Тут доконечні спільні дії родини, школи і Церкви для виховання майбутнього покоління нашого народу.

У духовному відродженні української нації, на думку Йосифа Сліпого, особливе місце належить науці, бо «наука — це один з наріжних каменів-стовпців відродження і сили народу». Патріярх заповідає українцям: «Любіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею і своїм знанням, будьте її служителями! Здвигайте храми науки, вогнища духовної сили Церкви й народу, пам’ятаючи, що не мислиме повне життя Церкви і народу без рідної науки». Задумаймось над цими глибокими думками в час девальвації науки і різкого падіння престижу вченого, в час, коли наш край заполонила жорстока комерція з її варварськими, азіятськими формами. Наш патріярх закликає нас піднятись над сьогоденням і спрямувати свій погляд у завтра, порівнюючи науку з диханням життя Церкви й народу.

Для збереження українського народу велике значення має Христова Церква. Тяжке становище Української Католицької Церкви на матірній землі і в країнах поселень не давали змоги ватиканським чинникам оцінити її національний аспект. Нерідко вони продовжували використовувати щодо українців архаїчну назву «рутенці». Навіть у день сімдесятиріччя Йосифа Сліпого офіціоз Ватикану «Оссерваторе Романо» не згадував про замучену українську Церкву, вживши слова до її глави «владика греко-орієнтальний, зв’язаний з ієрархією Польщі», що фактично означало дискримінацію багатостраждального Первоієрарха, а разом з ним і Української Греко-католицької Церкви. Після приїзду митрополита Йосифа до Риму в Італії та Ватикані почали вживатись слова «Україна» й «український народ» та водночас зникли такі поняття як «Малоросія», «Південна Росія», «Малопольща», «русини», «рутенці» тощо. Так визначалась самобутність українського народу.

Як сенсацію оцінювали чужоземні часописи пропозицію Йосифа Сліпого на другій сесії Вселенського Собору Ватиканского II (1963 р.) про піднесення Київсько-Галицької митрополії до гідности патріярхату. Надання патріяршої гідности нашій Церкві викликало б релігійне піднесення і сприяло б релігійному об’єднанню українців-католиків і православних братів. Йосиф Сліпий звертається до українців-християн, католиків і православних, яких єднає «традиція рідного християнства, спільні церковні й народні звичаї, спільна двотисячолітня культура» і «спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви». Доконечність такої єдности засвідчує нинішнє релігійне життя в українській державі.

«Сидячи на санях» і готуючись до потойбічного життя, Йосиф Сліпий задивляється у свої видіння-одкровення. Він бачить у майбутньому нашу багатостраждальну Церкву на матірній землі та в країнах поселень українців. Окремо говорить Йосиф Сліпий про «престольний град Київ на рідній моїй землі», який знемігся у великих випробуваннях. Він вірить у воскресіння славної столиці української держави, звертається до неї словами Одкровення, називає місто над Дніпром Єрусалимом. На прощання з Києвом він промовляє: «Світися, світися, наш Єрусалиме, і востанеш у древній славі твоїй!».

Із втіленням свого видіння Йосиф Сліпий пов’язує перезахоронення власного праху спочатку «в храмі святого Юра біля гробниці Слуги Божого Андрея Шептицького», а «якщо такою буде воля Бога і бажання українського Божого люду», то просить покласти його домовину «в підземеллях оновленого Собору святої Софії» в Києві. Нам випало щастя бути свідками виконання першої частини цього заповіту. Сподіваємось, що мине якийсь час — і він буде виконаний вповні.

Прошу повернутись до великого пророцтва, яке згадувалось на початку виступу. Йосиф Сліпий пише, що «царство червоного сатани-антихриста розвалиться» (підкреслюю — О.Г.). Іншими словами, «царство сатани-антихриста впаде під дією внутрішніх сил, як воно справдилось у грудні 1991 року. Чи не пророче передбачення?

Сьогодні вже вдруге ми вшановуємо чергову річницю звільнення Йосифа Сліпого з більшовицької неволі — і цілком справедливо. Насмілюсь висловити думку, що в цей день 31 рік тому почало розвалюватись «червоне царство сатани-антихриста», бо воно вже не могло діяти, як колись свавільно і змушено було зважати на міжнародні чинники. «Царство сатани-антихриста» не могло зламати Йосифа Сліпого — і він приїхав до Ватикану не спустошеною фізично й духовно людиною, а повним сил Слугою Божим. Коли ми дивимось на світлини того часу, бачимо ласкавий погляд і дивуємось, чому навколо голови цієї людини нема німбу. Та, напевне, висловлю думку всіх присутніх, всіх, хто пов’язав своє життя з іменем цього великого сина нашого народу, що цей німб українці-християни пов’язують з його іменем вже майже півсторіччя.

Йосиф Сліпий — ідеал служіння Церкві та Україні. Нас надихає його віра в майбутнє нашого народу, який врятувався з ласки Творця від більшовицької неволі і стає на грані двох світів — світу азіятського ординського дикунства і світу постіндустріяльної бездуховної цивілізації — будувати нове життя на християнських засадах.

Ця доповідь була прочитана на Літературному вечорі у Львові на пошану св. п. Патріярха Йосифа у 31-шу річницю його виходу на волю. Інформації про цей вечір є у статті Костя Чаваги.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>