Заповіді Божі й канонічне право

Коли до Спасителя нашого Ісуса Христа приступив молодець і спитав що йому робити, щоби бути спасенним, Ісус Христос, відповідаючи підкреслив важливість зберігання Заповідей Божих і любови ближнього.

Отже найвищим законом є Заповіді Божі і канонічне право Вселенської Католицької Церкви в ніякому випадку не повинно ними нехтувати. Поміж Заповідями Божими є десята, в якій сказано: «Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого». А перед тим є ще заповідь п’ята «не вбивай» і сьома «не кради».

Базуючись на канонічному праві римо-католицькі єпископи в минулому ніяк не хотіли погодитись на призначення українських єпископів так в Канаді,як і в ЗСА. Вони вимагали, щоби майно українських католицьких Церков належало до римо-католицької Церкви і робили все можливе щоби приспішити асиміляцію вірних Української Католицької Церкви. Коли ж нарешті старанням Слуги Божого Митрополита Андрея до ЗСА в 1907 р. приїхав єп. Сотер Ортинський, щоби заопікуватись вірними нашої Церкви, йому відмовляли юрисдикції і він мусів підлягати римо-католицькому єпископові. Ця підлеглість була великою перешкодою у нормальному розвиткові нашої Церкви і спричиняла багато зайвих турбот єп. Ортинському, що й було причиною його передчасної смерти.

Щоби ще більше ослабити Українську Католицьку Церкву, її поділено, призначуючи осібних адміністраторів, а потім єпископів, для закарпатців і для галичан. Цей поділ існує й по сьогодні.

Також не припинились асиміляційні заходи і наступ на душі українських дітей. Цілоденні українські католицькі школи підлягають римо-католицьким чинникам і їх використовується як важливий засіб асиміляції. До провадження цеї асиміляційної політики у великій мірі причиняються деякі єпископи, різні наші монаші чини й священики, яких в тому напрямі виховано на високих духовних школах так в Римі як і по інших країнах. Миряни бороняться перед різного роду асиміляційними заходами, які властиво є духовним Геноцидом. Але єпископів призначується із гори, а вірним наказується їх слухати й повинуватись їм під загрозою утрати царства небесного. При тому різні ватиканські конґреґації, а за ними також наші духовні кола, роблять велику кривду Українській Като­лицькій Церкві, покликуючись на параграфи канонічного права.

Для чесних людей це ясно, що не вільно забирати у ближнього нічого того, що йому належить і очевидно не вільно робити ніяких заходів, щоби ближнього, цебто інших людей, кривдити. Виходить, що у Ватикані справа мається інакше, а розходженями поміж Заповідями Господніми і канонічним правом властиво ніхто багато не переймається. В їхніх руках влада над душами мільйонів і закриваючись великим авторитетом вони роблять що хочуть.

Трагічною жертвою тих різних маніпуляцій є Українська Католицька Церква, якій відмовляється права на життя. Наївним кажеться, що це неправда і ще висувається різні арґументи й приклади т. зв. опіки над нашою Церквою та різних добродійств, які чомусь ніяк не виходять на користь нашій Церкві.

Для думаючих людей тверді факти вказують куди йде дорога і про що йдеться. Для нормального розвитку нашої, а також кожної іншої Східної Католицької Церкви, необхідною є єдність під одним проводом. У нашій Церкві всі намагання до збереження єдности розбивають, а нашим владикам висилають відповідні письма, щоб їх переконати, що між поодинокими єпископами УКЦеркви і папою немає ніякої іншої української церковної влади. Деяких єпископів вдалось їм дуже легко переконати в тій мильній інтерпретації законности. Владикам УКЦеркви забороняють відбувати синоди, під час яких вони спільно могли б обговорити різні церковні справи та винести постанови обов’язуючі для цілої нашої Церкви; це ж є необхідним для зміцнення й нормального її розвитку в цих вийнятково тяжких часах. Голові нашої, по різних континентах розкиненої, Церкви їх Святості Патріярхові Йосифові, Апостольська Столиця відмовляє юрисдикції над вірними, не дозволяє йому опікуватись тими, які виїхали із теренів України в різних часах і завжди належали до Української Католицької Церкви. Різних єпископів намовляють до бунту проти законного Голови, а при тому роблять старання, щоби поодинокі вітки Української Церкви підпорядкувати римо-католицькій ієрархії по різних країнах, як це вже зроблено у Бразілії й Югославії. Чи це згідне із Заповідями Господніми?

Нашу Церкву добивають москалі в Україні, де так багато згинуло мученичою смертю за христову церкву і вірність Апостольській Столиці. її переслідують на українських землях загарбаних нашими сусідами, включно із Польщею, яку у Ватикані називають «найвірнішою дочкою» Вселенської Католицької Церкви. Про нашу Церкву, яка ту вірність доказала ріками мученичої крови й горами святих трупів, так не говорять. Її – Страдницю, також у вільному світі стараються зліквідувати і то при помочі канонічного права, себто «законно».

Пригадується притча Ісуса Христа про ближнього. Ось і наша Церква ограблена, поранена і близька смерти лежить на роздоріжжах історії. Багато обоятно проходять мимо. Але знайшлись у Ватикані такі, які завдають їй нових ран і знущаються над нею, а при тому відбирають в неї ще й те, що їй залишилось. Про якесь милосердя, поміч і християнську справедливість нема й мови. Від кого чекати порятунку. Хто обмиє рани її й подбає щоб вони загоїлись, коли між тими, які далі знущаються над нею є також деякі наші єпископи й священики.

Багато писалось про потребу єдности і оборонної акції зі сторони всього єпископату, всього духовенства. Але на це потрібно відваги, сильного характеру і любови до рідної прабатьківської Церкви. А по римокатолицьких і ними удержуваних наших теологічних заведеннях багато виховано у переконанні, що любов до Української Церкви й оборона її прав — це гріх чи якась єресь.

Всетаки якщо б в Апостольській Столиці руководились Божими заповідями й любов’ю ближнього, якщо б не було отого постійного негативного впливу із Ватикану і натиску не визнавати юрисдикцію Голови УКЦеркви, то й ті зі звихненими душами могли б навернутись на шлях праведних. Якщо б у Ватикані панувала справедливість, то різні конгрегації не присвоювали б собі прав, які належать нашій Церкві, а дали б їй можливість рядитись собою, дали б їй можливість спокійно розвиватись і жити. А коли б навіть хтось із наших духовних осіб мав нахил до бунту проти своєї Церкви, то зі сторони Апостольської столиці такий повинен би одержати догану й наказ повинуватись проводові УКЦеркви. Таке пошанування прав нашої та інших Східніх Церков причинилось би у великій мірі до здійснення екуменічних плянів. Маю на думці правдивий екуменізм, а не екуменічні торги із московським патріархатом, а властиво із московським комуністичним урядом, якому так дуже залежить на тому, щоби Українська Католицька Церква перестала існувати в країнах вільного світу.

Що б не зникнути з лиця землі нашій Церкві потрібне отже визнання існуючого патріярхату, яке раз на завжди положило б край зазіханням Москви на неї та упорядкувало б внутрішні відносини. Це було б також надолуження за ті численні несправедливості й кривди, яких прийшлось зазнати Українській Католицькій Церкві через заплутані артикули канонічного права, які нехтують Божими Заповідями.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>