(закінчення з вересневого числа)
За півроку був суд. Це була така неправедна, така підла розправа, що вся моя душа — душа ясної, чистої, вірної найгуманнішим ідеалам людини — обурилася і, очевидно, палко зосередилася сама в собі щоб віднайти дальший змисл життя.
Після вироку мене одвели до камери при суді, замкнули. В ту ж хвилину я відчув присутність Христа.
Розумієш, мій друже, — це не була думка про Христа, не молитва до Нього, що було б зрозумілим у такому стані напруги і відчаю, — Він Сам був біля мене, обнімав мене, говорив зі мною.
Це було раптово, блискавично!
Я став навколішки, але це не був стан раба. Я припав до колін Батька й Учителя. Я збагнув, що повернувся до себе, до рідного дому. Палка молитва зірвалася з моїх уст, я прохав Його:
Приймаю все, що несе доля! Лише одне благаю: не залишай мене серед бурі світової! Будь зі мною, Коханий!
І сталося так.
Були в’язниці. Були смертельні ситуації. Були втечі, каторжні темниці, подих смерти. Але завжди, при будь-яких станах, я відчував присутність Учителя, бачив Його яскраво-сині очі — схвальні або докірливі…
Ще один містерійний факт, котрий показує, що наш Духовний Батько завжди з нами.
Була критична ситуація і я у в’язниці оголосив голодівку. Мене тримали десять днів у карцері, а потім перевели у госпіталь. Я заснув удень. І снилося мені, що я відкриваю двері і на порозі стоїть Христос. Він був у білосніжному вбранні, а на чолі мав вінок з білих лілей. Він усміхнувся радісно і, благословляючи, підняв руку.
Мене розбудив офіцер зв’язку, запитав моє ім’я, подав телеграму.
Я прочитав: «Верховний Суд звільнив тебе. Чекаємо додому. Батько».
Ти розумієш, друже, наскільки однозначний зв’язок між реальностями духу і фізичного світу!? Ось чому для мене образ Христа завжди був не теологічною абстракцією, не ідеєю для суперечки або сумнівів, а Живим Полум’ям, з якого брало силу і полум’я моєї душі.
Скептики скажуть: суб’єктивізм. Вони почнуть шукати певних психокомплексів, котрі незримо десь ввійшли до дитячої душі, а в час біди й тиску проросли. Тобто, містичне зерно отримало для себе підходящий ґрунт!
Це не так! Я ніколи не був і не став містиком. Я критично ставився до всіх «священних» писань і навіть до Нового Заповіту, бо ж «слово промовлене є лжа». До серця мені не лягали ні вікові, архаїчні ритуали, ні теологічні догми, ні страх віруючих перед Богом.
Навпаки, чим більше я знайомився з потоком різних ідей, зв’язаних з постаттю Христа, — неґативних чи ортодоксальних, — тим більше я відчував Його космічну реальність, Його життєвість.
Я збагнув нерушимо, що лише через Христа здійсниться всеоб’єднання людства і всієї сфери життя, і не лише людства Землі, а всіх Сфер Космічного Розуму.
— Чому ж цього не сталося? — запитаєш ти. — Допоки людям чекати? Якщо Христос з’явився тобі, чому він не з’являється іншим людям? І якщо Він нерушима реальність Духу — то вітер, як зорі? Чому треба доводити Його буття, Його історичність, Його божественність?
Тут ми підійшли до головного питання всієї проблеми — до питання про суть Заповіту Христа.
Саме так. В чому Його Заповіт? Якщо Він став Людиною, пройшов по Землі, щось сказав людям, то це щось має бути дуже, дуже важливе, найважливіше за все…
Так воно і є!
Спробуй запитати навіть палкого віруючого — в чому суть Заповіту Христа, тобто Благої Вісті, Євангелія?
Відповіді більшости віруючих будуть непевні, розгублені, сумнівні.
Хтось почне переказувати заповіді: не вбий, не вкради тощо.
Хтось повторить: люби Бога всім серцем і ближнього свого, як самого себе!
Хтось згадає Нагорну Проповідь: блаженні жадаючі духу, блаженні миротворці і т. д.
Проте, добре поміркувавши, ми збагнемо, що всі ці заповіді є ствердженням певних морально-етичних норм для гармонійного співжиття людей. Але невже лише для етичної проповіді з’явився у світ Син Бога і взяв на свої плечі страшний тягар Голгофи? Адже до Нього Всі ці етичні норми вже були відомі і стверджені кращими умами людства — Пітаґором, Буддою, Сократом і безліччю інших геніїв.
Невже лише для повторення тих безумовно гарних духовних істин пройшов по тяжкій Землі Дивовижний, Люблячий, Всебуттєвий, Всеохопний, Осяяний, Вселюдський? А якщо для цього, то чому ті істини не стали внутрішнім законом людей? Навпаки, після Його появи ніч стала ще темніша, смерть ще жорстокіша страждання ще жахливіші!
В чому ж корінь Заповіту Христа?
Згадаймо Його перші слова, відображені в Благій Вісті:
— Покайтеся! Наблизилось Царство Боже! Ідіть за Мною!
Що означає: покайтеся?
Стукати себе в серце, в груди? Згадувати свої гріхи і сповідатися в них? Обіцяти, що «я більше не буду»? Це було б вельми наївно і недостойно Божественного Послання!
Згадаймо корінь слова «каятися»! Каїн! Братовбивця? Той, хто заздрячи духовному Авелеві, знищив його, а сам дав початок людям войовничим, будівникам, ученим, мистцям, царям тощо. Саме Каїн розірвав зв’язок з Богом, тобто з Життям Єдиним.
Хто ж такий Каїн, а хто Авель?
Каїн — це тіло, точніше — тілесність, котра жадає жити, бути у видимому світі (в світі ока — Каїна — окаянної людини).
Авель — це духовна, внутрішня суть, агнець (огонь), який ліг в основу буття.
Зовнішня людина, жадаючи утвердити свою владу у світі форм, поглинає свого духовного двійника-брата, заглушує його голос, розриває зв’язок з Божественною Сутністю. А коли, все таки, Голос Сумління запитає: — Каїне, де брат твій Авель? — убивця нічого не може сказати, крім грубого белькотання: — Я не сторож брата мого!
Воїстину так! Не зумівши зберегти Святого Брата, котрий був вічним зв’язком з Коренем Буття, Каїн і все людство — його нащадки — впав у найтяжчі сфери інферно — пекла, куди майже не долинають звуки Неба!
Покотилися над Плянетою цикли страхітливих воєн, руйнацій, мучительств, безумних будувань, безплідних шукань, безкрилих мрій та прагнень, безупинних братовбивчих чвар.
Людина озвіріла. Замість Живого Бога — Духу Безмірного Буття — вона створила мертвих ідолів-богів, таких же жорстоких і підлих, як сама, богів, котрі вимагали жертв, крови, насолоди і невпинних поклонів.
Земне життя було приречене. І тоді з’явився Христос. В найтруднішому місці Плянети. Серед найчорнішої ночі. І сказав:
— Покайтеся!
Це означає: зречіться Каїна. Воскресіть Святого Брата Авеля! Він не десь, у невидимих сферах, він похований у вашій душі. Це ваша втаємничена, забута сутність…
Сам Христос і є таким Воскреслим Авелем — Первенцем серед смертних, Новонародженим у Царство Батька, у Космос Духу.
— Ідіть за Мною!
— Куди ж іти, Господи? Де воно — царство Бога?
— Царство Бога внутрі вас єсть!
Ось як! Так просто? Просто і складно! Немислимо складно. Де внутрі? В серці? В мозку?
Серед нейронів, у пульсуючій течії крові? Але ж сказано, що тіло є тіло, а дух є дух! Сказано також, що Батько наш — Небесний, і благається в Нього, щоб і на землі було Його Царство, як на Небі!
Гляньте, який дивний логічний ланцюжок: Царство Бога, небесне, а не земне. Отже внутрі нас — Небо і Сам Бог! Отже ми виростаємо з Самого Бога, як виростає квітка з зернини, з кореня, котрого вона не бачить, бо він захований під землю.
Отут і є суть Заповіту Христа: люди — носії Царства Божого, отже — сини Божі, отже — законні сподкоємці Зоряної і Духовної Безмірности. Отримавши буття і суть свою від Божественного Джерела, вони могли у розкритті своєї необмеженої свободи доростати до Повноти Батька, творячи еволюції, світи, самопізнаючи свою суть, свою глибину, свою невичерпність.
Замість цього — Каїн убив Авеля! Свобода волі повела незрілого земного брата, «землероба», до злочину, до самообмеження, до самообкрадання.
Замість духовної міці — зовнішня енерґія мінералів та гримляча потуга машин; замість вічного самотворення — відчужене сіре мистецтво, сліпе і мізерне поруч з полум’яною реальністю, замість всеоб’єднання Світу по закону Любови й Краси — смерть, руїна, загальна ненависть, перетворення Сфери Життя в брудну, аґонізуючу клоаку…
Апологети Каїна, його вірні сини скажуть:
— Навіщо нам Авеля? Навіщо нам Христос? Обійдемось і обходимось без Нього! Маємо машини, ракети, маємо дивовижні відкриття, тисячі геніяльних вчених і майстрів! Природа падає нам до ніг і відкриває свої сокровенні тайни. Браму Космосу відкрито і вже ніхто не закриє її. Хай Бог зійде з дороги — ми подолали Його і ствердимо своє буття поза Ним!
Правда, нащадки Каїна сягнули далеко — вже кораблі шугають в зоряні простори, вже ноги людей здіймають пил на сусідніх плянетах. Дива тут нема: розум людини — відблиск самої Мудрости Батька.
Проте чому не приносять радости космічні польоти і мигання екранів кібернетичних комплексів?
Чому сум і безнадія, страх і непевність сповили Плянету? Чому біосфера на грані загибелі? Чому жадібність і культ речей досягли апогею? Чому щезає любов і радість, без яких життя — лише сірий, огидний фантом?!
Відповідь одна: люди відреклися від найголовнішого скарбу душі своєї — від Христа, тобто — від самих себе. Хіба тілесність, якій вони служать так віддано — це вони? То ж лише машкара, яка так хутко, так безслідно щезає, залишаючи сморід і прах…
А правдива сутність — Христос, живий Бог, Цар в нашій Душі, наша втаємничена Суть — чекає не дочекається, коли земні діти покаються, відречуться від марности, від плинности, щоб вернутися на суджений шлях Вічної Радости в Царстві Батька-Бога і Матері-Мудрости!
Та минають віки, і гора злоби росте, а розуміння не приходить і Христос стає скам’янілим ідолом, закованим у золоті ризи Богом, Антихристом, і нащадки Каїна створюють його культи, ритуали на його честь, сотні сект, церков, розривають ціль, натканий хітон Сина Божого на шмаття, і Його Ім’ям стверджують імперії Каїна на Землі.
І мільйони віруючих повзають в пилюці перед образом Спасителя, благаючи Його врятувати, допомогти, прийти!..
Врятувати? Від чого і для чого?
Допомогти? В чому?
Прийти? Куди?
Чи розуміє людина, що її треба рятувати від самої себе?
Чи розуміє вона, що допомога прихована в її серці, бо ж «царство Бога внутрі вас єсть», — і воно лише чекає, щоб йому дали вихід?!
Чи можуть збагнути люди, що Христос не прийде, доки для Нього не буде готова достойна оселя?! Не може Він прийти вогнистою суттю своєю у ниці душі, у жадібні серця, у підступну свідомість, у тремтячу тілесність! Все це треба залишити прахові, безодні небуття, а самим мужньо ринутися до вогняного хрещення, котре гряде!
Згадайте слова Христа:
— Вогонь прийшов я звести на землю, і як би хотів я, щоб він уже розгорівся!
Не може Христос деспотичною силою допомогти людству. Він приніс нам Силу Духу і Любови. Ця Сила — Господня Сила — віддає, а не забирає, об’єднує, а не розсікає!
Не ввійдуть «грішники» у Царство Бога, не ввійдуть фанатичні, не ввійдуть ханжі, не ввійдуть ті, у кого ім’я Христа на вустах, а в серці — холодний камінь каїнових думок!
Він чекає мужніх воїнів, готових віддати душу задля друзів своїх, щоб віднайти свою правдиву душу у Світі Батька!
Що ж діяти, щоб практично наблизити День Великого Воскресіння, коли Син і Батько зустрінуться знову, коли Сфера Буття знову буде воєдино в Лоні Любови?
Багато церковних ієрархів завинили перед Духом Божим, дискредитувавши Христа, пристосовуючи Його Заповіт до мізерних справ земних тиранів, а разом з тим оформляючи душу людини, як мізерної, грішної істоти, котру чекає після смерти Страшний Трибунал Небесного Судді. Цей жах ввійшов у душу земної людини, став її концентрованою сутністю, закрив Ворота Духу, де од віків чекає Людину-Сина засмучений Батько. Адже сказав Христос, що більша радість Батькові від Сина, котрий збагнув свої блукання і повертається додому, ніж від тих, котрі завжди з Ним!
Це твердження Учителя відкриває всі замки страху. І нова, вселенська Церква, Котра Гряде, і нові ієрархи — вірні учні Христа — поведуть людські душі не до грізного судді, а до Єдиного Батька, де чекає всіх воскреслих з гробу псевдожиття Радість Нового Народження, щастя безмірних здійснень Любови…
Безліч приманок пущено в світ Люцифером — прадавнім і хитрим ворогом Єдности. Особливо наш вік — XX століття — сповнене ними. Ноосфера — Сфера Розуму — клекоче хаосом винаходів, гордовитих замірів, вселенських прагнень, жадібних сподівань. Людський розум, привласнивши собі Божі Прерогативи, воліє стати безсмертним, всюдисущим, всевладним. Арсенали великих держав наповнені до краю космічною могутністю Глобального нищення, кібернетичні комплекси дають можливість блискавичних обчислень і моделювань, ракетна техніка вступила в еру плястичної техноеволюції, здатної модифікувати міжзоряні кораблі для оволодіння сферами далеких світів, біологія і генна інженерія заглибилась у надра життєвої першооснови. Все це так!
Проте, всі серйозні вчені і мислителі розуміють, що ми пішли в порожнечу. Вся наша могутність — лише смішний фантом перед спокійним Оком Вічности. Наша тілесність, в котру одягнуто наш гордовитий розум, не здатна стати основою для оволодіння Безмірністю Часу й Простору. Ми з своїм тілом — слимаки, котрі жадають завоювати Небо. Ось чому найтверезіші з учених вже мріють про кіборгів — кібернетизованих надлюдей, що прийдуть на зміну нам. їм нібито буде дано довголітніші технотіла, витонченіші рецептори, здатні діяти в різних сферах, в різних світах. Проте, ця техноутопія — лише свідоцтво безсилля сучасної науки, котра давно розірвала зв’язок з Духом — втаємниченою реальністю буття. Які б технічні відкриття наука не осягла, які б суперракети не спрямувала до далеких зірок, — нікого вона там не знайде, крім власних забобонів, крім гримотіння хаотичних стихій, крім байдужих холодних каменів плянет, крім палахкотіння квазарів та надзірок. І доведеться вченим переконатися в тому, що ми лише відкриваємо самі себе в довколишньому світі — свою велич, або власну нікчемність.
Ось чому наші зусилля матимуть достойний плід лише тоді, коли ми освятимо їх Образом Христа. Чому?
— Тому, що Христос не є лише центральна постать чергового релігійного культу, а сама серцевина людського Буття, явище Небесної Людини. Йти в космічну безмежність поза Ним — це йти у ніщо, це — розпилити себе в порожнечу. А йти з Ним — це об’єднати всі свої зусилля з Серцем Всесвіту, це — зібрати себе самого понад пилом віків і просторів докупи, сповнитись вічним змістом.
Значення людини — величне, якщо вона збагне своє покликання. Людина — Богобудівник, якому сам Батько Небесний доручив завершити космічне творення. Щоб вирвати дітей своїх з пекла тілесности, Бог утвердив на Землі явище Христа, як взірець для всеоб’єднання і творчости. А ми або пасивно чекаємо приходу Сина Божого, або руйнуємо той Небесний Образ, або, зневірившись, кидаємось у порожнечу псевдодосягнень.
Треба прокинутися і збагнути суть Заповіту Христа. Не пуста віра, а полум’яна вірність і довір’я Учителеві, котрий покликав нас на шлях Подвигу й ГІюбови. Не очікувати його в безсиллі, а кинутись Йому назустріч з вогняним волінням — зруйнувати тисячолітню стіну відчуження і смерти, що розділила нас з Батьком і Матір’ю. Така вогняна концентрація Духу викличе Небесну Блискавицю — неодмінно! Бо хіба може спалахнути блискавиця там, де болото і сирість замість електричної напруги?!
Де ж той центр Єднання? Церква? Яка? Східня? Західня? Чи, може, ті чи інші вільні християнські об’єднання, секти тощо?
Земна Церква виконала своє призначення — Земний Камінь Собору Сина Людського покладено.
Так, він закривавлений і грубий. Так, він недосконалий. Так, він ветхий і ретроградний. Але всі фундаменти такі! Корінь рослини грубий і негарний. Зате квітка — дивовижна!
Так і квітка Божого Творення — Небесна Церква — Краса Несказана Вічного Життя. З повагою поставимося до Церкви, котра зберегла Букву Заповіту Христа! Дух же Заповіту втілюється, як Блискавиця — неждано!
Темрява намагалася дискредитувати Церкву, оволодівши нею на Землі з допомогою леґіонів юд і каїнів. Але, руйнуючи, вона творила Храм Незримий, оскверняючи, возносила Слово Боже, розвалюючи — штовхала шукачів Правди до Нового Неба і Нової Землі!
Так, Церква Земна здається нині неживою і непорушною, дух небувалого не проявляється в ній. Проте, це свідчить і про сліпоту сплячої людини: так озиме поле здається мертвим і страшним. Але погляд сіяча зрить глибоко в суть ріллі — там, в холодній землі, дрімає зерно, котре навесні дасть дивний урожай.
Те саме з Церквою: вона — озиме поле Христа. Зерна, котрі Він заклав у мерзлі душі людські, живі, бо посіяні Божественним Сіячем. Коли зійде Сонце Духу — зерна, всупереч скептичному опорові розуму, проростуть під подихом Батьківської Любови.
Наше покликання — збагнути це і відчути подих Божої Весни…
Друже мій! Хіба не чуєш — вже чути спів, птахи повертаються з вирію?!..
Сила Христа стукає в груди людства. Благовісні руки простягнуто. Готуйтесь до переходу над безоднею. Лише обтрусіть земну багнюку, щоб не впасти у прірву!
На небі Учитель, не за горами, не за морями, не в сферах потойбічних! Ось тут, поруч з тобою, дзвенить Його духовних меч, пред твоїми духовими очима спалахують зірниці Нового Дня Христа, в якому щезнуть війни і смерть, страждання і мука. Найкращі плоди Божого Саду чекають нас, якщо ми сміливо і впевнено приготуємо для себе те вбрання Духу, що не тліє у Вічності…
Де, це станеться? Коли?
Тут, На Землі. Вже тепер. Сьогодні.
Вставайте. Зметіть прах вчорашнього дня з свого взуття! Чуєте — гримить Дзвін Останнього Бою! То бій твоєї душі з твоїм же темним двійником, котрий сповив Живу Душу хитрою павутиною тисячолітніх догм! Чуєш — Любов Христа стукає в твоє серце! Відкрий його, вдихни зоряного вітру Вічности! Прислухайся — поруч чути Подих Учителя — тому перемога твоя забезпечена!
Прийдіть до скам’янілого Образу Христа, обніміть Його, сповніться Його тугою, Його чеканням, розпанахайте зачерствілий покров душі і скажіть:
— Воскресни, душе моя! Восстань, Владико! Час настав!
І буде так!
І загоряться нові зорі в небі. І тисячі стін розваляться. І тисяч і тисяч мертвих оживуть! І далеке й близьке стане воєдино. І замість старих храмів суєти і страху засяє Храм Безмірности з свічами зірок і збратаних сфер Єдиного Життя. І щезне все те, що нині здається сильним і владним. Щезне, як марево! І восстане те, що тепер незриме і забуте. І навіки пропаде туга, сум і смерть! І кожна билина, кожна тварина, кожна істота буде воєдино з Людиною, а Людина — воєдино з Богом!
Буде так! Це — Заповіт Христа!
Христос — Син Бога Живого! Прийми нас, зустрічай нас! Ось наші руки, серця ось наше вміння, мужність, вірність! Прийми все це і влий до Свого всеосяжного серця Любови й Радости!
Мій друже!
Ти чекаєш Христа? Ти волієш Єдности? Ти жадаєш пробудитися від темного сну тисячолітньої ілюзії?
Христос прийшов. Є Він тут. Він з нами. День Христа почався.
Христос воскрес! — Воістину воскрес!
* Передруковуємо з «Визвольного Шляху», за травень 1980 р. Лондон.
