Статтю Олеся Бердника, що появилась у «Визвольному Шляху» за травень 1980 року передруковуємо нижче. Олесь Бердник винятково і неповторно представляє «Заповіт Христа». Читаючи, це його «Послання другові» у читача постає мимоволі питання, як людина, що виросла і виховувалась в атеїстичному світогляді, без теологічної освіти, у світі, де Христова Церква була і дальше є гонена, переслідувана та є поза рамками закону могла так охопно і непересічно цікаво представити аспекти Христового вчення і самого Христа не тільки такого, що був, але Він є дальше і залишиться по всяк час. Бердник не говорить завчених фраз, не повторює давно сказаного, але своїми власними словами, своїм власним розумінням, своїми роздумами ставить, формує і будує неперевершеність Христа, силу, незламну силу віри та любов, що є творчим дерзанням до Христового царства. Бердник своїм вийнятковим представленням цупко держить читача,навіть невіруючого і з цікавістю заставляє дочитати його есей до кінця. Значить він викликає в читача зацікавлення та інтерес познайомитися з його думками.
Рефлектуючи над Бердниковим світом сприймання Христа, як Учителя та оригінальним представленням християнства, — постає питання, — чому від людей з закінченою теологічною освітою так рідко можна почути слова глибокого змісту про Христа, що прийшов на землю, щоби підтвердити основу основ Христової Церкви любов, бо ж з любови до людей, людства, за його відкуплення дався розп’яти на хресті дереві. Рефлектуючи над цим робите висновки, як ці, що мають професійну підготовку мало роздумують над Христом і його вченням. Здається, що в тому відношенні повинна наступити певна віднова, щоби слова, що виголошуються з церковних амвон були глибше осмисленні. Як мало можна почути з наших церковних проповідальниць вдумливі проповіді. Мабуть ті, що їх виголошують забули або не знають сили живого слова. Слово має таку неосяжну силу, яку трудно охопити, але тільки тоді, коли ми його вміємо належно вживати, ним володіти то, це слово може перекидати гори і формувати неосяжну велич. Мабуть цю істину чудово збагнув Олесь Бердник, але чомусь цього недооцінюють деякі наші священики, чи в загальному ті, що виголошують проповіді з церковних амвон. Не раз слухаючи проповідей приходиться більше грішити, як одержати духовий корм для душі. Коли священик говорить проповідь приготований, чи ні, то вірні мусять слухати. Не раз говориться і про таке, що з Христовим вченням, християнською релігією немає нічого спільного. Часом священик використовує амвону не для голошення Христових правд. Часто буває і так, що після того, як священик прочитає святу Євангелію у проповіді ще раз повторяє ті самі факти, з самозакоханням до своєї красномовности. Тут не висувається і не підкреслюється відповідна аплікація, щоби наголосити те, що хотів сказати таким чи іншим прикладом євангелист. І так не раз слухається бездушні слова, які нікого не будять, не захоплюють, але на жаль збіднюють Христове вчення, Христове Слово, ось це Слово, що було на початку, що через Нього все сталось. Варто над цим добре застановитись нашим священикам і в загальному церковному проводові, а в першу чергу на це повинні звернути окрему увагу духовні семінарії та взагалі установи, що дають теологічну освіту майбутнім священикам. Пригляньмось, як цим словом творчо володіє Олесь Бердник.
Послання другові
Мій Друже!
Цієї ночі ти мені снився. Послухай, який дивний сон…
Переді мною — дзеркало. Я дивлюся в нього. У віддзеркаленні впізнаю не себе, а тебе. Наближаюся до поверхні дзеркала, твоє зображення теж наближається у відповідності з дзеркальним законом. І раптом, коли я вже зовсім поряд з тобою, з твоїм образом, який дивиться мені в очі, ти одвертаєш погляд вбік, не бажаєш дивитися в мої зіниці. Я повторюю таке зближення кілька разів — знову те саме…
Оглядаюся: ти лежиш поруч на ліжку і спиш…
Прокидаючись, я збагнув глибоке значення цього сну: всі люди — одна сутність. Вони — лише відображення одного В сфері сну, в сфері духовній це ясно. Але коли жадаєш відчути це ближче — очі до очей — віддзеркалені частки однієї душі не бажають признаватися в єдності, не прагнуть її, одвертають очі духу вбік.
Згадай — чи не так сталося в нас? Я відчував тебе, як самого себе. У нас були спільні думки, спільні прагнення, спільні духовні заміри. Але життя внесло свої корективи: твій «віддзеркалений» у люстрі повсякденности образ одвернув очі вбік і, як мені здається, заснув. Можливо, заснув для мене? Але чому ж тоді ти блукаєш манівцями? Чому не прагнеш зазирнути в мої зіниці, відчути силу одности?
Сни недарма приходять до нас. То Бог відкриває нам тайні скрижалі душі. Я збагнув, що настав час єдности і необхідно пробудити тебе, а разом з тим — і себе. Бо ми ж — один і той самий?!
Де ж основа єдности? Де критерій? Абстрактне знання? Філософські прозріння? Окультні чи йоґічні досягнення?
Всі ці феноменальні і навіть ноуменальні досягнення душі не можуть стати основою єдности. Основа повинна бути безумовна! Чи є така основа у людей і, зокрема, — у нас з тобою?
Є! Така основа — Христос!
Пам’ятаєш, як часто ми зверталися до цього Ім’я?! Куди б не поринали думкою, які б мрії не висловлювали, як би далеко не заглядали чуттям чи духом, а поверталися до Образу Христа. Він був маяком, ведучою зіркою, взірцем, еталоном духу, живлючим нектаром серця, каталізатором мислення.
І в цей тривожний час, коли ти снишся мені сплячим, коли дух велить мені діяти, я хочу об’єднатися з тобою, тобто з самим собою — ім’ям і образом Христа.
Пишу цього листа саме для цього. Згадаю все, що ми думали з цього приводу, в чому сумнівалися, що сяяло для нас безумовною красою, що було вселюдським і всебожим у прекрасній постаті Христа, який один лише може пробудити нас і провести над прірвою небуття до Рідного Дому Матері-Батька Сущого.
Отже, цей лист — мої думи про Учителя Серця, про Полум’яного Вождя Всесвіту, про Душу Людства, про Серце Безмірности. Ти — це я, я — це ти, — тому можеш передати цього листа кожному, хто зніме пов’язку ілюзії з своїх очей, хто захоче прокинутися!
Чи можуть сучасні люди, розбещені чудесами цивілізації та обіцянками земного раю, об’єднатися Ім’ям Христа?
Адже — згадай! — вже дві тисячі літ світ знає Учителя Нового Заповіту, повторює Його слова, поклоняється Йому, будує храми Його ім’ям, молиться Йому. Але разом з тим Його Ім’ям сотні літ горіли вогнища інквізиції, на яких конали борці за Правду, Його Ім’ям йшли у бій армії тих чи інших держав, топлячи в крові мільйони життів, нищачи міста, ниви і утвори людського генія.
Це протиріччя повинно бути розв’язане, щоб постать Христа стала понад нашими сумнівами і хитаннями. Не сліпа віра, а ясне розуміння і радісне довір’я до Учителя, котрий один лише може розв’язати складний вузол свого власного духовного явища.
Як? Яким чином? Чи нам чекати озоріння? Чи шукати таємничих манускриптів у Гімалаях або в Єгипті? Чи йти до теологів, щоб вони визначили суть Христа у хитросплетінні філософської логіки?
Гадаю, що відповідь ближче близького. У нашому серці…
Багато віруючих і віровчителів чекаючи приходу Христа в тому чи іншому періоді, старанно готувалися до цього космічного часу, але всі встановлені людськими міркуваннями строки минали, і Христос — чудом явлений — не приходив, і нова хвиля зневір’я хлюпала в людські серця, сповиваючи їх байдужістю, або ведучи до озвіріння.
Фанатиків, аґресивно віруючих у Христа, завжди було досить, безліч було і таких, що безтрепетно кидалися на смерть, на муки, жадаючи царства Божого, але ці вражаючі жертви не міняли (світової ситуації, і кривава ріка хлюпала в груди людства, і сходили в могилу змучені чеканням покоління, і священнослужителі завчено повторювали:
— Ніхто не знає дня і часу приходу — лише один Батько Небесний!
І бунтуюча душа справедливо запитує: — Чому, справді, не приходить Христос? Чому так жорстоко, безжально запізнюється? Хіба гори трупів не волають до неба? Хіба ще не досить кривавих рік протекло в океан, сповнюючи його свідоцтвом муки і терзання; хіба мало хрестів чорніє перед оком мовчазного неба? Та вже б здригнулося звичайне, людське серце, а не те що Боже Серце! Чи, може, Його нема? А якщо нема Бога — то нема й Сина Його — Христа!? І ми — лише жертви історично-духовної фікції, нав’язаної нам хитрими жерцями давнини?!
Марно шукати відповідь у тих чи інших книгах. Книги — лише знак мислі людей, котрі пройшли перед нами. І якими б переконливими логічно не були думки, викладені в тих книгах, якщо вони не запалять наше серце, якщо наше серце не здатне спалахнути, — віра не прийде, не засяє в шукаючій душі.
Але, що таке віра? Невже це лише почуття, котре не потребує підтвердження? Тоді вона була б смішним забобоном.
Віра породжує Вірність. А вірність вимагає найвищого доказу — відчуття найвищої, незнищимої реальності того, кому ти віриш.
Отже, Віра — то найвище Знання, Знання Серця.
Так ми приходимо до висновку, що Віра — результат досвіду життя. І якщо правдива віра спалахне в серці — така людина вже не спить, а йде поруч з тим, кому вірить, тобто з Христом. І така пробуджена людина здатна пробудити інших.
Які ж реальні вияви буття Христа? Кому Він з’являвся? Коли? Адже ж мільйони людей лише скептично посміхаються, чуючи Його Ім’я…
Розповім тобі, мій друже, про свої зустрічі з Учителем Серця, про зустрічі, які набагато реальніші від тих феноменів довколишнього світу, в існуванні яких ніхто не сумнівається…
Є прекрасні оповідання-міти про прадавніх богів: Зевса, Браму, Крона тощо. Ці боги панували довгі віки над мислями і життям мільйонів людей. Проте хто чекав, або чекає приходу Зевса, або Брами? Хто мріяв про зустріч з ними? Хто вірить, що вони допоможуть осягти нове, радісне буття?
В тих мітичних апологіях боги завжди були тиранами, повелителями, диктаторами. І вони не збуджували в серці любови, а лише страх.
І ось настала епоха Христа. Захиталися трони древніх богів. Впали. Серед руїн тиранічних небесних культів засяяв образ Сина Людського — живий, близький, рідний.
Світ стрепенувся. Серце людства відчуло подих таємниці. Повірило в грядущий прихід Христа і палко чекало Його.
Це чекання вже здається нескінченним… Проте ніхто не ставиться байдуже до постаті Христа. Його або обоготворюють, або ненавидять! Він не стає літературним мітом, а владно входить у клекіт життя. Інша справа, що для більшости людей Він — скам’янілий ідол, духовна вісь, довкола якої крутиться догматично-теологічна машина, але для зрячих, для духовно-пробуджених, Христос — полум’яний Герой, котрий іде по кам’янистій стежці тяжкої Землі, і з краплин крови Якого виростають найкращі квіти людського буття.
Отже — згадаю про деякі факти свого життя, які відкрили для моєї душі глибинну реальність буття Божественного Учителя…
Мій друже!
Ми з тобою, як і більшість наших сучасників, народилися і зростали в епоху узаконеного безбожництва. Замість молитви ми чули багатоповерхові лайки зі згадкою Бога, боженят, Христа, Божої Матері і всіх святих. З дзвіниць падали, гупаючи об землю, хрести. Активних віруючих та священиків вивозили на Соловки, в Сибір, в дрімучу тайгу, за полярне коло.
Мені йшов п’ятий рік, коли я став свідком дивної, страхітливої містерії.
Зближався Великдень. Сім’я наша жила тоді в невеликому селі на Київщині. Колгоспу ще не було, люди працювали в так званих комунах. Приїхали з району «войовничі безбожники», зібрали комунарів, звеліли готувати атеїстичний спектакль. Комунарі одягали звірячі машкари, вивертали вовною догори кожухи, прироблювали до голови чортячі роги. Потім вирушили до церкви. Там тривало богослуження. Одягнуті потворами комунарі кружляли довкола храму, горлаючи: «Долой, долой раввинов, монахов и попов!»
Похилого віку священик — сивий дідок — в оточенні жменьки старих баб тремтячим голосом стверджував ще неясну моїй дитячій свідомості істину: — Христос воскрес із мертвих, смертію смерть здолав, і сущим у гробах життя дарував!
Щось дивне, нетутешнє ввійшло в мою душу. Той гурт людей біля вівтаря серед мерехтіння свічок, те чортяче кільце, яке верещало і плювалося, лаялося і погрожувало зібраним біля Образу Христа вірним, — все те залишило враження якоїсь таємничої глибинності всього, що відбувалося…
Пізніше, коли мені було шість років, страшний голод почав нищити Україну. Знаю про ту жахливу подію не з переказів, не з сторінок газет чи книг. Сам був свідком і учасником всенародного лихоліття.
Мертвяки валялися по дорозі, на городах, в хатах. Інколи з’являлася підвода, байдужі люди складали покійників штабелями на віз, одвозили до цвинтаря. Там підводу перевертали, трупи гуркотіли в спільну яму, здичавілі собаки накидалися на здобич, люто скалячи зуби.
Я вже ледве тягав ноги. Ми з матір’ю відвідали якусь родичку. В хаті — нікого. Пустка. На печі — мертва жінка. Мати заголосила, когось кликала,щось робила. А я звернув увагу на книгу, що її листав вітер на підвіконні. Сторінки були розділені лінією пополам: зліва йшов незрозумілий текст, а праворуч російською мовою з «ятями» і твердим знаком. Проте я вмів читати, і в свідомість мою увійшов тривожний епізод з якогось далекого, незрозумілого, таємничого світу:
«… віднесли Господа мого, і не відаю, де поклали Його.
Сказавши це, оглянулась і побачила Ісуса стоячого: але не впізнала, що це Ісус.
Ісус говорить їй: — Жінко! Чому ти плачеш? Кого шукаєш?
Вона, гадаючи, що це садівник, говорить Йому:
— Пане, якщо ти виніс Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його.
Ісус говорить їй: — Маріє!
Вона, повернувшись, говорить Йому: — Раввуні! що означає: Учителю!..»
Перед моєю дитячою свідомістю спалахнула яскрава картина: заплакана Марія, осяяний небесним сяйвом Учитель, котрий одним словом зриває з неї запону нерозуміння, і її щасливий, радісний вигук: Раввуні!
Оте «Раввуні» — ласкава форма слова Учитель дивно вразила мене в дитинстві, і я навіки прийняв у серце реальність того, що відкрилося мені в той жахливий день муки і смерті.
Минали роки. Ми всі виховувалися безбожниками, послідовними матеріялістами гіршому значенні цього слова). Я жив, як всі мої ровесники. Захоплювався науковими чудесами, прагнув у зоряні світи, а релігійні байки, справді здавалися наївними і смішними порівняно з видимими успіхами науково-технічної думки.
Гримнула війна. І тут сталося диво. Навіть Сталін — цей персоніфікований дух Сатани — відчув, що без Бога перемоги не буде. Священиків повертали з в’язниць, відкривали храми, мільйони молитов возносилося в небо, і хто скаже, чи не були вони вирішальні у подоланні чортячих орд Гітлера?!
Разом з тим, церква, як і при самодержавстві, була залежна від «власті придержащих». Пам’ятаю одну службу в храмі, коли священик урочисто співав «многая лєта» «богоизбранному, христолюбивому вождю Иосифу Сталину».
Мене занудило. Я після того довго не бував у церкві.
Минула війна. Я повернувся з фронту. Учився. Працював. Твердо свідомий того, що ніколи не прагнув до містики, до релігійности, до трансцендентного.
І ось в 1946 році мені був сон…
Повзу я по страшній крутизні на гору. Знаю, що там, на вершині, стоїть мій батько і я мушу його замінити у якійсь тяжкій справі. Довго я піднімався. Перешкоджали потоки, обвали, негода, тумани. Я обдирав руки і ноги до крови, задихався від туги і самотини. Проте зрештою виліз, і на вершині гори побачив … Христа. Він тримав на плечах неймовірний тягар, як древній Атлант. Вся шкіра Його була оголена, кров струменіла по тілу, очі з тугою і надією дивилися в мої зіниці.
Тягар захитався. Я кинувся Йому до ніг і прокинувся…
Сон вразив мене. Я назавжди запам’ятав його. Реальність Христа входила в серце якимись позаінтелектуальними каналами — крізь світ тайни.
В 1949 році Христос знову з’явився мені вві сні.
Я стояв під височенною горою. З вершини хутко спускалася біла хмарина. Вона розійшлася. Біля мене стояв Христос. На Ньому був темний хітон, на чолі кривавився Терновий Вінець. Я тривожно дивився в його сумні очі, і Він здавався мені рідним, близьким, як брат, як батько, як побратим.
Він сказав: — Бачиш оцю дорогу?
Я поглянув туди, куди Він показував. Там гриміли потоки, громадилися непрохідні гори, урвища, в’юнилися хаотичні корчі вікових дерев.
— Бачу, — сказав я.
— Іди по тій дорозі.
— Навіщо?
— Іди! — ласкаво, але владно сказав Христос.
І я пішов. Він підняв руку, благословляючи…
…Незабаром мене заарештували. До речі, старенька жінка, якій я розповів сон, так і сказала: «Ой, буде тобі скорбота, попадеш до в’язниці!»
Закінчення в наступному числі
