З хвилиною, коли в Україні стало свобідніше, коли люди можуть свобідніше виявляти свої політичні й релігійні почування та симпатії, почали поставати нові організації, партії різного визначення і поруч з тим відроджувались і народжувались Українські Церкви. Все це ставалось понад всякі сподівання, бо всі ми були звикли до унітаризму і з цим примирились і погодились. Ні більше, ні менше на такому тлі відроджувалось замучене українське культурне, політичне й релігійне життя. Ми не раз у все це навіть не бажали вірити, нам все здавалось, що це тільки якийсь привид, якась примара чи, в найкращому випадку, якась пастка, але це була й залишилась незаперечна дійсність.
На наших очах відроджувалось релігійне життя, яке набирало особливих, а в деяких випадках навіть драстичних, далеких від християнських, форм вияву. Біда в тому була та, що тут відогравали в першу чергу ролю не християнські чесноти, не Божі Закони, але віровизнаневі прикметники, як «православний», «православний автокефальник», «католик» чи «римо-католик», до яких дочіплялись різні більше чи менше патріотичні окраси в залежності, хто що визнавав і проти кого виступав. Все це зводилось, тай ще сьогодні зводиться до мало суттєвих, другорядних проблем Христової Церкви. Все це відбувалось і відбувається на наших очах, і ми є безпосередніми свідками цієї незаперечної дійсности.
Може в тій ситуації не було б жодного зла, себто в існуванні різних Христових Церков, якщо б між ними не було суперечностей і боротьби, яка суперечить Христовому вченню. Правда, до деякого часу ситуація на православному подвір’ї була яскраво ясна, коли існувала тільки одна й одинока офіційна Російська Православна Церква. Всі ми добре знаємо, що собою уявляла РПЦ, хто нею керував і що вона ісповідувала! РПЦ тільки назовні мала християнські риси, які служили на експорт, щоб можна було спілкуватись із вільним релігійним світом. І коли тільки настав пригожий грунт, у поспіху відновила своє існування на західніх українських землях Українська Автокефальна Православна Церква. Початок був зроблений добре, але в дальшому шляху пляни непродумано, у поспіху помінялись, що не вийшло на добре. Для історичної правди належить ствердити і підкреслити, що автокефалію відновили колишні католики, які у застійні роки були і служили Російській Православній Церкві. Незаперечним залишається факт, що до 1946 року, себто до ліквідації УКЦеркви, УАПЦ не існувала на терені Західньої України. До речі, вік УАПЦ не так довгий, бо бере свій початок від Митрополита Василя Липківського. Постання УАПЦеркви на західніх землях України мало перешкодити плянам московської патріярхії, а зокрема плянам київського митрополита РПЦеркви Філарета.
Запобіглі пляни галицьким автокефалістам не вдалися і в нічому не перешкодили митрополитові Філаретові, який в дуже скорому, часі РПЦ перефарбував на Українську Православну Церкву. В такій ситуації УАПЦеркві не вдалося ширше вийти поза західні землі України. Митрополит Філарет, який був довгий час потенційним кандидатом на московського патріярха, але цей номер йому не вийшов. Як добрий політичний грач Філарет скоро перемалювався і перебудувався і став ієрархом вже не російської, але Української Православної Церкви.
Звичайно, існування УАПЦеркви та відбуття у червні 1990 року всеукраїнського собору УАПЦ у Києві, на якому обрано патріярхом Блаженнішого Мстислава Скрипника, не було по душі Митрополитові Філаретові. Цей факт зганяв сон і не давав можливости спокійно спати Митрополитові Філаретові. І так заходами Митрополита Філарета 1 й 2 листопада 1991 р. у Києві відбувся Помісний собор, у якому взяли участь керівники 22 єпархій УПЦеркви, представники духовних навчальних закладів, манастирів і мирян. На цьому другому православному соборі обговорено цілу низку адміністративних і церковних проблем, але в основному обговорено проблему автокефалії для Української Православної Церкви в Україні. Собор у цій справі вирішив звернутись до Московського Патріярха Алексія II з проханням надати УПЦ статус автокефалії, а митрополії — статус патріярхату. Також було зроблене звернення до вірних, щоб вони піддержали прохання керівництва УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом. Отже, ні більше, ні менше зарисовувалась нова автокефалія на чолі з ще одним патріярхом, а ним, якщо такий буде признаний, стане ніхто інший, як митрополит Філарет (Денисенко). Подобається нам чи ні, але він може бути першим українським канонічним патріярхом. Такі припущення не є позбавлені певної логічности. Можна припускати, знаючи певну практику, що собор УАПЦ, що відбувся на початку листопада, не відбувався без порозуміння і згоди московського Патріярха Алексія, а всі ці петиції чи прохання можуть бути тільки зовнішньою фасадою і нічого більше. На те, чим воно закінчиться, напевно не прийдеться довго чекати.
Правда, газета «Молода Галичина», що з’являється у Львові, за 12 листопада 1991 р. написала: «…рішенням Помісного собору Українська Православна Церква проголосила автокефалію…». Це, очевидно, невірно, бо ще такого доконаного факту немає. Київська газета «Голос України» за 6 листопада 1991 р. написала: «… Собор вирішив звернутись до Патріярха Московського і Всея Руси Алексія II з проханням надати УПЦ статусу автокефальної (незалежної), а митрополії — статус патріярхату. Собор звернувся до віруючих визначитися у вірі і підтримати керівництво УАПЦ». Так само газета «За вільну Україну» написала: «До Москви надіслано звернення з проханням про автокефалію». Наводимо ці ствердження для того, щоб не поширювались неправдиві інформації, бо вже є такі, що говорять, що це все вже сталось. Усі урочистості відбувались у Києві у Трапезній Церкві. На завершення була відправлена св. Літургія у соборі Святої Софії, під час якої пролунала анатема «шовіністам і сепаратистам» і молитва за нового патріярха Філарета, так подала газета «Голос України». Все це прозвучало органічно у російському дусі, який в загальному є шкідливий самій Російській Церкві. На жаль, митрополит Філарет просяк російським духом так сильно, що не спроможний його ніяк позбутись. Прокляття й анатеми ми вже не раз чули, які проголошувались у православних церквах, і що вони дали?.. Варто над цим серйозно застановитись, це не християнський шлях, це не дорога до злагоди…
Для ілюстрації наведу ще інтерв’ю Ігоря Гургули з Митрополитом Львівським і Галицьким, Першоієрархом УАПЦ, намісником святого київського патріяршого престолу, Блаженнішим Іоаном, що було надруковане у газеті «Молода Галичина» за 12 листопада 1991 р. Інтерв’ю дуже характерне своїм змістом.
— Владико, яке Ваше ставлення до того, що відбулося в Києві на Помісному соборі?
— Дійсно, 1 і 2 листопада цього року у місті Києві відбувся якийсь поспішний непередбачений собор Української Православної Церкви під керівництвом митрополита Філарета. Але цей собор не був узгоджений ні з українським народом, ні з Українською Автокефальною Православною Церквою, яка вже має трилітнє буття, не узгоджений з Патріярхом УАПЦ Мстиславом, духовенством та єпископатом, навіть зі мною як Першоієрархом. А така попередня розмова просто необхідна була, аби з’ясувати, яку мету переслідує собою, що він собою являє.
Я здивовано почув про цю новину і не знав, що сказать, як відповісти собі: чому так раптово Філарет, який ніколи не визнавав автокефалії, виступав проти неї, проти всього українського, проти тих обрядів прекрасних наших галицьких, проти нашої рідної мови, проти всього нашого надбання, пішов на цей крок.
Філарет сподіваєтья, що Російська Православна Церква дасть автокефалію. Але автокефалію може дати тільки Вселенська Церква, Вселенський Патріярх Константинопольський. Цього не може зробити Російська Церква, бо вона нам ніколи не була матір’ю, а завжди злою мачухою. І це всім відомо. Тому ми і відійшли від неї. Матір’ю нашою законною історичною є Константинопольська Церква, і вона нам повинна дати автокефалію. Наша Церква вже почала діялог з Константинопольською Церквою. Щоправда, смерть Дмитрія Першого, Патріярха Константинопольського, трохи віддалила той діялог, але тепер він розпочнеться знову. Ми подали заяву, аби нас прийняли в єдину сім’ю Вселенського Православ’я. Щоб ми були між рівними Церквами рівні. Ми не хочемо бути чиїмись рабами, вийшовши з-під опіки одних, продатися іншим. Київська Митрополія має вже тисячу років свого буття і заслуговує бути поважною у світі Церквою.
— Але, Ваше Високопреосвященство, на Помісному соборі пролунав заклик до єднання Православної Церкви.
— Ми можемо об’єднатись і повинні об’єднатись, і бажаємо цього, але без Філарета. Бо ця людина не має авторитету на Україні, в Української Церкви. І якщо він це зрозуміє і піде на відпочинок, ми поєднаємося всі.
— А якщо цього не відбудеться? Тоді — дві автокефалії?
— Ми будемо просити його єпископат, щоб він приєднувався до нас.
— Скільки вірних об’єднує зараз Ваша Церква на Україні?
— 7-8 мільйонів.
— Було проголошено, що УПЦ має 35 мільйонів.
— Це неправда. Вони порахували і наших людей. Насправді такої кількости віруючих УПЦ ніколи не мала.
Я ще хочу додати. Ми всі молимося Богу за єдність церковну, ми не проклинаємо нікого, як нас проклинали, ми хочемо, аби всі зрозуміли: ввесь час поневолена Українська Церква бажає бути тепер вільною у вільній незалежній державі. Це завжди була моя мета, і до цього я прагну.
Владика Іоан не згадував нічого про «козацьку» Церкву. Підкреслює, що Помісний собор, який скликав Філарет, був поспішним і відбувся без відома і узгодження. Може все це правда, але як тоді розглядати собор УАПЦ під тими аспектами, що відбувся у червні 1990 р.
Трудно сказати, наскільки Владика Іоан може говорити за УАПЦеркву після офіційного звернення «До духовенства і віруючих УАПЦ» протопресвітера Володимира Яреми, що було надруковане у газеті «За вільну Україну» за 20 вересня 1991 р. Нам відомо, що УАПЦ є незалежна від всіх Церков, а своїх братів православних, що є в злуці з Вселенським Царгородським Патріярхом, називають грецькими агентами. Виглядає, що тих «агентів» є багато, бо численна Канадська митрополія Української Православної Церкви також належить до Вселенського Царгородського Патріярха. Виглядає, що всі наші Українські Церкви, за винятком автокефальної, комусь «продаються» або комусь «служать». Українська Католицька Церква «продається» Римській Церкві, Українська Православна Церква у діяспорі, що визнає Вселенського Царгородського Патріярха, «служить» або є «агентами» греків, Українська Православна Церква, що належить до московського патріярха, служить Москві. Це дуже ексклюзивний і не християнський підхід. Здається мені, що вже найвищий час закинути змагатись з прикметниками, але думати про Христову і виключно Христову Церкву без жодних прикметників.
Український народ пройшов так довгий страждальний шлях, що навчився, як творити своє національне і релігійне духовне життя. Чи не час сказати собі, що Христова Церква стоїть на твердих основах, а тією основою є Любов. Чи не було б добре взяти цю основу, себто Любов, нам у сучасному екуменічному діялозі. Всі ми грішні, тому повинні висповідатись і щиро просити прощення і після того забути все те, що було вчора, що є вже за нами, а починати нову сторінку християнського життя. Шукати тих елементів, які нас об’єднують, а їх значно більше, як тих, що нас роз’єднують. В такому щирому, справді християнському, підході зникне мариво двох чи трьох автокефалій, двох чи трьох патріярхів, і ми зможемо гідно і спокійно хвалити Всевишнього на небесах, тоді буде справжня Українська Христова Церква. Час покаже, чи наша ієрархія є спроможна на великі Богу угодні діла.
Микола Галів
