Завдання мирян і священиків після Надзвичайного Синоду

Це доповідь о. мітрата Маріяна Бутринського, що була виголошена
на Конґресі Мирян 11 жовтня 1980 р. у Філядельфії, яку в цілості друкуємо.

Надзвичайний Синод Помісної Української Католицької Церкви був завершенням сімнадцятирічних зусиль Блаженнішого Патріярха Йосифа, що із своєю появою у вільному світі так саме уявляв собі працю у своїй Церкві. Вона мусіла б руководитися світлими традиціями християнського сходу, що у своїх основах опираються на синодальному правлінні.

Треба було понад 17 років тяжкої каторги й ісповідництва Глави і Батька Української Церкви, щоби щойно за других 17, по довгих, тяжких і нераз прикрих переживаннях, не уступаючи із позицій «твердого й рішучого слова» дочекатися остаточного позитивного висліду. Ствердження Папи Івана Павла II, що ось цим Синодом забезпечується дальше існування Української Католицької Церкви» дозволили їх Блаженству вперше віддіхнути, але рівночасно і з тривогою глядіти у дальше майбутнє, бо від тепер вся відповідальність за управу Церквою повинна б спочивати в українських руках. — І тут, саме, виринає турботливе питання — чи владика-коадьютор, разом з ним й усі інші отці синоду будуть як це бажав собі у своєму слові на цьому ж синоді наш Первоієрарх «свідомими свого важливого та високого завдання бути вірними синами Вселенської Церкви, гідними переємниками тисячолітнього християнства Руси-України і великих отців наших», чи будуть такими «мужами, щоб продовжувати законні традиції Київської Руси, жити ними, боронити й хоронити їх» та бути «об’єднуючим чинником для всіх наших вірних в Україні і на поселеннях».

До таких вагомих і відповідальних обов’язків, що їх накладає на своїх владик наш Патріярх потрібне особливе Боже благословення й допомога та співпраця всієї Помісної Церкви, в якій, за постановами II Ватик. Собору «Святий Дух розподіляє також між усякого роду вірними свої окремі ласки,якими робить їх спосібними і готовими прийняти різні праці й обов’язки, пригожі для оновлення та розбудови Церкви». (Конституція про Церкву, розд. II, т. 12). І цей сам Собор на іншому місці ясно стверджує, що усі члени Церкви покликані до співпраці, бо «загальне священство вірних і священство служби, чи ієрархічне, хоча по суті… між собою різняться, (то) взаємно до себе відносяться. Одне і друге окремим своїм способом мають частку в одному священстві Христовому» (т. 10)

Коли ж маємо розглядати питання наших завдань у новому, т. зв. посинодальному періоді Української Католицької Церкви, то насамперед треба нам якраз впевнитися, що усі ми, так священики, як і миряни маємо ясно опреділений мандат, наложений на нас Церквою. У Конституції про Церкву II Ватик. Собору, у розділі «Про мирян» пишеться:

«Священні пастирі добре знають,скільки миряни вкладають на благо цілої Церкви. Знають, бо пастирі (владики!), що вони поставлені Христом не на те, щоб цілу спасительну місію Церкви в світі несли виключно самі, але їх світла служба полягає в тому, щоб так пасли віруючих, а їх служіння й дарування так узнавали, щоб усі, кожний у свій питомий спосіб співпрацювали однодушно у спільному ділі» (т. 30), «… бо різниця, що її Господь поставив між священними служителями та рештою народу Божого вимагає злуки, тому що пастирі і вірні себе потребують…» (т. 32).

Ці думки соборові отці дуже гарно зілюстрували ще прегарним висловом св. Августина:

«Коли лякає мене, чим я для вас, то потішає мене те, чим я з вами.

Для вас я — єпископ, а з вами — християнин».

Це, чи не найкраща формула і для нашої Церкви! Коли б таке поняття прийнялось серед усіх наших владик по відношенні до священиків і мирян, а серед усіх священиків до своїх парафіян — багато дечого доброго можна б осягнути для спільного добра!

У цілій Христовій Церкві щораз більше помітна співпраця між духовними і мирянами, а в латинській Церкві, у пособоровому часі, прийнято додаткові форми. Насамперед, і то й найцікавіше, зактивізовано мирян до участи в Богослуженнях, а навіть до розділювання Святого Причастя, не згадуючи вже про позалітургійну діяльність у виховній, припарафіяльній чи дорадчій ділянках.

А що говорити про церковні спільноти, де правно існують помісні Церкви, що втішаються власними традиціями, як це стверджує II Ватик. Собор (Конституція про Церкву, розд. 11, т. 13), то в нашій Церкві також повинна б супонуватися така співпраця всього Божого Люду, що у деяких наших єпархіях гарно розвивається поміж церковною ієрархією та мирянством, а яка, дасть Бог, по належному розгляненні цієї справи, що повинна б бути на програмі найближчого синоду українських владик, стане актуальною у цілій нашій Церкві.

І так серед завдань посинодального періоду, усім нам, мирянам і священикам, разом із усіма владиками треба стати свідомими основного факту приналежности до своєї Помісної Церкви. Про це дуже влучно пише о. архимандрит Віктор Поспішил у брошурі, недавно виданій Владикою Василем Лостеном:

«Українська Католицька Церква мусить виплекати поміж її членами, починаючи від духовенства (а ми таки додали б — «на чолі з усіма владиками») свідомости окремішности своєї Церкви; що їхня Церква відрізняється від других віток Вселенської Церкви не стільки обрядом, скільки тим, що вона є моральною особою, з власною структурою на найвищому поземі…» та що «…. Українцям католикам слід відновити свідомість, що вони в першу чергу є членами своєї власної Церкви, а через неї набувають членство у Вселенській Католицькій Церкві Риму» («Український Ватиканський Синод 1980»).

Ось таку свідомість мали саме наші владики, коли підписували точки Берестейської Унії; нею відзначалися і наші простенькі піонери-переселенці ще перед сто роками, як писали 1884 р. із Шенандоа листа до митрополита Сембратовича. («Ми тут, Владико, зайшли самі, хоч незрячі — писали шенандовці до Львівського Митрополита Сильвестра Сембратовича — але не зовсім ми ті самі, що в Краю, бо до того чогось нам бракує. Бракує нам Бога, Котрого ми розуміли б, Котрого лиш по свому могли б чтити. Ти, Владико, отець наш і тут, бо отець Руської Церкви, хоч ми з заходу Руси і не з Твоєї дієцезії. Тому просимо: дай нам з Краю духовних, дай благословення на будову церков, най на чужині маємо все, чим свята наша Русь»). Цю свідомість повчав плекати і Мирянський Рух, що з подивугідною завзятістю й витривалістю, незважаючи на дуже несприятливі умови, успішно працює по сьогоднішній день.

Тому Мирянському Рухові треба в першу чергу завдячувати те, що Помісна Українська Церква все таки збереглася ще такою, якою вона тепер є, бо не одну справу вдалося таки зберегти тільки тому, що йшли безнастанні домагання й інтервенції, чи то в поодиноких випадках, по парафіях, чи навіть у єпархіях.

По сьогодні залишається важливим й актуальним слово Блаженнішого Патріярха Йосифа з його програмового Різдвяного Послання з 1971 року, в якому він напоминає, що:

«І духовні, і миряни не вийшли з дому і не врятували свого життя лише на те, щоби збагатіти і зажити легшим і вигіднішим життям, але щоб, маючи тут змогу і кращі умови, рятувати свій страдальний народ, свою Святу Церкву, свою національну свідомість, свою мову, свій обряд…»

Маючи вже за собою позитивні ствердження Надзвичайного Синоду про осягнену помісність — треба б тепер усім нам приступити до конкретних діл і наші завдання на найближчі роки розглядати під двома основними аспектами — духовим і громадським.

Духовний аспект

Найважливішим нашим завданням на найближчі роки мусить стати відчуття, що ми працюємо для добра Церкви, якої основною ціллю — спасення людських душ і тому в усіх починаннях це мусить бути на першому місці. Часто чуємо закиди від неприхильників в сторону мирянського руху, будьто би члени його руководились більше світськими чим духовними мотивами — і тому рух цей не виправдує себе. Треба признати, що тут і там найдеться людина, що не дуже то визначається своїми християнськими прикметами, але з другої сторони, маючи навіть особисто до діла із визначними провідниками мирянського руху (а їх значне число і в парафії св. Володимира і Ольги!), мушу з приємністю і вдоволенням ствердити, що активні члени мирянського руху таки глибоко релігійні і практикуючі християни, які своєю духовістю усім світять прикладом.

Нашим першорядним завданням мусить бути, поглиблення релігійности серед членства та духова обнова, бо наскільки станемо кращими християнами, наскільки буде в нас більше любови і сильної віри — настільки зможемо причинитися до піднесення духового життя цілої нашої Церкви. Наше християнське суспільство, наша Церква — кожен з нас — потребують основного відродження й оновлення.

Релігійність — це відношення людини до Бога. Коли ж не має цього особистого відношення й контакту — тоді не має релігії. Наша релігійність є дуже часто витвором певної церковної системи, чи виховання і в ній часто завважується великі браки. Часто проявляється вона лиш тим, що в неділю ідемо до церкви, помолитись рано і ввечері, може часом ще й перед їжею, часом замовимо у священика богослуження (хай він молиться, бо то його завдання!), а самі навіть не візьмемо участи у них.

І ось нашим завданням було б поглибити нашу віру більшою участю в Богослуженнях, відповідними публікаціями, доповідями, духовними вправами, поширюванням духовної літератури, виданням так потрібних і конечних підручників релігії для наших шкіл, яких зовсім не має, та й іншими засобами світського апостоляту. — Хтось скаже — все це не наша справа, це ж обов’язок в першу чергу єпископів і священиків! І зовсім слушно! Але як до тепер здобуто багато осягів у справах більш адміністративного характеру, чому б свідомий український християнин не мав і в цій ділянці певних речей домагатися, співпрацювати та й допомагати у переведенні їх в життя.

Внедовзі святкуватимемо тисячоліття хрещення Руси-України. Господь дозволив нам бути учасниками підготовки цих небувалих торжеств — нам треба стати і творцями, того справді рідкісного ювілею! Коли нашим глибоким релігійним життям зможемо вплинути на суспільне та громадське життя, де так бракує єдности, любови і часто покори, то таки настанова, оперта на Христовій любові, зможе об’єднати всіх людей доброї волі до всякої доброї справи, а вкінці і до скріплення нашої Української Помісної Церкви та відродження християнської незалежности України.

Попри релігійний аспект, що питомий мирянам усіх Церков, український мирянин має ще особливіший мандат — допомога своїй ієрархії зберегти свою Церкву помісною і українською.

Усі ми напевно гордимось тим, що доля дала нам такий особливий привілей — власну окрему Церкву з власним обрядом, законодавством, окремою ієрархією, літургічною мовою та особливими релігійними звичаями, що цілком відповідає потребам нашої духовости, та яку можемо вважати своєю власністю. Це справді великий дар, який предки наші одержали й нам передали в спадщину з рації своєї приналежности до однієї із Східніх Церков, де духово-релігійний чинник поєднаний так гармонійно і природно з національним, що про кожну Східню Церкву можна говорити рівночасно, як про Церкву національну. Бож головною ознакою національної Церкви є сперте на Божій заповіді любови ближнього згуртування членів одного народу для осягнення його земних цілей, освячуваних і підтримуваних релігією. Щоправда цю особливість Української Церкви (без різниці віровизнання) ми всі усвідомляємо, але, мабуть, не всі ми свідомі того, що за сакральною, літургічною й обрядовою природою в її істоті вміщається ще щось безмірно важне і вагоме — останки нашої державности, не тільки тої, яку ми відновляли 60 років тому, але тої, що була створена нашими предками тисячу років тому і завдяки християнській вірі та організації набрала певних і стійких форм. Справді — Українська Церква — то продовження існування рідної держави в наших душах. Це та духова половина нашого самостійного життя яка збереглася і після політичної прогри завдяки тому, що Церква — установа Божа, відбиток Божого царства на землі. У цьому її додаткова вартість, гідна того, щоб її зберігати, розвивати й обороняти, бо в ній лежить запорука відродження не лише духа, але й волі народу.

З такою настановою почав відбудовувати Помісну Українську Церкву у вільному світі, по своїй чудесній появі на волі, Глава і Батько, Блаженніший Патріярх Йосиф, а всесторонню ролю її в еміграційних обставинах потвердив і Папа Іван Павло II у своєму посланні з нагоди приготувань до ювілею тисячоліття хрещення Руси-України, стверджуючи, що:

«Коли сини і дочки українського народу залишають свою державу, вони остаються все, навіть як переселенці, зв’язані із своєю Церквою, яка через традицію, мову і свою літургію остає для них, наче духовна «батьківщина» серед чужих народів».

Подібні доручення й напімнення Блаженнішого Патріярха були для декого, особливо з т. зв. «універсалітичного» табору часто несприємливими, але у світлі тих і багато інших думок папи, повинні б і у них змінитися їхні погляди.

Церковне право

На часті закиди, дорікання чи вимоги стосовно трактування нашої Церкви Апостольською Столицею дістаємо завжди вияснення, що першою і засадничою річчю у вирішуванні справ це т. зв. «канонічне право», тобто церковні закони, що їх треба по невільничому придержуватися. Але тут часто і ці, що хотіли б виправдувати усі правні дії Римської Курії, стають нагло перед проблемами, яких не передбачували. Бо «канони», це одна річ, але їхня інтерпретація — це вже щось зовсім інше. Про це маємо саме і нагоду переконуватись із останніх подій.

Наш загально визнаний і шанований знавець церковного права о. архимандрит Віктор Поспішил у своєму листі до головного редактора «Патріярхату» Миколи Галіва, опублікованому в щоденнику «Америка» та в окремій довідці під заг. «Завершення помісности УКЦ у світі» у брошурі «Укр. Ватиканський Синод 1980», виданій Владикою Василем Лостеном, широко старається вияснити усі правні норми нашої Помісної Церкви. Із цих писань виглядало б, що по Надзвичайному Синоді, коли папа врочисто потвердив принципи помісности — усе вже відбувається за правними нормами — то тут знову ж таки появляються все нові інтерпретації, нове «але» Римської Курії, (реакції з нашої сторони не чути!)

Наведемо лиш декілька прикладів:

о. архимандрит Поспішил твердить, що від тепер «в руках української Ієрархії (за згодою Папи) лежить ініціятива творити нові єпархії, чи назначувати єпископів» — а по синоді появляється відома всім «Булля ч. 2», якою знову ж, не рішенням синоду, але таки рішенням Ватикану іменується новообраного Коадьютора їх Блаженства «Апостольським Адміністратором» (а не «Синодальним Адміністратором»!) опорожненої Філядельфійської Митрополії. (І знову ніхто не реаґує!)

(Тут на марґінесі варто б зробити порівняння: Майже в тому самому часі стає опорожнена позиція єпископа — опікуна поляків за кордоном, що її займав кардинал Владислав Рубін. Його місце обняв єпископ Щепан Весоли, але хоч це поза територією Польщі, на це становище іменує його не Римська Курія, чи папа, як латинський патріярх, але польський Первоієрарх, кард. Вишинський, що таки ніяк після права не може мати влади поза своєю територією. У своєму посланні він виразно пише: «На місце кард. Рубіна покликав я єпископа Щепана Весолеґо…», а зновуж єп. Весоли у своєму першому посланні до повіреного йому польського народу заграницею пише те саме: «Кард. Вишиньскі, примас Польщі, іменував мене своїм представником для душпастирства польського поза Краєм».)

І ще інший приклад: о. архимандрит Поспішил вияснює, що за церковним правом Українська Церква повинна б мати Постійний Синод «що є органом, який спільно управляє Церквою» та «і єпископи і вірні будуть звертатися до Апостольської Столиці, якщо зайде в цьому потреба, через Голову Церкви і центральні органи, а іменно через Постійний Синод».

Закінчення в наступному числі

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>