Писати ці завваги спонукав мене лист Миколи Бараболяка, надрукований у «Свободі» 22 травня ц.р. п.н. «Ще про пастирські листи з нагоди свят». Автор цього листа критикує лист Любомира Калинича, поміщений у «Свободі» 24 липня п.н. «Чого нема в посланні?», тому що Л. Калинич у своєму листі написав, що «У Великодньому Посланні УКЦеркви… багатократно згадується… ізраїльський народ, єгипетську неволю, потоп світу, Авраама та його нащадків, які згодом призабули Правдивого Бога» та що «у цьому довгому посланні, яке нараховує приблизно 2,400 слів, говориться про усе і вся,… але ні одним словом не згадано українського народу, який відсвятковує вперше від понад 70 років радісний празник Воскресення Христового в незалежній вільній батьківщині, яка за Божою волею чудом також воскресла!». Тому до закінчення цього Послання, на думку Л. Калинича, дуже підходив би клич «Христос Воскрес — Воскресла Україна!».
Я передав головні думки листа Л. Калинича, бо М. Бараболяк у своєму листі цього не зробив і тому йому було легко підказувати читачеві, що Л. Калинич публічно «принижує… авторитет і вагу» єпископів і їх Посланій. А тим часом, прочитавши Великоднє Послання, треба ствердити, що Л. Калинич у своєму листі висловив свої побажання в коректній формі і згідно з правом мирянина.
Оправданою є критика М. Бараболяка відносно бажання Л. Калинича щодо закінчення Послання кличем «Христос Воскрес — Воскресла Україна!». Бож «Христос воскрешав людей, але ніхто і ніщо не воскресло на землі власною силою» (лист М. Бараболяка). Такого клича Україні не потрібно.
Коли ж М. Бараболяк пише, що «не годиться публічно принижувати» єпископів, то насувається питання, а чи приватно годиться це робити? А до того М. Бараболяк таки публічно, в своєму відкритому листі, «здавна протестує проти оприлюднювання у щоденній світській пресі цих посланій», а рівночасно застерігається, що це є потрібне, бо це є частина єпископських функцій. Але він хотів би, щоб церковні послання не були публіковані нарівні з публіцистичним матеріялом на сторінках громадсько-політичних періодиків. Їхнє місце — проповідниці, релігійні радіопрограми, а головно церковні періодики, які всі ці послання друкують. Чи ж це не є публічна критика єпископів?
М. Бараболяк дивно розуміє ролю світської преси. Адже завданням і світської, і церковної преси є інформувати і поширювати правду для добра читачів. А він пише, що «Вміщування посланій Владик на сторінках ляїстичної преси, нарівні зі всякою земською буденщиною, може виправдувати такий виступ проти змісту послання, з яким виступив Л. Калинич». Він твердить, що це «невказане і тому, що викликує критицизм, … [якого] існувати не повинно». Досить багато помилок є в його писанні. Раджу М. Бараболякові познайомитися із зверненням папів до журналістів теж і світської преси, щоб вони звертали свою увагу і на церковні справи.
Журналісти — миряни зокрема — не повинні бути пасивними манекенами. Вчення Церкви визначує їх ролю. Вони можуть і повинні дораджувати пастирям у питаннях недогматичних, у справах «буденних», без яких не бути небуденним справам.
Читаючи писання Миколи Бараболяка, насуваються питання: чи світська преса не є гідна друкувати владичі послання, чи ця преса є якоюсь гіршою від «церковних періодиків»? Чи ми маємо прийняти два журналістичні стандарти (а може й дві моралі), один для світської, а другий для церковної преси? Я радію, що «Свобода», та й інша світська преса поширюють інформації про церковне життя. Нині Церква старається вийти з «церковних періодиків» і дістатися до радіо і на екран телебачення. А тут М. Бараболяк радить Владикам обмежитися до проповідниці і періодиків, які мають малий засяг публіки.
Я уважно читаю писання Миколи Бараболяка. В них є і слушні погляди, зокрема коли в них він не заторкує справ, на які загал народу виробив собі опінію згідно з поставою і вченням Церкви.
Знаємо, що загал вірних УГКЦеркви прихильно прийняв ідею Патріярхату, ідею митрополитів Могили і Рутського, церковних кіл у 1848 році та Митрополита Андрея Шептицького і Ісповідника Віри Патріярха і Кардинала Йосифа Сліпого.
Знаємо, що Патріярх Йосиф кинув клич «Єдність Церкви і народу». І знаємо, хто із чужих був проти Патріярхату, і їх причини ми добре розуміємо. А не можемо зрозуміти, чому дехто із своїх станув в опозиції. Між цими останніми «своїми» є і Микола Бараболяк. Гляньмо на недавні його писання. Так у філядельфійському «Шляху» він обороняє номінацію о. Паски на єпископа поза Синодом УГКЦеркви і при тій нагоді там голосить, що «спасіння моєї душі не залежить від того, чи буду визнавати мою віру під Верховним Архиєпископом, Митрополитом чи Патріярхом», і послідовно каже, що нам вже не треба боротися за Патріярхат, бо, мовляв, Слуга Божий Андрей бажав, щоб був православний патріярх, і ми тепер вже такого маємо в особі Патріярха Мстислава Першого. М. Бараболяк не подає умов, з якими Митрополит Андрей був готовим підчинитися православному київському патріярхові, а саме, щоб цей ввійшов у молитовне поєднання із Наслідником св. Петра Папою Римським. Так, як М. Бараболяк ставить справу, то УГКЦерква повинна би підчинитися УАПЦеркві. А це юридично неможливе. Тому його слова є кинені на вітер та баламутять і порушують спокій у громадах.
Але пригадаймо дещо давніші статті Миколи Бараболяка: «Ще про наш фундаменталізм» («Свобода», 24 січня 1987 p.), де він український Патріярхальний рух прирівнює до мусульманського, іранського мілітантного фундаменталізму, а також давнього польського, який «довів до затрати християнських принципів у польському народі»; він твердить, що наділенням нашого Архиєпископа Львова патріяршим саном Патріярхальний рух стремить до того, що «Патріярх мав би бути нашим папою, а той, у Ватикані, хоч Намісник Христа, але без прав Намісника». Я, як один із ініціяторів і постійний провідний учасник цього Руху, відкидаю цей наклеп на Патріярхальний рух.
У статті «Конечна синтеза» («Світло», липень-серпень 1986 р.) М. Бараболяк критикує наші перестарілі форми благочестя, бажає їх усучаснити для молоді, і в цьому, він каже, «треба наслідувати латинян». Знаємо, що офіційно провід нашої Церкви не йде за прикладом латинян, а натомість йде за рішеннями Другого Ватиканського Собору, і за напоминаннями папи, щоб наш обряд відчистити від латинства і зв’язати його із давньою традицією Руської Церкви Київської Митрополії. Чому ж в тому випадку М. Бараболяк не бачить, що він своїми твердженнями публічно критикує становище ієрархії УГКЦеркви?
У статті «Моя відповідь: Дефінітивно на Захід» («Патріярхат», вересень 1987 р.) М. Бараболяк голосить: «Дорожу моїм прадідівським східнім обрядом», але той Київський обряд Москва нещадно знищила і тому «щоб ми… не завертали його до нині неіснуючого “Київського”, слово, не “усхіднювали” його»; для М. Бараболяка «Сьогодні не існує… інший Схід, як той — російський». Він не каже, що він розуміє під «Заходом», який дуже змінився; він не розуміє, що Київський обряд зберігся в церковних книгах, в українському православ’ю та й в УГКЦеркві, катакомбній і діяспорній, і нема потреби шукати східньости у росіян. Просто — існування лише російського Сходу — є так очевидно неправдивим твердженням, що годі його тут спростовувати.
Цей мій огляд хочу закінчити словами о. д-ра проф. О. Музички із його статті «Про петрифікацію» («Патріярхат», грудень 1986 p.), в якій на погляд М. Бараболяка відносно «закостенілої східньої ментальности» той авторитетний священик так відповідає: «Прочитавши це (писання М. Бараболяка), не знаєш, чи сміятися, чи плакати. Автор заторкнув багато важливих проблем у Церкві та Богослов’ї, а головне — не зрозумів чимало явищ у духовному житті Церкви і її Літургії».
* Ця стаття була надіслана до щоденника «Свободи»,
але редакція відмовилась її надрукувати.
