У тижневику «Поступ» (Вінніпег, 20 та 27 липня) появилась довга стаття за підписом єп. Лостена, звернена проти ієрархії Української Православної Церкви у ЗСА у зв’язку із висловленою братньою журбою з приводу останніх подій в Українській Католицькій Церкві.
Ті події розглянено під час сесії Собору Української Православної Церкви в Бавнд Бруку, 14 квітня і стверджено, що «вони викликали тривогу, біль і жаль також і в серцях Української Православної Церкви». Бо ж «знехтовано побожне бажання тих Архипастирів Української Католицької Церкви, які страждали, трудились і постійно дбали, щоб їхнє серце билося у такт з серцями великої більшости вірних їхньої Церкви… Як досі, ані Москва, ані Ватикан і Варшава не бажають сповненої життям Української Католицької Церкви… Довголітні прямування і заходи Ієрархії Української Католицької Церкви здобути в лоні Римо-Католицької Церкви автокефальний статус і устрій (цебто визнання Патріярхату, Д. К.) не здійснились, будучи знехтовані тими чинниками Ватикану, від яких це залежало». (Українське Православне Слово, травень 1980).
Ось ці вислови турботи й братнього співчуття були добрим початком зближення обидвох наших Церков в обличчі святкування 1000-річчя християнської України.
Але хтось завжди старається до такого зближення не допустити. Можна побоюватись, що після статті єп. Лостена вже дуже тяжко буде нав’язати контакт із нашими братами православними.
У тій статті єп. Лостен також старається доказати, що в нашій Церкві все в порядку та що Апостольська Столиця за нашу Церкву дуже дбає. А фактом є, що УКЦерква переживає тепер тяжкі часи і що до тої так дуже прикрої ситуації причинились у великій мірі події, які заіснували протягом останнього року. Йдеться не тільки про вислід Надзвичайного Синоду, але також про події, які його попередили. Коротко кажучи, на коадютора з правом наслідства вибрано людину, яка уважає, що «навіть України треба відректися, коли того вимагає справа Божа»; це сказав митр. Любачівський під час інтерв’ю із А. Кравчуком (Патріярхат, липень-серпень, 1980). Папа Іван Павло II нераз при різних нагодах звертався у промовах до своїх земляків поляків, але ні разу не казав, що потрібно відрікатись польського народу. Зате він постійно апелював до їхніх патріотичних почувань і тих на еміграції напоминав, щоби не забували, що вони є поляками без огляду на те, в якій країні вони перебувають, бо «любов батьківщини лучить нас і мусить лучити понад всякі різниці. Є вона правом кожного людського серця. Є мірою людської шляхетности…» Ісус Христос також ніколи не відрікався свойого народу. Своїм життям Божественний Спаситель дав нам дороговказ і приклад як праведно жити на цьому світі. У вище згаданому інтерв’ю митр. М. Любачівський покликається на Христові слова: «Хто відречеться батька, матері, від усього, навіть себе самого, може стати моїм учнем». Ці слова відносяться до тих, які цілковито віддали себе на службу Богові, але всетаки вони в ніякому випадку не перестають бути членами свойого народу, серед якого й для якого повинні працювати, бо ж згідно з волею Господньою всі люди приходять на світ як члени різних народів. Навіть місіонарі, які несуть світло Христової науки поміж інші народи не мають потреби і не відрікаються свойого народу, бо ж це негідне чесної людини.
У своїй промові на початку Надзвичайного Синоду Патріярх Йосиф апелював до сумління владик і прохав кермуватись добром Церкви, вказуючи, що Українська Католицька Церква потребує мужа, який «буде гідним переємником 1000-літнього Християнства Руси-України і великих Отців наших. Наша Церква потребує мужа, щоб продовжувати законні традиції Київської Руси, жив ними, боронив і хоронив їх, воскріплений благодаттю Святого Духа і прикладом наших святих мучеників й ісповідників — зумів нести на своїх плечах хрест терпінь, труднощі, боротьби, ісповідництва, навіть мучеництва… Нехай буде муж цей гідним переємником того, що передав нам Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький так, як і я, каторжник, упродовж цього трагічного для нас століття…»
Опісля світова преса повідомила, що виграли противники Блаженнішого та що вибрано кандидата Ватикану. Цікаво було б знати на кого тоді голосував єп. Лостен..?
Вже саме призначення теперішнього коадютора на філядельфійського митрополита й проголошення тої номінації саме в день ювілейних святкувань 22 вересня м. p., хоч номінат знав про це три місяці раніше, є доказом заговору проти УКЦеркви. Ця номінація до болю сколихнула свідомих членів нашої Церкви, так мирян як і духовних осіб на різних щаблях єрархічної драбини.
Слід ще додати, що після хіротонії митр. Любачівський під час бенкету склав подяку архиєп. Бріні за номінацію (М. Томашек, «Вітраж», червень 1980, ст. Отже підготовку зроблено, а відповідні чинники далі дбали, щоби владики голосували на їхнього кандидата під час Надзвичайного Синоду, на якому для всякої повноти були також присутні наші «приятелі» архиєп. Бріні і Сільвестріні, як про це звітував «Християнський Голос» із 13 квітня. І більшість владик пішла по лінії Східної Конґреґації, чого доказом є вислід голосувань. Припечатала ті події булля із жалюгідним і образливим змістом.
Шануючий себе владика був би відразу запротестував, але ми ще не чули про якийсь протест зі сторони коадютора ані тих владик, які свої голоси віддали за нього. Отже є зле, є чим журитись. Може дехто не здає собі з цього справи.
Що ж властиво ще залишилось із Декрету про Східні Католицькі Церкви, де ясно сказано, що отці Церкви мають право й обов’язок рядити собою. Ватиканські бюрократи роблять все можливе, щоби до того не допустити. Мимо того декрету, схваленого учасниками 2-го Ватиканського Собору, Східні Католицькі Церкви трактується, як якісь колонії. Якщо це правда, що Апостольська Столиця дбає про оті Церкви, то чому Східна Конґреґація на кожному кроці параліжує їх розвиток, їх кожне потягнення до розбудови й самозбереження.
Про становище в Україні до різних кривдячих діл Апостольської Столиці у відношенні до УКЦеркви з огірченням написано у самвидавному «Віснику» ч. 7-8 на стор. 145: «Нас тільки дивує, чому ватиканська адміністрація забула про українську частину своєї пастви, яку шматують голодні вовки. Чи не занадто вона погрузла у своїй конюнктурній матеріялістичній політиці?»
На виправдання єп. Лостен покликається на канонічне право. З досвіду знаємо, що з тим канонічним правом не все в порядку. Воно надто розходиться із Заповідями Божими, його перемінено у знаряддя кривди. Вже сам факт, що Східні Католицькі Церкви мусять постійно обороняти свої права, постійно боротись за свою єдність й право на життя, погано свідчить про оте канонічне право й Апостольську Столицю. Для прикладу: що ще залишилось із артикулів Берестейської Унії, Гарантованих тодішним Папою Климентієм III…? Немає сумніву, що з часом нашу Церкву позбавлено її прав, а це вже противиться 7-ій і 10-тій Заповіді Божій. Зрештою навіть сам єп. Лостен у своїй статті підтвердив, що «Апостольська столиця не є непомильна в адміністраційних справах». Біда в тому, що для них це справа помилки, а для нас це справа бути-чи-не-бути. Ті постійні помилки Апостольської Столиці нанесли Українській Католицькій Церкві великих кривд і шкод, які загрожують її дальшому існуванню у вільному світі, де вона могла була б прегарно розвиватись.
Про розхвалену єп. Лостеном фінансову опіку Апостольської Столиці прикро говорити, бо нею властиво купується людські душі. Згадаймо жалюгідний випадок, коли то з колегії св. Йосафата в Римі (на Джіянікольо) викинено понад 30 ідейних питомців за їх непохитну вірність рідній УКЦеркві і Блаженнішому. «Східна Конґреґація не буде толерувати непослуху» — заявив тодішний ректор колегії о. д-р Іриней Назарко. Та фінансова «опіка» також впливала негативно на становище деяких наших владик до єдности всіх віток УКЦеркви в патріярхаті; мусіли ж владики слухати розказів тих, які платять…
Є місця в статті єп. Лостена, в яких він сам собі противорічить. Ось він написав: «Українська Католицька Церква є отже приєднана, а не підпорядкована Західній Церкві. Українська Католицька Церква є з’єднана з Католицькою Церквою через особу єпископа Риму, який є наслідником Св. Петра. В наслідок того приєднання на рівних правах (підкреслення Д. К.) Українська Католицька Церква не підлягає установам Римської Курії»… І так воно повинно бути. Але далі єп. Лостен пише про підпорядкування нашої Церкви папі, хоч «Папа користується послугами Св. Конгрегації для Східніх Церков та Секретаріяту Стану в виконуванні своїх обов’язків, що відносяться до Східніх Католицьких Церков». Отже раз єп. Лостен пише, що наша Церква є приєднана, а не підпорядкована, а кілька лінійок далі читаємо, що вона підлягає папі, зглядно Східній Конгрегації.
А тепер засадниче питання: якби це пошкодило Вселенській Церкві, якщо б Українська Католицька Церква під проводом свойого патріярха могла спокійно розвиватись і рядити собою, згідно з постановами Ватиканського Собору. Народи, які є дійсно християнськими не протестували б, хиба що їх християнство є сумнівної вартости. Таких повинні б речники Апостольської Столиці переконати про конечність братньої любови й християнської справедливости. Це набагато краще завдання, як кривдити покривджених і знущатись постійно над тими, яких за вірність Христовій й Апостольській Столиці жорстоко переслідують в Україні московські окупанти. І так зближення та звихнена екуменічна співпраця із Москвою чести Апостольській Столиці не принесла. Багато тисяч католиків стали членами комуністичних партій саме через те, що політичний екуменізм був отим згіршуючим прикладом; саме через те, що забуто й знехтовано слова остороги Папи Пія XII, який так гостро осуджував комунізм і забороняв співпрацю із ним під загрозою суспендування та виключення із Церкви. І дійсно це якось соромно й незручно мати екуменічні взаємини із партнером, який несе відповідальність за вбивство 60 мільйонів людей і постійно поборює вияви релігійного життя.
При кінці своєї статті єп. Лостен подав, що Голові УКЦеркви, згідно із канонічним правом, не признають юрисдикції поза Україною, а право скликати синоди є йому тільки делеговане папою. (Ось великі досягнення Надзвичайного Синоду!!!). Для пояснення він ще додав, що це можна порівняти до становища Апостольських Екзархів УКЦеркви, «які не виконують своєї юрисдикції в свойому імені, тільки виконують свою владу як папські делегати». Коли взяти до уваги інше ствердження єп. Лостена, що «поодинокі єпископи не чулися правно зв’язаними брати участь у зібраннях» (цебто Синодах, Д. К.), то маємо ясний образ рівня свідомости деяких наших владик. Виходить, що вони навіть не почувалися владиками УКЦеркви, а тільки «виконували владу» над українцями як якісь наставники. Тому й розбивались немов о скалу всі довголітні намагання Блаженнішого об’єднати митрополії, єпархії та екзархати в одне тіло, щоби всі владики почувалися владиками Української Католицької Церкви, працювали для її добра і несли відповідальність за Її дальшу долю. А ось деякі уважали себе тільки накиненими нашій Церкві адміністраторами чи наставниками. У виду цього відкриття ясними стають всі виступи єп. Лостена проти Голови УКЦеркви Блаженнішого Патріярха Йосифа в 1976 році.
Також написано в тій статті, що «найповажнішим наслідком рішення папи є правне об’єднання всіх українських католицьких митрополій, єпархій та екзархатів у цілому світі в одне тіло». То аж потрібно було рішення папи, щоби владики відчули, що вони належать до одної УКЦеркви? Виходить, що якщо б папа не виніс був такого рішення, то вони й далі діяли б як якісь накинені нашій Церкві наставники і не чулися б зобов’язаними брати участь у синодах УКЦеркви. Це трагічні наслідки того, що нам накидали наказних єпископів і то очевидно таких, які тісно коляборували із неприхильними нашій Церкві ватиканськими чинниками.
Єп. Лостен нарешті також відмітив, що «українці-католики, подібно як члени інших Східніх Католицьких Церков, є в першій мірі членами своєї Церкви, і тільки через свою Церкву вони стають членами Вселенської Католицької Церкви». Ясно, що це відноситься також і до владик. Блаженніший Патріярх Йосиф давно вже писав про це у «Вістях з Риму», але деяких наших владик ніяк не можна було переконати, що оті владики в першу чергу повинні бути членами Помісної УКЦеркви і тільки через Неї можуть бути повновартими членами Вселенської Христової Церкви; деякі владики боялись єдности й поборювали її, боялися участи у Синодах УКЦеркви й старанно їх уникали.
На закінчення писав єп. Лостен, що «Папа передав тепер у руки наших єпископів… інструмент влади, при помочі якого вони зможуть викувати краще майбутнє для нашої Церкви. Хай Бог просвітить їх, щоб вони досягли правдивої єдности в дусі і дії для Його більшої слави і на благо Української Католицької Церкви». Хочу запевнити єп. Лостена, що свідомі миряни вже від довгих років молилися, щоби Господь просвітив отих наших владик, які постійно не здійснювали далекойдучі пляни й досягнення Блаженнішого і тим нанесли нашій Церкві величезних втрат. Та ж вони вже від приїзду Блаженнішого могли були кувати краще майбутнє для рідної Церкви, якщо б у них було бодай трохи любови до Неї й до українського народу з якого вийшли.
Беручи до уваги так вислід Надзвичайного Синоду як і образливий текст буллі, наші брати православні слушно журяться такою ситуацією. Не дивно, отже, що Собор Єпископів Української Православної Церкви подав до відома своє становище до тих справ, бо ж як написано в постанові того Собору події ті «викликали тривогу, біль і жаль також і в серцях Української Православної Церкви… Тут справдилося вчення Ап. Павла про те, що страждає увесь організм, коли хворою стає окрема частина тіла. У даному випадку мова про усе тіло нашого єдиного побожного народу». Братню простягнену руку в ніякому випадку не вільно було відкидати. Вороги нас постійно роз’єднували, а тепер стаття єп. Лостена не допомагає нашому внутрішньому екуменізмові й намаганням прямувати до спільного святкування 1000-річчя християнства.
