Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Завваги до сучасної ситуації Української Католицької Церкви

Великим чинником нашої єдности є наша свята Церкви,
яка не може бути поділена ні кордонами,
ні історичними бурхливими подіями, ні злобними людьми.

Патріярх Йосиф

Згідно із рішенням Другого Ватиканського Собору «Східні Католицькі Церкви мають повне право іі обов’язок рядити собою» (Арі. ч. 5 Декрету про Східні Католицькі Церкви).

Повінню б гак бути, щоб рішення того Ватиканского Собору були зобов’язуючими в першу чергу для проводу Апостольської Столиці. Але діла є доказом, що так воно не є. Прикрі події на церковному полі, включно із останніми номінаціями, боляче вразили нашу спільноту.

Перемишльську єпархію, яка належала до Львівської Митрополії та яка є на українській території під пануванням Польщі, підпорядковано спочатку голові польської римо-католицької Церкви, а опісля безпосередньо Апостольській Столиці, зглядно Східній Конгрегації. Катедру св. Івана Хрестителя, якою користувалась Українська Католицька Церква понад 200 років, присвоїли Кармеліти Босі при помочі шовіністичної польської вулиці. Іконостас, який був мистецькою цінністю, знищено давніше, а тепер ще й старались знищити копулу (баню), скинувши заздалегідь хрест це щоб затерти сліди попередніх законних власників. Виглядало спочатку, що папа, беручи під увагу варварську «Акцію Вісла», надолужить справедливим вирішенням справи заподіяні українцям кривди. Але гак не сталось. Українцям дано чужий нам польський костьол у Перемишлі, який «соломонівським рішенням» названо «катедрою св. Івана Хрестителя». Це ще поглибило відчуття нової несправедливости, тим більше, що єпископська палата і духовна семінарія ще й далі є в польських руках.

А тимчасом в Україну наслано аж 5 польських єпископів і вишколених спеціяльно священиків з метою ловлі українських душ. Для приблизно 300,000 поляків і спольщених українців в Україні не потрібно було аж 5 польських єпископів. Для порівняння, на українських землях під польською займанщиною ми маємо тільки одного єпископа для понад 300,000 вірних Української Греко-католицької Церкви (ще в недавньому минулому було їх понад 500,000). Без огляду на масове знищення наших церков на Лемківщині та прикрої справи забрання катедри св. Івана Хрестителя в Перемишлі, польські єпископи вимагають повернення їм все нових костьолів на Україні.

На Закарпатті ситуація також дуже прикра. Єпископи Семедій і Головач всіма засобами стараються не допустити до єдности Мукачівської єпархії із Львівською Митрополією, хоч та єпархія є на території України. Оборонні акції єн. Маргітича й священиків Закарпаття, а також свідомих мирян не увінчались успіхом. Це доказ, що єпископи Семедій і Головач у своїй підривній діяльності мають піддержку провідних кіл Апостольської Столиці. Варто було б довідатись, хто їх номінував, а також, де і хто їх висвятив. Немає сумніву, що хіротонія цих обидвох владик, які ревно ненавидять Українську Греко-католицьку Церкву і завзято її мадяризують, не була випадкова. Мета також є ясна: спочатку усамостійнити Мукачівську єпархію, а в майбутньому прилучити її до римо-католицької мадярської Церкви.

Ще свіжими в пам’яті є події 1938-1939 років, коли Закарпатська Україна проголосила незалежність 15 березня 1939 р. і роля Польщі та Мадярщини у її знищенні. Не зважаючи на геройську оборону, мадяри, яких брутальність не мала меж, окупували Закарпаття вдесятеро переважаючими силами. Мадярська окупація була дуже жорстока, пов’язана з тортурами, терором і репресіями. Особливо знущались вони над січовиками га іншими оборонцями Закарпаття, а також над цивільним населенням, яке прагнуло тої незалежности.

Апостольській Столиці про всі ті нехристиянські діла мадярів відомо, але підривну діяльність єн. Семедія і Головача проти Української Католицької Церкви і держави ватіканські найвищі достойники толерують.

Пропадає також і наша Пряшівська єпархія. Від 1969 року словакізував її о. Іван Гірка, якого ще за життя єн. Ваcиля Гонка призначив ординарієм Папа Павло VІ.

Це був дуже прикрий удар для нашої Церкви. Від єпископської влади відсунено єп. Гопка, який був помічником замученого в 1960 році єн. Павла Гойдича і який також страждав протягом 16 років у в’язницях комуністичної Чехо-Словаччини. Обидва вони, як також їх попередники, були у тісному зв’язку з Львівською Митрополією і уважали Пряшівську єпархію невід’ємною частиною Української Греко-католицької Церкви.

Тепер ту Пряшівську єпархію очолює словакізатор єн. Іван Гірка, якого Папа Іван-Павло ІІ призначив 21 грудня 1989 року. Ось гак вирішено долю Пряшівської єпархії Української Греко-католицької Церкви. Дивним є, що на хіротонію єн. Гірки 2 лютого 1990 р. були також деякі владики нашої Церкви, немов схвалюючи його дотеперішню словакізацію Пряшівської єпархії.

Ніде правди діти, що теперішня прикра й загрозлива ситуація мимоволі породжує зневіру у християнську справедливість найвищих достойників Апостольської Столиці. Але в ніякому випадку ми не повинні ототожнювати Церкви, установленої Ісусом Христом, із несправедливими ділами деяких її провідників. Вони ж тільки люди із людськими слабостями і тому роблять багато помилкових і кривдячих вчинків, заслоняючись при тому авторитетом Христової Церкви.

Очевидно це не звільняє нас від обов’язку обороняти Українську Католицьку Церкву. Про цей важливий обов’язок написав Патріярх Йосиф у своєму Завіщанні: «Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу, Та сама засада відноситься і до Церкви, а саме, що існує Богом даний обов’язок позитивно дбати про її добро, обов’язок і право боронити її проти будь-кого, що спричинив би їй шкоду».

Цей важливий обов’язок відважно обороняти права Української Греко-католицької Церкви відноситься до всіх наших владик в Україні та діяспорі, до священиків і мирян. Слід пам’ятати, що кожний вилім із оборонного фронту є дуже шкідливий і створює прецеденс на дальше вкорочування прав нашої Церкви.

Брак визнання пагріярхату Української Греко-католицької Церкви має шкідливі наслідки на розвиток га зміцнення її ієрархічної структури. Це, очевидно, також доказ християнської несправедливости. Визнання патріярхату причиниться у великій мірі до зміцнення єдности нашої Церкви та до вирішування її важливих справ без шкідливого вмішування чужих чинників. Ніякі звернення в цій справі до сумління не помагають. Жорстока дійсність є гака, що нашу Церкву поділено на кусні з метою приспішити її асиміляцію поза Україною. На жаль, замість молитовної злуки, маємо адміністраційне панування.

Потрібно, отже, спільно молитись за визнання патріярхату нашої Церкви. На важливість спільної молитви вказував Господь наш Ісус Христос: «Знов істинно кажу вам: Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним; бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Матей 18: 19, 20).

Найдостойнішою формою спільної молитви є Божественна Літургія. І тому важливим є, щоб відправлялись Божественні Літургії в наміренні визнання патріярхату нашої Церкви в той самий час як в Україні, так і в діяспорі, хоч би в першу неділю кожного місяця. Така могутня спільна молитва всіх владик, священиків, монахинь, монахів та мирян, зібраних в ім’я Ісуса Христа, який був посеред нас, допоможе осягнути визнання Патріярхату, яке нашій Церкві є дуже потрібне в цьому тяжкому для неї часі.

Дарія Кузик

Поділитися: