Заява Святого Престолу від 14 жовтня 1991 року

Із смутком прийнято вістку про Деклярацію від 8 жовтня, видану в Москві по закінченні Святішого Синоду. У Деклярації оголошено, що Російська Православна Церква вирішила утриматися від участи у майбутній Спеціяльній Европейській Асамблеї Єпископського Синоду.

Направляючи запрошення Його Святості Олексію II, Патріярхові Московському та Всієї Руси, щоб він вислав братерську делегацію на цей Синод, Папа Іван-Павло ІІ сподівався, що Російська Православна Церква, відповідальна за духовний стан великої частини населення Европи, принесла б в Асамблею Синоду плоди свого досвіду і взяла участь у процесі усвідомлення того, що Святий Дух каже Церкві у цей особливий момент її історії на Европейскому континенті. Вважалося, що інші єпископи, присутні на Синоді, як також і самої Російської Православної Церкви, збагатилися б завдяки участі в цьому Синоді.

Позитивним фактором є те, що Деклярація Святішого Синоду підтвердила бажання Російської Православної Церкви продовжувати участь в екуменічному братерському діялозі і підтверджує, що рішення про неучасть в Асамблеї Европейського Синоду не мусить інтерпретуватися як розірвання відносин між двома Церквами. У Деклярації визначається, між іншим, що пройдено довгий шлях і що діялог вже дав багато багатообіцяючих ознак взаємопорозуміння.

Після того, як засоби масової інформації широко освітили цю звістку, а особливо пресовий комунікат служби зовнішніх зв’язків Патріярхату, а також беручи до уваги бажання запобігти будь-якій полеміці, необхідно прокоментувати деякі звинувачення, зформульовані в цій Деклярації.

Для пояснення рішення не приймати запрошення Святішого Отця, в Деклярації особливо посилається на досвід останніх двох років у Західній Україні і на те, що визначається як «паралельні місіонерські структури» на території Радянського Союзу. Ситуація в Україні в перші місяці 1990 року була головною турботою обох Церков, і було докладено багато зусиль для розв’язання протиріч з допомогою діялогу.

Через багато різних та складних причин передбачувана розв’язка не принесла бажаних результатів. Однак, несправедливо було б звинувачувати у невдачі тільки Греко-католицьку Церкву і вкладати в її адресу слова, які фігурують в Деклярації. Неможливим є осудити те, що трапилося в Західній У країні, не беручи до уваги того факту, що в цьому регіоні в часи переслідування Греко-католицької Церкви сталінським режимом кількість православних віруючих була номінальною, а також не визнаючи того незаперечного факту, що церковне майно, яке було в центрі проблеми, до 1946 року повністю належало Греко-католицькій Церкві.

З огляду на це, стверджувати, що Папа Іван-Павло ІІ не прислухався до закликів Московських патріярхів, означало б бажання ігнорувати постійні особисті зусилля Його Святости. Вистачає тільки пригадати зустріч з українськими єпископами, яка проходила у Ватикані 25 і 26 червня 1990 року, в якій брали участь усі єпископи України, та усі спроби Папської Ради забезпечити єдність християн з метою досягнення справедливих та довготри­валих вирішень існуючих проблем.

Греко-католицька Церква в Україні зазнала несправедливости внаслідок її ліквідації. Бажання виправити цю несправедливість, яке могло б бути негайно висловлене будь-яким значущим жестом, могло би бути внеском для створення іншого клімату у відносинах між Церквами. Деклярація багато посилається на процес нормалізації, який розпочато також і в відношенні до Католицької Церкви латинського обряду в Радянському Союзі. Вона взагалі виступає проти призначень єпископів як Апостольських Адміністраторів на території Радянського Союзу, називаючи їх «паралельними місіонерськими структурами».

За останні шість місяців було зроблене значне зусилля для пояснення Російській Православній Церкві, що мета їх призначень — це просто відповідь на релігійні потреби католицьких громад у місцевостях, де вони сьогодні знаходяться внаслідок масових, добре відомих депортацій, які змінюють релігійну католицьку топографію Радянського Союзу.

Звичайно, не можна забувати, що ще у 1923 році на території сучасної Російської республіки існували шість католицьких Деканатів латинського обряду і Апостольський Сибірський Вікаріят, піднесений до стану Дієцезії (Владивосток) саме того року, і що вже у 1926 році Папа Пій XI в часи сталінського переслідування розділив територію Могилевської Архидієцезії на п’ять Апостольських Адміністрацій, серед яких були Московська та Ленінградська, для кращого забезпечення духовної допомоги католикам латинського обряду.

Реорганізація церковних структур і призначення Апостольських Адміністраторів на деяких територіях Радянського Союзу не мали ні найменшого наміру перетворення їх у свою віру. Святіший Престол шанує і поважає Російську Православну Церкву. Це було продемонстровано ним при різних нагодах і різними способами, особливо під час святкування 1000-ліття Хрещення Київської Руси. Завдяки релігійній свободі, в кінці кінців визнаної навіть у Радянському Союзі, як тільки стало можливим для цього, він виконав свій обов’язок у призначенні законних пастирів католикам, які протягом 70 років знаходилися в умовах великої духовної скрути.

Вжиті засоби не протирічать принципам екуменізму, прийнятим Другим Ватиканським Собором. Загально визнано, що згідно з правом кожної людини на свободу совісти, кожна Церква повинна опікуватися своїми вірними, де б вони не жили. Також Російська Православна Церква дуже уважна до подібних ситуацій і, призначаючи єпископів чи інших відповідальних осіб, намагається запропонувати духовну допомогу навіть маленьким громадам своїх вірних, які знаходяться поза межами Росії, зокрема в країнах Західньої Европи та обох Америках. З другого боку, «місіонерська» діяльність Католицької Церкви і необхідність нової євангелізації, негайність якої відчувається протягом третього тисячоліття, не перешкоджають, а, навпаки, сприяють екуменізму. Це яскраво підтверджує остання Енцикліка «Редемптіос Міссіо» Його Святости Папи Івана-Павла II про постійну важливість місіонерства.

Святіший Престол має намір, особливо за посередництвом невтомних зусиль Папської Ради для Сприяння Єдности Християн, продовжувати йти шляхом до єднання усіх християн. В такій перспективі сердечні і братерські відносини, які були встановлені в минулих роках з Православною Церквою, вважаються особливо цінними. Святіший Престол, шкодуючи з приводу такого рішення Святішого Синоду, відновлює свій намір робити все можливе, щоб утримувати і зміцнювати відносини з Російською Православною Церквою.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>