Заява української католицької Ієрархії

Ієрархія Української Католицької Церкви, зібравшись в Римі, подає слідуючу заяву у відповідь на заяву Спільної Міжнародньої комісії Теологічного діялогу між Римо-католицькою Церквою і Православною Церквою:

1. Християнська Єдність, а зокрема єдність Церков, здійснюється через таїнственну дію Святого Духа, покликуючи ціле людство до чим раз зростаючої участи у вічному житті Пресвятої Тройці через таїнственне життя Церкви, а особливо через Святу Євхаристію.

Бог нікому не накидує спасення і життя вічне, але шанує свобідну волю тих, яких Потворив. Подібно праця для Християнської Єдности, а особливо єдности Церков («екуменізм» за сучасною термінологією) саме по своїй природі повинна виключати будь-яке насилля і може провадитися виключно з взаємною пошаною і любов’ю — навіть у відношенні до тих, що їх теологічні та еклезіологічні позиції могли б підлягати критиці.

2. Отже, згідно з вимогами духовенства, монашества і вірних, чуємось до обов’язку висловити нашу категоричну незгоду з Фрейзінською заявою насамперед тому, що недопустимо розважати над долею якоїсь Церкви у відсутності тої ж Церкви. Ми не відмовляємось від діялогу з братами у Христі в дусі братолюбія. Але яка може бути «братерність» у діялозі, який засуджує цілі Церкви, не вислухавши їх.
3. Заява, могло б здаватися, заперечує саме наше існування як Церкви. Бо саме як Церква наші духовні батьки прийняли унію з Римом у 1596 році; саме як Церква наші брати і сестри страждали і витримали переслідування і як Церква ми маємо право і обов’язок брати участь у екуменічних процесах сьогодення. Ми також являємось – за словами Заяви — «Церквою-Сестрою, яка від себе офірує засоби та благодаті спасення». Спроби заперечення нашої дійсности як Церкви завжди викликали і продовжують викликати конфлікти, терпіння і нові роздори.

Тому що наша Церква століттями була об’єктом безпосереднього, посереднього фізичного та морального насилля, особливо останніми роками в Східній Европі, ми вітаємо категоричну відмову від насильства у Заяві. Але одночасне заперечення нашого права на існування як Церкви-Сестри є вже само по собі моральне насилля і унеможливлює «братню співпрацю між душпастирями», до чого Заява заохочує.

Століттями наш народ уболівав над роздором між православним Сходом і католицьким Заходом чи на рідних землях, чи в діяспорі. Цей роздор є раною на Тілі Христовому, за зцілення якої ми постійно молимося. Ми цілком згідні з тим, що не всі методи минулого досконалі, бо ж ми часто самі висловлювали нашу незгоду з ними. Але ще раз повторюємо, що намагання вирішити наше «бути чи не бути» в нашій відсутності є тим більш недопустиме.

За словами Папи Івана-Павла ІІ, ми є православними в вірі й католиками в любові. Наша помісна Церква завжди свідчила й свідчить таку віру і любов, навіть віддаючи наше власне життя. Ми офіруємо свої рани як Сходові, так і Заходові, заключаючи до діялогу справедливости, мужности, любови й взаємного прощення з тим, щоб наприкінці ми могли лишити минуле позаду й разом працювати для повної єдности у Отці, Сині й Святому Дусі, Тройці єдиносущній і нероздільній.

Дано в Римі, при храмі святих мучеників Сергія і Вакха, під заступництвом чудодійної ікони Жировицької Богоматері.

Поділитися: