Здобутки і сумніви Ґрацу

Протягом останнього тижня червня в австрійському місті Ґраці відбувалася Друга Європейська Екуменічна Асамблея. На неї з Пхалися близько 10 тис. учасників з усієї Европи, в тім числі 700 офіційних делегатів від близько 150 церков та єпископських конференцій. Робота А само леї велась на пленарних засіданнях, окремих слуханнях і практичних заняттях, хоч не менш важливими були спонтанні зустрічі, організовувані групами людей за специфічними інтересами; медитації і молитви у церквах міста; десятки концертів на майданах Ґрацу та в його концертних залях.

Ґрац примирливий?

Головною темою Асамблеї було проголошено «Примирення — дар Божий і джерело нового життя». Слово «примирення» виднілося скрізь — на плакатах, стендах, брошурках — і звучало з усіх мікрофонів. Але про людські серця сказати так однозначно не можна. Як і на кожній міжхристиянській зустрічі, в Ґраці нагадали про себе старі історичні «болячки», через що з одними церквами примирялися швидше і легше, ніж з іншими. Місцева преса відразу підмітила ще одну особливість: в той час як від високих ієрархів на взаємних зустрічах віяло холодком, між простими християнами запанував дух справжнього братерства. Це не значить, що обходилося зовсім без тертя і викрешування іскорок, але в цілому на Асамблеї панував дух християнської єдности і взаємної доброзичливости. Тон задавали, без сумніву, західноєвропейські учасники, тоді як Східна Европа скоріше приглядалася і вчилася. Однак і тут була помітна певна вибірковість: посланцям східноєвропейських країн, які, як правило, вперше брали участь в екуменічних нарадах, було значно легше брататися з посланцями Західної Европи, ніж між собою.

Холодок на ієрархічних верхах тривожив не одного учасника Асамблеї. Відставання ієрархії християнських церков від мирян у справі загально-християнського примирення змушує людей задаватися складними запитаннями. Чому духовенство, яке покликане першим давати приклад взаємної любові і примирення, тільки говорить про «ганебну обурливість розколу», але відстає від мирян у психологічному подоланні цього розколу? Чи не є загрозливим для церков той факт, що люди, не чекаючи на міжхристиянське примирення, знаходять певні точки такого примирення на секулярній основі? Ґрац тільки підсилив звучання цих запитань, але відповіді на них так і не дав.

Екуменізм чи позиційне змагання?

Відповісти на це запитання дуже важко. З одного боку, наше століття стало свідком стрімкого зближення християн, і Ґрац є продовження цього процесу. З іншого боку, в 1990-х роках це зближення явно пригальмувалося, поступившись місцем перерозподілові сфер впливу після розпаду комуністичного бльоку. Це, в свою чергу, викликало спалах недовіри між найвищими ієрархами церков. Найкращою ілюстрацією цього стали непорозуміння, пов’язані з присутністю цих ієрархів на Асамблеї в Ґраці. Повідомлення преси про пляновану на переддень Асамблеї зустріч у Відні Папи Римського Івана-Павла II та Патріярха Московського Алєксея викликало у христиняських колах справжню бурю емоцій. Оцінки залежали від церковної орієнтації тих, хто аналізував ситуацію. Так, одні оглядачі вбачали в таких плянах намір папи поглибити розкол між патріярхами Московським і Царгородським, інші — намір патріярха Московського випередити свого православного партнера і «віддячитися» за визнання останнім автокефалії Естонської Православної Церкви. Як би там не було, в пресі здійнявся такий шум, що Патріярх Царгороду вирішив остаточно відмовитися від свого наміру приїхати в Ґрац на Асамблею, назвавши таке рішення «болісною жертвою», а плянована зустріч у Відні так і не відбулася. Не приїхав до Ґрацу і Папа Римський, а позицію Римо-католицької Церкви представляв здебільшого кардинал Карло Марія Мартіні. Зате приїхав Патріярх Московський, хоч і на дуже короткий час. Серед інших глав церков можна назвати, зокрема, католікоса всіх вірмен Карекяна І, архиєпископа Кентерберійського Джорджа Кері (про представництво українських церков трохи далі).

Головною проблемою, яка сьогодні псує стосунки між церквами, є проблема прозелітизму, тобто масового перетягування вірних однієї церкви в іншу. Ця проблема особливо загострилася після розпаду СРСР. Те, що для одних церков є виявом свободи віри і проповідництва, для інших є недопустимим прозелітизмом. Виступ Патріярха Московського викликав великі дискусії і навіть офіційні протести ієрархів. Цей виступ було охарактеризовано як «агресивний» і «нетолерантний» щодо інших церков. Патріярхові докоряли, що під його визначення поняття «секти» підпадають усі церкви, за винятком православних, тобто і Римо-католицька церква, і визнані протестанські церкви, наприклад Англійська чи Лютеранська. Це шокувало багатьох учасників, а часом викликало просто іронічні посмішки. Архиєпископ Кентерберійський висловив свою незгоду з тим, що для Православної Церкви в Росії неприйнят­ним є саме існування інших церков. «Чи можна в такому разі взагалі говорити про екуменізм?» — запитували учасники.

Зрештою, саме слово «екуменізм» викликає у православ’ї далеко не однозначну реакцію. Так, напередодні Асамблеї стало відомо, що патріярх Грузинської православної Церкви Ілія II, колись активний діяч екуменічного руху, піддався тискові з боку своїх критиків і не тільки не поїхав на Асамблею до Ґрацу, а й скликав синод, на якому було прийнято рішення про вихід Грузинської Церкви зі Всесвітньої Ради Церков. В газетах проскочила чутка про такий же вихід із Ради Сербської Православної Церкви, але згодом цю чутку було спростовано. В самому російському православ’ї думки різко розійшлися. Патріярх озвучив позицію непримиренних «ортодоксів», тоді як серед делегатів від РПЦ були, зокрема, й такі священики (наприклад, протоієрей Владімір Фьодоров), які виступали за «Російське Православ’я з людським обличчям».

На мою думку, найточніше ситуацію описав президент Ради Европейських єпископських конференцій кардинал із Чехії Мілослав Влк. За його словами, Захід і Схід рухаються в екуменізмі з різною швидкістю. Інакше, зрештою, і бути не могло, бо надто довго ми жили в умовах штучно стримуваного часу. В результаті перед нами стоїть проблема не тільки іншости східного християнства, а й його богословської відсталости. Однак двоякий характер цієї проблеми часто не помічають. Так, Захід не раз сприймає за однозначно відстале те, що для східного християнства є органічним і невід’ємним. І навпаки, Схід все ще оберігає від змін ті свої ознаки, які він сприймає як невід’ємні, не помічаючи, що вони є результатом відсталости. Цей конфлікт позицій не може бути залагоджений через визнання правоти лише однієї сторони. А тому екуменізм як процес узгодження взаємних позицій доконечно необхідний.

Україна в Граці.

Щоб зрозуміти ситуацію довкола представництва українських церков у Граці, треба взяти до уваги один вирішальний аспект. У світі сьогодні не існує такого міжцерковного органу, який би мав уповноваження запрошувати всі без винятку християнські церкви Европи. Як ми вже повідомляли раніше («ГЗ» від 20-21 червня), організаторами Асамблеї в Граці були дві всеевропейські організації — Конференція Европейських Церков, в якій представлений православно-протестантський світ, і Рада Европейських єпископських конференцій, в якій представлені католики. Відповідно перша організація запросила від України єдину Церкву, яку вона визнає, тобто Українську Православну Церкву (Московського Патріярхату), тоді як друга запросила Українську Греко-католицьку Церкву і представників Римо-католицької Церкви в Україні. В результаті незапрошеними до Грацу виявилися обидві автокефальні церкви України — Українська Православна Церква — Київський Патріярхат і Українська Автокефальна Православна Церква.

Іншою особливістю Асамблеї в Граці було те, що ні журналісти, ні делегати так і не змогли дізнатися, якими організаціями і якою кількістю делегатів були представлені ті чи ті країни. Представництво християнської України фактично формувалося на Заході. Якогось дня серед нас проскочила інформація про те, що з України приїхала 161 особа (офіційних делегатів і просто запрошених, а також хористів та культурних діячів), однак перевірити вірогідність цієї інформації було неможливо. Кореспондент газети «День» Клара Гудзик натрапила якось на делегата від УПЦ, зав. катедрою Нового Завіту Духовної Академії в Києві протоієрея Василя Заєва. На його нагрудному ідентифікаторі під прізвищем було написано: «Країна: Росія—Україна». Дізнались ми також, що до Ґрацу приїхали вірні УПЦ, які беруть участь у християнському русі під назвою «Фоколаре», що ставить собі за мету налагодження діялогу з представниками інших релігій. Цих українців запросили центральні органи «Фоколаре». Окремо в Граці трималася делегація греко-католиків Закарпаття (від владики Семедія), які відкололися від Львівського архиєпископства і безпосередньо підпорядковані Ватиканові. На їхніх ідентифікаторах було записано «Країна: Україна — Транскарпатія». Бачиться, що і одним, і другим соромно було написати просто «Україна»…

До складу офіційної делегації Української Греко-католицької Церкви, яку очолював Владика Любомир (Гузар), входило 5 осіб. В делегації українських римо-католиків були, зокрема, владика Станіслав Широкорадюк та миряни з Луцька.

Відсутність офіційних делегатів від українських автокефальних церков на Асамблеї була для нас прикрою несподіванкою. Про цей факт і взагалі прорахунки нинішньої системи запрошування на екуменічні асамблеї говорила на прес-конференції згадувана вже Клара Ґудзик. Однак цю прогалину принаймні частково і символічно вдалося заповнити греко-католикам зі Львова. Так, Фондом св. Володимира було організовано спеціяльний автобусний рейс до Ґрацу, який можна назвати екуменічним. У ньому взяли участь не тільки представники цього Фонду (наприклад, подружжя Лесі та Романа Крип’якевичів), Інституту історії Церкви (д-р Олег Турій), видавництва «Свічадо» (Віктор Древняк), радіо «Воскресіння», хору «Осанна» і джаз-ансамблю «Діксіленд-Медікус», а й запрошені Фондом два семінаристи з УПЦ-КП, представники вірменської та євангелистської громад Львова, а також одна представниця юдейської громади (під час Асамблеї в Ґраці йшла мова і про юдейсько-християнський діалог).

Незважаючи на самовідданість та ентузіазм учасників з України, змагатися з набагато чисельнішою і досвідченішою делегацією з Росії ми не могли. Відчутною була інерція розколу серед українських християн, брак досвіду спільної масованої пропагандистської роботи, наша українська призвичаєність до пасивних споглядальних ролей під час міжнародних зустрічей. Делегати від греко-католиків владика Гузар і о. Дацько, здається, були найактивніші в контактах і представництві, оскільки мають досвід міжнародних зустрічей і прекрасно володіють іноземними мовами. Однак, в цілому, українці озвучували свою реакцію на рішення, прийняті кимось раніше. З усіма робочими документами українські учасники (навіть офіційні делегати!) знайомилися лише під час обговорення їх на нарадах Асамблеї, тоді як представники Московського Патріярхату брали участь у підготовці їхніх проектів ще за рік до Ґрацу. З іншого боку, важко було й уявити, щоб Україна, яка вперше представлена на такому Форумі, відразу ж взяла реванш за всі втрати історії. Ґрац став для українців символом не стільки успішного прориву, скільки важливого уроку на майбутнє.

Разом із тим, мали ми свої невеличкі перемоги. Так, ніхто з нас не чекав особливого успіху від такого елементу програми як «національні зустрічі». Хто ж із нас, розколених, прийде на цю зустріч і про що на ній говоритимемо? Отак без особливих надій і плянів сходилися ми до призначеного приміщення, але двічі сталося одне й те саме чудо: ніхто не пересварився, а навпаки — всі хай обережно, але потягнулися одне до одного. А були ж присутні одного разу близько 50, а іншого разу близько 100 осіб із різних церков, зокрема таких антагоністів, як УПЦ й УГКЦ! Причин тут можна назвати принаймні дві. По-перше, говорили ми не про відмінності в церковних доктринах чи орієнтаціях, а про те, як можемо перенести ідеї Ґрацу до нас в Україну. По-друге, мав місце той феномен, який дуже влучно описав брат Василь, семінарист із УПЦ—КП: «Чому тільки після кордону нас об’єднала ота особлива аура єднання? Чому в Україні ми цураємося одне одного і боїмося спілкуватися?» В тон йому висловився і владика Станіслав із РКЦ: «Чому нас завжди збирає хтось інший — поляки, австріяки тощо? Чому не можемо зібратися в Україні самі?» Таким ідеям не дав повиснути в повітрі владика Любомир Гузар із УГКЦ, а відразу ж запропонував присутнім сприяння своєї Церкви щодо можливого скликання якоїсь екуменічної зустрічі (ясна річ, скромніших масштабів), а також запропонував ідею укладення екуменічного збірника документів і матеріялів Асамблеї в Ґраці, до якого увійшли б і враження представників різних церков України.

«Камені спотикання» Ґрацу

Окрім уже згаданої проблеми прозелітизму Асамблея в Ґраці намагалася знайти точки порозуміння і в інших складних проблемах сучасного християнства. Одна з найголовніших серед них — це проблема рукоположення жінок (висвячення у священики). Першою цю практику розпочала Англіканська Церква, і в Ґраці делегати християнського Сходу мали нагоду не раз зустрічати жінок-священиків із білими колоратками (смужки довкола комірця, які свідчать про священичий сан даної особи). Якщо протестантські церкви загалом схвалюють таке нововведення, то Римо-католицька Церква і всі православні церкви його відкидають, наголошуючи, що поряд із цим вони виступають за підвищення ролі жінок у церкві. У прикінцевому посланні Другої Екуменічної Асамблеї про цю проблему сказано обтічно: «Сприяти статусу й рівності жінок у всіх сферах, включно з процесами прийняття рішень, зберігаючи при цьому характерні якості чоловіків і жінок». Але навіть таке формулювання далося лише «збоєм», після того як феміністки-християнки вийшли на демонстрацію протесту перед головним павільйоном Асамблеї. Там же один із чоловіків-богословів здійснив символічний акт омовіння ніг жінці-активістці.

Бунтувала під час Асамблеї й молодь, яка, почуваючи себе марґіналізованою й обійденою увагою, вдалася під час пленарного засідання до екстраординарної акції — оголошення 5 хвилин мовчання.

Ще на стадії підготовки до Ґрацу точилася тривала боротьба віруючих-гомосексуалістів за право мати свій голос на екуменічній Асамблеї. Врешті було знайдено компроміс, і гомосексуалісти, представлені Австрійським товариством, отримали дозвіл виставити стенд зі своїми аргументами у згаданому вже павільйоні «Агора». Зрозуміло, що жодних порнографічних матеріялів там не виставляли: тут обстоювали своє право не зрікатися віри, маючи іншу сексуальну орієнтацію.

Якщо ж знову повернутися до суперечок головного богословського напряму, то й надалі триває незгода щодо примату папи Римського. Правда, у своєму інтерв’ю згаданий вже архиєпископ Кентерберійський заявив, що насправді Англіканська Церква готова визнати авторитет папи, тільки розуміє вона цей авторітет інакше, ніж це прийнято сьогодні в Католицькій Церкві. Він же подав образ Вселенської Церкви як саду з багатьма квітами (на відміну від католицького образу єдиного дерева з різними гілками).

Майбутнє екуменізму

Якось під час пленарного засідання одна домініканська сестра попросила учасників встати, якщо вони вірять у те, що християнські церкви колись об’єднаються. Піднявся практично увесь величезний зал. Тоді сестра поставила запитання інакше: «Чи вірите ви, що церкви об’єднаються ще за вашого життя? Якщо так, то встаньте». І під тривожний шум у залі людей із своїх місць піднялося значно менше. Таке бліц-опитування доволі точно відображає стан надій і сподівань серед християн Европи.

Перша Екуменічна Асамблея в швайцарському місті Базелі, що відбулася 1989 року, була зібранням, на якому вже відчувався присмак прийдешніх змін. І вони справді відбулися, радикально змінивши обличчя Европи. Однак, за словами Папи Римського Івана-Павла II із його звернення до Асамблеї в Ґраці, за минулі вісім років не тільки впала Берлінська стіна, а й виросли нові стіни в Европі. І католики, і протестанти не сумніваються в необхідності будь-що продовжувати екуменічні пошуки і діялог. Зраненим православним екуменізм видається ширмою, за якою і католики, і протестанти ведуть свій наступ на позиції Православ’я. Бачиться, що екуменічні партнери так і тупцюватимуть на місці в недовірі одне до одного, аж поки хтось, як це зробив свого часу Папа Іван XXIII, не зважиться на екстраординарний крок і не проб’є мури підозр і недовіри. Майбутнє, без сумніву, за екуменізмом, але шлях до нього знає не тільки успішні прориви, а й відступи і вагання.

На відміну від Базеля, прикінцевий документ Ґрацу не має зобов’язувальної, канонічної сили. Незважаючи на символи примирення, бар’єри виявилися сильнішими. Але оптимізму люди не втрачають, бо є у християн щось сильніше, ніж їхні непорозуміння. Це стало очевидно в неділю, 29 червня, під час екуменічного богослужіння в міському паркові Ґрацу. Два тексти — молитва «Отче наш» і «Вірую» — читалися учасниками своєю рідною мовою, причому текст «Вірую» читався усіма за православним варіянтом. Це був навдивовижу зворушливий момент: 10 тис. християн Европи своїми власними мовами читали одні і ті ж молитви до Того, хто благословляє їх і в здобутках їхніх, і в їхніх слабощах. Це те, що об’єднувало, об’єднує і буде об’єднувати нас, незважаючи на будь-які бар’єри, які спроможні звести між собою недовірливі й непросвітлені люди.