Згадаймо Юрія Теодоровича

Оце вже другий рік минає від болючої дати 8 лютого 1979 p., коли відійшов у вічність бл. п. редактор Юрій Теодорович, відважний оборонець Помісної УКЦеркви та її єдности в патріярхаті. В журналі «Мирянин» він вірно інформував читачів про різні події, що їх свідомо у тому часі замовчувала католицька (а то й союзова) преса або й подавала ті вістки із перекрученнями. Таке шкідливе ставлення преси він осуджував, пишучи: «Чи наші журналісти справді дійшли до такого абсурдного висновку, що церковні справи належать тільки до церковного проводу — єпископів і залежних від них священиків, з яких одні застрашені, а другі відчужені й байдужі до своєї-несвоєї Церкви? А що ж із загалом мирянства, чи то вже справді не творчий чинник у релігійній активності, а бездушна отара овець?.. Чи справді чесний громадянин буде байдуже приглядатися, як Церква, до якої він належить, опиниться в небезпеці?» (ч. 87, ст. 71-72).

Писав Юрій Теодорович не тільки про суто церковні справи, але й обороняв українську мову, писав про невідрадні умовини в цілоденних українських католицьких школах, в яких монахині з легковаженням, а то й з незрозумілою ненавистю ставляться до рідної мови народу, із якого самі вийшли. У його статті читаємо: «…релігійно-обрядовий напрям навчання в наших школах (повинен бути) такий, щоб він був всесторонньою підпорою УКЦеркви, щоб виховував учнів на вірних, відданих їй членів та майбутніх добрих мирян. У нашій Церкві українська мова й обряд — нероздільні… Вчительки наших шкіл мають не тільки право, але й добронамірений обов’язок… говорити по-українському до дітей та україномовних батьків. Так само і церковні проповіді до дітей не повинні бути свідоцтвом легковаження, а то й нехристиянської погорди до української мови — мови християнського народу». (Ч. 23-24, ст. 33).

На сторінках журналу «Мирянин» читаємо також про те, що в більшості наших парафіяльних шкіл не вчать закону Божого із виданого Блаженнішим в Римі Катехизму християнської віри для молоді і старших: «…гріх це духовне добро марнувати і легковажити так, як у нас роблять, видумуючи різні перешкоди… подбайте, щоб учні тієї (української) мови навчилися, бо на те вони і ходять до наших церковних шкіл. Цього вимагає добро нашої Церкви і християнської громади! Христова віра не знає таких обмежень, як дискримінація будь-якої мови, обряду чи й цілого народу. Це роблять лише люди, що вдають християн!» (Ч. 23-24, ст. 36).

Можна побоюватись, що ситуація від того часу не змінилась на краще. Варто довідатись, в яких саме українських цілоденних і українознавчих школах вчать дітей релігії із Катехизму, що його видав Голова УКЦеркви? Чи, може, користуються перекладом римокатолицького (балтіморського) катехизму? В яких школах вчать дітей молитися по-українському? В якій мові приготовляють їх до прийняття першого Святого Причастя? Над тим повинні б застановитись як духовні особи, так і миряни, бо дійсно існує небезпека, що українська мова не доживе до святкувань 1000-річчя християнства. Вона гине на наших очах.

Журився бл. п. Ю.Теодорович також неприхильним ставленням Василіянського Чину до патріярхату; саме руками василіянських владик на самому початку кристалізування справи патріярхату завдано їй смертельного удару, а опісля продовжувалось оте кидання колод під ноги та свідоме саботування зусиль Блаженнішого.

Ще й тепер поміж найбільшими противниками існуючого патріярхату є василіянські єпископи: Горняк і Химій. У своїй статті Юрій Теодорович писав: «І кому на користь штовхати цю релігійну (українську) спільноту всілякими утисками і заборонами в провалля зневіри так, мовби вона перебувала не поміж братами, а між ворогами? Не дай Боже, щоб дискриміновані й спинювані в своїм релігійнім розвитку спільноти в лоні Католицької Церкви, вичерпавши всі правно-моральні можливості оборони, дійшли до висновку, що Христова заповідь захисту й заступництва всіх слабих і покривджених поступилася перед звичайною людською політикою, спертою на «правах» сильнішого та на засаді одностороннього вирішуван­ня справ «власть імущими»! (Ч. 26 ст. 87).

Дуже болючим для бл. п. Ю. Теодоровича, як і для всіх свідомих мирян, було знищення старої катедри у Філядельфії. Про це він написав у статті в «Мирянині» (ч. 28-29 на 169 стор.) «…не лише в Україні нищаться цінні пам’ятки нашої культури. Тут, на вільній землі Вашінґтона, у Філядельфії… знищено нашу церковно-національну пам’ятку — катедру Непорочного Зачаття Божої Матері… В ній служили два попередні Владики, будівничі нашого церковно-національного життя, єп. Сотер Ортинський і митр. Константин Богачевський… Хочеться запитати, на основі якого права наказав митрополит Амврозій Сенишин зруйнувати те, що не було його приватною власністю! Катедра мала свою історію, вона була довгі роки свідком і символом церковно-релігійного та громадсько-національного життя українців у США… Треба дивуватися нашим філядельфійським священикам, що вони не старалися запобігти такому жалюгідному вчинкові!»

І дійсно, треба дивуватися, що так легкодумно зруйновано свідка нашої української присутности в США. Та ж у Римі є багато старих Церков, і ніхто не старається їх завалити. Катедру у Філядельфії 2-го жовтня 1910 року поблагословив Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький у присутності численно зібраних вірних і священиків. Це велике торжество було також доказом тісного пов’язання матірної Церкви в Україні із Церквою-дочкою у США, якою так дуже опікувався великий Митрополит Андрей, всупереч багатьом перешко­дам з боку Римокатолицької Церкви. Може саме це пов’язання і наявний доказ єдности УКЦеркви був комусь на заваді і тому позбулись багатомовного свідка… Ось 14-го грудня 1980 р. величаво відзначено у Філядельфії 70-річчя тієї великої події — посвячення першої катедри УКЦеркви на терені США. Але що ж, її, Покійниці, вже нема. Сліди нашої церковної минувшини затерто.

Дивно, що у нас не раз урочисто відзначають те, що власними руками зруйнують. Боюсь, щоб не було саме так із патріярхатом. Руйнувати — це зовсім легко, але відбудувати майже неможливо. Це повинні мати на увазі ті, що трактують поодинокі єпархії та парафії Помісної УКЦеркви як свою приватну власність, а також всі ті, що відрікаються своєї Церкви-Матері в Україні та тісного зв’язку з нею і розчленовують її живе тіло ради панування у власних удільних князівствах.

Річники журнала «Мирянин», що його з такою посвятою й коштом свого здоров’я видавав бл. п. Юрій Теодорович, є історичними свідками подій, пов’язаних із обороною нашої Церкви та її права на життя. Порушені там справи ще й тепер до болю актуальні. Згадаймо, отже, Юрія Теодоровича з вдячністю і молитвою в його наміренні, бо він мав відвагу стати по стороні правди і віддано працював, щоб вказати правильний шлях другим. Заслуги його для нашої Церкви-Страдниці дійсно дуже великі.

Дарія КУЗИК

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>