«Жертв наших жниво»…

Стоїть непорушно в моїй пам’яті світла кляса української народньої школи у Львові. І срібноволосий отець-катехит Омелян Горчинський, який учив нас співати:

«Дозволь зібрати жертв наших жниво,
Вкраїну нашу верни нам, Діво…»

Ми стояли непорушно, з руками, схрещеними на грудях, задивлені у високу постать Людини, яка вперше відкривала нам тайни буття. Ніхто й ворохнутися не поважився. Навіть «хлопчиська» — вічне нещастя пань учительок (сьогодні: ветерани Бродів, Чорного Лісу, північних «курортів»— якщо взагалі пережили…).

Отець-катехит мав прекрасний тенор, а до того вміння підходити до нашого дитячого розуму з таким довір’ям, що ми розуміли якось усе із того, що він нам пояснював, ілюстрував прикладами. А тут прикладів не бракувало, бо ось майже поруч, за Збручем, лютував сталінський голод…

Отець помер, не зрадивши того, що нам передавав, десь у Потьмі. Як ще один, остаточний приклад. А ми — зосталися із скарбом, який він нам залишив.

Тільки з віком розвивається, поглиблюється розуміння і призбируються нові, сьогоденні приклади.

Наші жертви… Самих Владик нашої Церкви рівноапостольне число: дванадцять. Хто загинув у неволі, хто протинявшись вигнанцем, повернувшися у свої колишні володіння… Але не зрадив ніхто…

Є підозріння, що й не своєю смертю упокоївся Слуга Божий Андрей. Ходять і чутки, що Ісповідника, Патріярха Йосифа, заразили перед виїздом у світ якоюсь дуже небувалою недугою і тільки чудом у Римі найшовся лікар-спеціяліст саме для цієї недуги… Правда, це лише чутки, здогади, але неважко їм повірити на основі дійсних, безсумнівних фактів.

Ось хоч би кілька прикладів, а за кожним стоїть скільки ж то подібних…

Отець Ярослав Чемеринський, розп’ятий на стіні тюрми на Лонцького у 1941 році. А мав же наказ у небезпечну хвилину «податися на Захід»… Не захотів. У пам’ятках його покійної парафіянки знайшовся образочок Богоматері з його підписом та написом: «Хто не любить України — той не любить Бога»

Отець Євген Гаврилюк: вийшов із хати після «поліційної години» у 1943-му, щоб дати розгрішення розстрілюваним. Мадяри викололи йому очі й повісили…

Отець Анатоль Гургула, спалений на приходстві разом із дружиною — на початку нового панування червоних…

І молоденька сестра Марія Швед, що згинула на вулиці Львова, обороняючи перед блюзнірськими руками течку із церковною утвар’ю, може і зі Святими Тайнами…

Багате, добірне наше жниво…

А ті непроглядні лави світських людей, що серед кромішньої темряви урядового зла «простували в ході духові шлях»: Алла Горська, Василь Симоненко (кажуть, його смертельну недугу спричинило «негласне» важке побиття), дослівно заморожений великий Василь Стус, молодий Валерій Марченко, що збирався стати священиком… А зацьковані аж до самовбивства «органами» — Юрій Литвин, Михайло Мельник… А оборонець рідної мови, Олекса Тихий, який, вмираючи в тюрмі, тільки й говорив про християнське всепрощення ворогам… А Гелій Снігерьов, що не відступив від своїх переконань, навіть коли його, важко хворого, позбавили за те лікування…

Та що й говорити… Хіба все знаємо?! Ось вдалося дістати й помістити в книжці «Історія УПА» — світлину групи, яку розстріляли німці. Люди, що дивилися не лише у сочку фотоапарату, але й у дула смертоносної зброї, спрямованої просто на них. Навіть крізь недостачі відбитки із вицвілої світлини чуєш їх погляд: ним же прощалися із своїми нащадками, із нами… А скільки тих, що не побачимо їх ніколи, не дізнаємося про час, ані місце, ані про те, як відходили у вічність…

Ідуть наші жертви нескінченими рядами, лежать на нашій свідомості чорними домовинами перепоховуваних: у Вінниці, Биківні, Дем’яновому Лазові, а оце так недавно, у Львові на Замарстинові.

Сьогодні хоч можна було їх віднайти, перепоховати…

Але хіба ж в умовах, що їх називаємо омріяною волею, не впаде буйне колосся жертв? Ці вже не «режимні», а одначе…

Годі повірити у випадковість саме таких автомобільних випадків: дисидент-поет отець Ярослав Лесів. Невтомний дослідник нашого голокосту, автор книги «Голод-33» — Володимир Коваленко. Юрій Юрчишин, що повернувся з діяспори — на поклик Батьківщини — на рятунок. А як це сталося із смертю юнака Романа Бойчишина, що його батька, визначного «рухівця» і досі не можуть віднайти?.. Захисні органи не дуже то турбуються його вже піврічною відсутністю, навіть і однодумці якось так мляво домагаються правди… А дружина, в інвалідному кріслі, просить лиш Бога, щоб дізнатися, чи живий, а якщо ні, то де його поминати?..

А молоденьку Оксану Боднар таки свідомо переїхав водій автобуса в Ялті, коли вона обурювалася на його насмішки з української мови…

Можна писати грубі томи нашої мартирології, колишньої і сучасної, можна творити нові шедеври нашої гагіографії — на взір Патерика Печерського…

Можна… Треба до цього людей і засобів. Але хіба ж їх сьогоднішня недостача звільняє кожного з нас від якогось обов’язку?

Хіба допоможуть нам жалісливі зідхання над «жертвами нашими» чи нарікання, що бач мученики інших країн вже давно красуються авреолями перед Престолом Вічної Справедливости, а ось наші… Де ж їх жниво?..

Велика і гірка наша правда. Але ж культ святих, культ героїв розпочинається не в камінних статуях і храмах, а в людських серцях. І жниво їх збирається у молитві. Жниво стократ заслужене, полите кров’ю мільйонів замучених, поляглих, сльозами мільйонів осиротілих…

Ввійдім у глибини нашого серця і скажім собі самим у тайні, щоб не чуло стороннє вухо: скільки молимося ми, особисто, за тих, хто став свідком нашої, Божої правди на нашій землі? А скільки в нас збірних, організованих молитов за їх праведну прославу на небі — і на землі? За те, щоб колосилися їх чесноти новими зборами — багатствами народу, щоб могли ми разом із ними — святими прославляти ім’я Господнє… Бо ж не сироти ми, не безбатьченки перед Його справедливістю!

Скільки таких молитов у наших церквах, прицерковних організаціях?.. А жниво доспіває і ось-ось висиплеться, неспожите, забуте…

Жниво велике — робітників мало, як читаємо у Святій Євангелії.

Молім Пречисту, Покровительку нашого народу, щоб зробила нас женцями праведними, на жниво тріюмфу Справедливости Божої, так велично й щедро засіяне!

Молім: «Дозволь зібрати жертв наших жниво»… Хай сіється і родиться стократно — і дає нові золоті плоди…

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>