Іде весна… я лину знов думками
В дитинства мого незабутні дні,
І бачу молоде обличчя мами,
Таке привітне й дороге мені…
На серці в мене тужно до бестями,
Давно не був я в рідній стороні…
Минають бистро роки за роками
І навівають спомини сумні…
Як швидко юні роки пролетіли,
На старість мало вже цікавих справ!..
Озвались спомини в душі зболілій,
Як я Великодня в дитинстві ждав!
Я пам’ятаю, як мене Ти, Мамо,
Любить Шевченка вчила з ранніх літ,
Як обмивав я «Наймичку» сльозами
І полюбив безсмертний «Заповіт».
Слова любови, «Кобзарем» зігріті,
В моєму серці будуть вічно жити:
«На Великдень на соломі, проти сонця діти
Грались собі писанками та й стали хвалитись:
«А я в попа обідала!» — сирітка сказала».
Картина та сльози в мене викликала.
Тоді я думав: «Дуже ми багаті,
І скільки вдома всякого добра…
Хоча жили ми у такій же хаті,
Яка в Шевченка в юності була.
І нині хочу ще раз повторити,
Що в тій хатині я щасливий був,
Я в ній навчився рідний край любити
І про Великдень досі не забув».
Тож Вам сьогодні від душі бажаю:
Хай жайвір пісню Вам пошле з небес,
А я словами, як колись, вітаю:
«Христос Воскрес!» «Воістину Воскрес!»
Рожише
Богдан Мигаль
