Життєвий шлях отця мітрата Степана Дзюбини

Я весь вік, весь труд тоді дав
У незломнім завзяттю —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю.

З «Мойсея» І. Франка

Дивлячись на о. мітр. Степана Дзюбину із перспективи часу, який минув так скоро понад 12 років, як я мав змогу слухати його живого слова, яке звучало на повний голос в українській греко-католицькій богослужбі в княжому місті Перемишлі. Задумуючись над темою, мимоволі рояться думки, що людське життя на цій землі якесь складне і переходить свої етапи. В суворому порядку невблагально швидко летять роки і немов невидима машина акуратно вписує їх у біографічну табелю кожному.

Дехто з читачів може подумати, навіщо мені читати і пізнавати про якогось там священика, з яким не мається безпосереднього жодного відношення. На таке запитання радо відповім: надзвичайно варто пізнати цю знамениту постать у священичих ризах, хоча й би з цього приводу, що в цій людині зосереджені найкращі риси українського священика, церковно-громадського провідника, а одночасно сама постать священика становить своєрідне віддзеркалення істиної долі української людини в Польщі. О. мітр. С. Дзюбина може послужити добрим прикладом в першу чергу для багатьох священиків, як у наш час називають т.зв. інтернаціоналістів, які часто всупереч здоровому глуздові відривають рідні традиції в нашій Церкві, а в це місце насаджують і експонують чужі традиції за мовою і звичаєм. Це в однаковій мірі відноситься до релігійного життя в нашій батьківщині, як рівнож і в діяспорі. Як же порівняно мало є в наш час справжніх священиків із покликання. Деякі навіть здобули свої високі титули, пнуться у верхи, але не мають достатньої глибокої релігійно-національної свідомости і тим приносять в життя Церкви і народу чимало зла й розбрату.

Протилежні погляди і поступовання належать о. мітр. С. Дзюбині, в його природі не лежить, щоб вміти плечима розпихатися вперед, не говорячи вже, щоб уживати якихось підступних і не чесних методів у ім’я якоїсь користи чи кар’єри. Це дійсно священича смиренність і глибока національна свідомість, стійкість, вміння погоджувати та поєднувати інтереси Христової Церкви з інтересами своєї української нації. Кожен, хто пізнав о. мітр. С. Дзюбину, з належною пошаною згадує його чесне ім’я, вглиблюється у його багатогранну і дуже цінну церковно-громадську діяльність. Цінність полягає в тому, хто вміє розуміти, зглибити, видобути і передати цю цінність зі свого духа печаттю в скарбницю загально-національної культури. Писати ці слова і думати про о. С. Дзюбину , є приємно.

Народився о. мітр. Степан Дзюбина 11 листопада 1913 року в селі Гладишові, повіт Горлиці на Лемківщині. Початкову освіту здобув у рідному селі, а гімназійну освіту завершив у 1932 році в Горлицях. Батьки о. Степана хоч не мали достатніх матеріяльних засобів, вислали сина до Вищої духовної семінарії в Перемишлі. Після успішного закінчення семінарії 13 березня 1938 року в катедральному соборі св. Івана Хрестителя прийняв з рук перемишльського єп. Йосафата Коциловського Тайни Божого Священства. Після висвячення о. С. Дзюбина подався на свою улюблену вужчу батьківщину.

Виконуючи душпастирські обов’язки, о. С. Дзюбина в таких парафіях: Ждиня, Явірки, Злоцьке, Криниця, Нова Весь та інших, всюди відчутний його вплив, який надає зміст і напрям у формуванні духовости на мешканцях тих парафій. Та праця о. Степана як священика і учителя української дітвори увійшла в кров й оновила душі і серця людей з Лемківщини. Нелегка то була праця, треба було постепенно викорінити всі розкладові, шкідливі, негативні первні, які виходили з т.зв. читалень Качковського, від затроєних антиукраїнством людей, які через несвідомість попали в сіті наших ворогів. Такі люди як о. мітр. Степан, надали новий тон і напрям в культурно-суспільному житті Лемківщини.

Який жаль, що ми порівняльно так мало знаємо про молодечий період нашого о. Степана, коли оформлювався його характер, і якими методами він оформлював характер своїх парафіян.

О. мітр. С. Дзюбина любить розказувати про історію, красу пейзажів полонини і таємничі гори, про річки і потоки, про пахучі ліси і яскраве сонце Лемківщини. Говорячи з ним, відчувається лагідність вдачі, але коли йдеться про якесь важливе рішення, о. мітр. Степан проявляє залізну лемківську рішучість. Пам’ятаю його слова: «Та все поступово наближалося до нормалізації взаємин, але зблизився катастрофічний 1947 рік, а з ним воєнна евакуація акцією «Вісла» наших людей, скитальна доля не лише українців з Лемківщини, але холмщаків і Підляшшя та цілого Надсяння ген там по Солокію і Буг. Всі культурні й духові надбання довелось під штиком покидати. «Я у ці тривожні дні, — продовжував о. Степан, — вирішив поїхати в рідне село, де жила моя мама і сестра. На жаль, їх вже не застав, вони під військовим конвоєм були допроваджені до залізничної станції Загіряни, тут їх примістили з декількома іншими родинами до вагону, який був призначений до перевозу не людей, а тварин. Тут органи польської безпеки перевели біля мене детальні обшуки і посадили на мотоцикла і завезли до тюрми до Горлиць. Два тижні разом із сотнею жінок і мужчин ми сиділи в надзвичайно важких тюремних умовах, а після скомплектованої групи нас відвезено до концентраційного табору в Явожні, що находився коло Щакова. Здається мені, що я був загартований, знав довоєнні роки переслідування польські, знав добре свіжі часи гітлерівської окупації, але як на початку я зустрівся із дійсністю надмірної жорстокости в Явожні, я почув що це злочинний ясир, зготований для нашого народу». Слухаючи о. Дзюбину та інших в’язнів концентраційного табору в Явожні, з тих фактів можна було б скласти великий том чорної книги.

Про акцію «Вісла» вийшла в Польщі праця д-ра Євгена Місила, крім того тією самою назвою вийшов документальний фільм за режисурою Ядвіґи Новаковської. Так праця, як і фільм детально представляють методи виселення українців з рідних земель та про долю тих понад 4,000 осіб, які попали в концтабір Явожно.

У фільмі взяли участь Зигмунт Келлер — слідчий з Ліська, Юліян Рубак — комендант міліції з Красі чини, двох бувших воїнів У ПА та на цьому тлі найбільш авторитативно і достойно у фільмі видніє о. мітр. Степан Дзюбина. Це позитивно, що отець погодився взяти участь у фільмі. Польське телебачення передало 11 січня 1993 року на цілу Польщу фільм, який за словами отця мітрата допомагає зрозуміти той великий біль, те страшне горе, що переживала українська людина в повоєнній Польщі. В фільмі о. С. Дзюбина, як бувший в’язень, між іншим розказує: «В концтаборі Явожно, де ув’язнено виключно українців, були стосовані антилюдські методи моральних і фізичних мук. За здуману співпрацю з УПА катуванням, каліченням, мерзосвітним образам наруги не було кінця. Тут проявився найогидніший садизм у знущаннях, ґвалтах, а навіть убивствах. До тортур справді уживали електричного струму, не давали їсти, в’язні пухли з голоду, щодня кілька в’язнів падало в тих тортурах неживими. Крім численних в’язнів, серед яких були старці і не літні діти, було 26 священиків обох українських віровизнань». Можна б було продовжувати розповідь, яку так майстерно, з глибоким відчуттям передав у фільмі о. С. Дзюбина.

У грудні 1948 року о. Дзюбину виснаженого, зголодованого і з підірваним здоров’ям звільнено з ув’язнення. Отець з тюрми поїхав до своєї родини, яка проживала вже на півночі Польщі в Тжцянім біля Піли. Підсиливши своє здоров’я, о. Степан вписався на варшавський університет на відділ католицького богослов’я робити докторат. Однак, вчорашній в’язень не знайшов навкруги себе сприятливої атмосфери до завершення докторату. Отець Степан з наполегливою притаманною йому завзятістю зробив старання у Примаса Польщі Вишинського на дозвіл вести відправи в Гожівській Епархії або в Битові. Працюючи у сестер Уршулянок в місті Слупську, цілий час був у контакті із українськими переселенцями, з якими спільно обдумував, які заходи вжити, щоб добитися згоди на ведення Богослужб у греко-католицькому обряді.

Після довгих років старань врешті влада дозволила на відправу Богослужень у 20 станицях. Це був період певного політичного пом’якшення. У червні 1956 року покликано до життя Українське Суспільно-культурне Товариство, яке пробуджувало наших людей наче з кошмарного сну до обмеженого, але все таки до якогось національного життя, яке було підсилюване духовенством і українською газетою «Наше Слово», що почало виходити у Варшаві. Дозволено відправляти Богослужби в Битові, Славно-Квасові, Лемборку, Білому Борі та в інших місцевостях.

Великою заслугою о. Дзюбини є не лише те, що він обслуговував декілька станиць, але найцінніше в тому є те, що він не погоджувався відправляти в костелах, щоб цією дорогою не спричинюватися до дальшого спольщування нашого дискримінованого народу. Це був період, коли на Кошалінщині о. С. Дзюбина був одинокий священик греко-католик, згодом тут прийшов о. Марків, а за деякий час о. Пирчак.

Отець С. Дзюбина вставав у глибоку ніч і ніччю повертався до свого дому, йдучи з Богослуження на Богослуження по 20-30 кілометрів, часто користаючи з принагідних засобів комунікації. Як же часто, без нарікань, з глибокою покорою виконував свої обов’язки українського душпастиря.

Після смерти о. мітрата Василя Гриника Примас Польщі Вишинський призначив о. С. Дзюбину генеральним вікарієм греко-католицької Церкви в Польщі. За час своєї каденції о. С. Дзюбина значно розбудував і зміцнив українські греко-католицькі парафії. Збільшилось число наших священиків. Після смерти Примаса Вишинського Примас Йозеф Ґлемп не продовжив повноважень, а на це місце призначив двох інших священиків.

Будучи головним вікарієм, о. мітр. С. Дзюбина не лише відкрив нові станиці в Слупську, Криниці й інших місцевостях, але зумів оборонити о. Т .Майковича, якого намагалися усунути перемишльські ординарі римо-католицького духовенства. Крім того довів до офіціяльної реєстрації багато наших станиць і тим надав їм юридичний статус.

Треба особисто знати о. мітр. С. Дзюбину, щоб відчути його велич, а перш за все відчути його глибокі переживання над тим, що наш народ християнський поділений.

Можна лише здогадуватись, що діялося в душі в глибині серця о. мітр. С. Дзюбини, коли дивився напередодні інсталяції єпископа І. Мартиняка, як польські шовіністи, підсилені римо-католицьким духовенством, вели односторонню війну за український собор, в якому висвячувався тому 55 років двадцятип’ятилітній о. С. Дзюбина. Напевно, болісно пережив, коли рішенням Папи Івана-Павла II наш собор був переданий завойовникам, а на потреби нашого обряду було призначено костел. Ця децизія була болісним ударом по всіх вірних, незалежно, де вони проживають. В кінці римський папа всіх греко-католиків у Польщі без винятку пробував підпорядкувати під варшавську римо-католицьку юрисдикцію.

В такій атмосфері живе о. Дзюбина, поширює Боже Слово і правду Євангелії, засвідчує свою стійкість і зрівноваження у вірі і відданості для свого народу. Часто повторює: «Для мене найбільшою і єдиною турботою є добро людських душ, єдність українського християнського стада і справжній, не зфалшований християнський мир». Які це глибокі слова, їх не можна забувати, бо основою Христової Церкви були і будуть людські душі.

Хай милосердний Господь продовжить вік нашого Дорогого о. мітр. Степана та наділить своїми щедрими ласками, міцним здоров’ям, щоб міг дальше безперебійно працювати на славу Божу і благо українського народу.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>