Життєвий шлях та труди Митрополита Петра Могили

Щоб зрозуміти роль і значення Митрополита Петра Могили в історії Православної церкви і української культури, щоб належним чином оцінити його багатогранну діяльність, потрібно кинути погляд на часи, що передували його появі на історичній арені та на часи, коли він перебував на чолі Православної церкви в Україні.

Його діяльність проходила в першій половині XVI ст. А народився він 21 грудня 1596 року в Молдавії. Його батько Симеон Могила був володарем Валахії (1601-1607), а потім Молдавії (1607-1609), які, як відомо, перебували у васальній залежності від турецького султана. Його родина була православна, відома своїм благочестям, підтримувала політично й матеріяльно Православну церкву у Львові, Львівське православне братство, була серед щедрих дарителів.

На цей час Україна опинилася в дуже важкому становищі. Після навали кочовиків зі Сходу велика європейська Київська держава, що простягалась від Балтійського до Чорного моря, розпалася. Спустошений Київ втратив значення Центру. Тільки на Заході країни українська держава протривала ще 100 років як Велике князівство Галицько-Волинське.

Золота Орда встановила на завойованих землях київської держави непряму адміністрацію. Князі одержували право на володіння певними землями за умови виплати данини ханові. Цим скористалися сусіди України, не постраждавши від навали кочовиків, вони округлювали свої володіння за рахунок інших. Особливо активними, як відомо, виявилися князі московські. Що ж стосується етнічних українських земель, то вони опинилися під владою Великого князівства Литовського, яке підтримувало дружні стосунки з Ордою, а також частково польського королівства та Угорщини. У 1448 році Київська Митрополія поділилася на, власне, Київську та Московську, яка 1589 р. добилася визнання достоїнства патріярхату. Православна Церква в Україні залишалася під омофором Патріярха Константинопольського.

На час народження П. Могили геополітичне становище України було незавидне. Вона із суб’єкта історії перетворилася на її об’єкт. Її оточували сильні сусіди: Московське царство, Польсько-Литовська держава й Оттоманська імперія з її васалом — Кримським ханством. Після завоювання Константинополя турками втратив реальну силу Вселенський Патріярх, бувши змушеним шукати матеріяльної допомоги у деяких православних володарів, насамперед, у найсильнішого з них — царя Московського. Православні Церкви Сходу також були під владою мусульман.

Під загрозою стало саме існування українського народу, особливо, у XV ст., коли посилився тиск з боку римо-католицької Польщі. В ті часи перехід від православ’я на католицьку віру означав автоматичну полонізацію, що й спричиняло втрату українським народом своєї еліти, аристократії на користь сусідів. Народ тоді свого слова сказати не міг: він терпів від набігів кочових сусідів і від феодалів, яким королі роздавали землі, що своїми розмірами дорівнювали кільком королівствам у Західній Европі. Тільки з народженням козацтва з’явилася збройна сила, яка стала захищати свій край від чужоземних наїзників.

В цей момент відкривається в нашій історії важливий феномен — сила духовності Києва з його святинями і традиціями. Київ перестав бути політичним центром, власна держава перестала існувати, а Київ як духовний центр українського народу центр Православ’я в усій Східній Европі, продовжував надихати українців на захист власної ідентичності, свого місця серед народів цивілізованого світу.

Відхід аристократії від предківської Церкви, їх швидка денаціоналізація примушувала тих, хто вболівав за долю свого краю, хто не хотів миритися з роллю людей «другого класу», шукати шляхи виходу із важкого становища, щоб зупинити рух українського народу в небуття!

Перед цими людьми постала нелегка дилема.

Україна була в географічному й політичному (в ті часи) пляні частиною Західного світу й знаходилася в зоні безпосереднього впливу західної цивілізації, але її особливість полягала в тому, що в той же час, вона залишалася під впливом візантійсько-православним і її Церква (цивілізаційну роль якої ніяк не можна применшувати) в канонічному пляні була частиною того, що називалося (християнством) Сходом, культурно була пов’язана зі східною, візантійською традицією.

Люди тієї епохи, як на мою думку, вже починали мислити категорією нації в давньоримському, а не марксистському розумінні, й бачили загрозу для існування всього народу без конфесійної різниці й тому шукали відповідні шляхи для його порятунку.

Одні, наприкінці XV ст. звернули погляди на Захід, насамперед, до Риму, намагаючись, зберігаючи своє обличчя, увійти у сім’ю рівноправних європейських народів і, таким чином, зрівнятися у правах з поляками, литовцями, німцями. Бо вже дійшло до того, що православні українці на своїй землі втрачали всі права: у вищих державних інстанціях королівства допускалися лише римокатолицькі владики, права шляхти систематично порушувалися, міські жителі не могли бути членами ні купецьких гільдій, ні ремісничих цехів. Дух нетолерантности панував скрізь. Люди, віддані Україні, побачили можливість порятунку в союзі з Римом, з визнанням верховенства Римського архиєрея, Папи, у льояльності до королівської влади. В результаті їх дій у 1596 р. була проголошена унія частини православних єпархій з Римською Церквою, яка триває й посьогодні.

Інші, і до них належав Петро Могила, бачили порятунок українського народу в зміцненні позицій Православної Церкви, в протидії унійним заходам, асиміляційним тенденціям, що особливо виявилася саме в час приходу Петра Могили до служіння православній церкві в Україні.

Як на мою думку, хоч це й звучить парадоксально й ті, хто здійснили унію, і такі як Петро Могила, мали на меті одну й ту ж мету — зберегти український народ.

Петро Могила хлопцем втратив батька, який до того ж вже був усунений від влади в Молдавії і сім’я переїхала до Львова, де у неї було багато знайомств як серед православних, так і католицьких діячів. Хоч у нашому розпорядженні мало документальних даних, але виглядає так, що юний Петро Могила здобував свою освіту дома та в школі Львівського православного братства. Є певні здогади, що він навчався і у Франції, але цього не доведено документально.

Як представник шляхетного роду він в дусі епохи під керівництвом свого опікуна коронного канцлера Станіслава Жолкєвського навчався військової справи і, навіть брав участь у війні з турками, в битві під Хотином (1621). Тут він мав запізнатися з українським козацтвом, яке під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного відіграло вирішальну роль в перемозі польсько-молдавсько-українського війська.

Спостерігаємо, що після цього Петро Могила спрямовує свій інтерес до центру України, до Києва. Встановлює дружні стосунки з митрополитом Йовом Борецьким, який справив на нього великий вплив.

Відомо, що в 1627 році він приймає чернечий стан, і в цьому ж році обирається і затверджується архимандритом відомого всьому православному світу монастиря — Києво-Печерської Лаври. Це був почесний і впливовий пост в церковній ієрархії України.

Часто ставлять запитання, чому Петро Могила став на службу православній церкві. Пояснення даються різні. Ми ж виходимо в наших міркуваннях з оцінки самої його особи. Ніхто не стане заперечувати, що він був людиною непересічного хисту. Про це свідчить уся його діяльність. То ж досягнувши певного віку, він замислився над тим, який шлях обрати. Був він, як стверджують всі джерела, людиною амбіційною і не міг обрати спокійного життя, його тягнуло до дії. Він розумів, що посісти трон Валахії чи Молдавії йому не вдасться вже хоч би тому, що він мав старших братів. Іти просто на службу польській короні він не хотів, хоч і був пов’язаний з нею багатьма нитками. Не міг він порушити родової честі — перейти в католицьку віру, надто помітним був його рід, і саме як рід — який стояв на стороні православ’я. Візьмемо хоч би його тіток Раїну Вишневецьку чи Анну Потоцьку. Ми знаємо, що й в Західній Европі у великих сім’ях один з молодших синів ішов служити Церкві, приумножуючи славу роду й зберігаючи, разом з тим, родові посілості від роздрібнення.

То ж не дивно, що Петро Могила вибрав служіння Православній церкві України, це був важкий шлях, але він відкривав широкі можливості утвердити себе, ввійти в коло справжніх можновладців.

Час, коли Петро Могила був обраний архимандритом Києво-Печерської Лаври був періодом глибокої кризи Православної Церкви і всього українського суспільства, викликаної як наступом католицизму, фактом унії, так і поразками визвольних повстань проти польського панування. Ці повстання були погано організовані й не могли привести до визволення України.

Відчуваємо, що Петро Могила зробив правильний аналіз обставин і причин кризи православ’я в Польській державі й визначив ті засоби, якими можна було б зупинити процес денаціоналізації, підняти престиж церкви, як носія духовности і захисника самобутности українського народу. Хотілося б у цьому місці сказати щось на кшталт «він розпочав боротьбу», «став до боротьби» і т.п., але справа в тім, що Могила обрав єдино правильний у тій обстановці шлях досягнення своїх цілей, шлях важкої роботи. Ніяка боротьба за переважаючих сил противного табору в чужій державі не могла принести перемоги, українство зазнало б ще однієї поразки, як це було зі збройними повстаннями до 1648 року.

Він вирішив звернутися до досвіду своїх, кажучи сучасною мовою, «ідеологічних противників».

То ж ставши архимандритом, Петро Могила, насамперед, навів порядок серед чернецтва, повернув пограбовані при його попередниках маєтності Лаври, зайнявся прикрасою церков. Він підняв престиж святинь монастиря: чудотворної ікони Богоматері та мощей святих угодників печерських, поширюючи вість про їх чудодійну силу. Він назвав Лавру Великою Києво-Печерською Лаврою, а собі взяв титул Великого Архимандрита, одержав від Митрополита Йова Борецького повноваження щодо інших монастирів та церков.

Він розумів, що сила католицизму й певний успіх унії базується на вищому рівні їх священослужителів, на вищому рівні їх освіченості й поширенні їх віровчення серед населення України через друк.

То ж на цю ділянку він і направив усю свою енергію і матеріяльні засоби. Почалося те, що потім було названо «могилянською епохою». Насамперед, він відкрив школу, для якої запросив учителів зі Львова. На прохання мешканців Києва він з’єднав її з вже існуючою школою Київського православного братства й, таким чином, поклав початок славнозвісному Київському колегіюмові, який потім став Академією. Це був перший вищий навчальний заклад у Східній Европі, вплив якого поширювався на всі православні країни. Себе він записав як «Старший Брат, Опікун, Доглядач і Захисник» цієї школи. Він надавав великі кошти, свої власні, для того, щоб колегіюм міг нормально функціонувати. З його стін вийшло багато теологічно підготовлених священиків, учителів і, взагалі, освічених людей, які могли протистояти своїм опонентам. Навчання було організоване на взірець єзуїтських колегіюмів, мовою викладання була латина, яка в Польській державі була мовою науки і судочинства.

Далі він організував типографію і налагодив підготовку і випуск книг, в тому числі українською мовою, надаючи можливість мирянам осмислено сприймати Службу Божу. За 22 роки його служіння Церкві було випущено книг майже вдвічі більше, ніж за весь попередній період національного книгодрукування.

Слід наголосити, що Петро Могила, бувши людиною ренесансного розмаху, особисто працював як автор, готуючи потрібні богослужебні й навчальні посібники, дбав про образотворче мистецтво й спів церковний, і разом з тим зумів згуртувати навколо себе цілу групу культурних діячів, при чому із Заходу й Сходу України, які під його керівництвом і навіть після його смерти творили великі справи.

Активна діяльність печерського архимандрита не залишилася непоміченою. В 1629 році він одержав титул екзарха Константинопольського престолу, а в 1632 році він був обраний Митрополитом Київським. Широкі родинні зв’язки і видатні досягнення забезпечили йому затвердження у цьому сані королем, як і підтвердження з боку Вселенського патріярха. За ним залишалася також посада архимандрита Києво-Печерської Лаври. Слід зазначити, що він робив зусилля не тільки для задоволення своїх потреб і амбіцій. Його вміла дипломатія у верхніх ешелонах Речі Посполитої принесла значні полегшення всім православним, укріпила становище Православної Церкви, фактично легалізувала її діяльність.

З його іменем зв’язана поява цілого ряду видань, таких як «Требник», «Служебник», «Православне сповідання віри», «Короткий катехизис», «Літос», які висунули київське православ’я, теологічну думку України на перше місце в православному світі того часу. Вироблений у Києві систематичний виклад «Сповідання віри» знайшов схвалення на всеправославному синоді й підтвердження всіх патріярхів, то надало цьому творові силу «символічної книги».

Цей видатний твір великого митрополита видавався багато разів, його було перекладено багатьма мовами: латинською, грецькою, церковно-слов’янською, англійською, французькою, німецькою, голляндською, румунською, російською, українською, а також арабською і грузинською.

Діяльність митрополита відродила Православну Церкву в Україні, вивела з кризи, озброїла наш народ в боротьбі за свободу. Мабуть, можна сказати, що вона підготовила національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького.

Бувши видатним діячем православ’я, Петро Могила був і досить толерантним, він виступав проти перехрещення, за можливість спілкування з католиками і протестантами. Готуючи своє «Сповідання віри» і «Короткий катехизис» він використовував і досвід католицької теології, намагався знайти спільний грунт для порозуміння. Він, таким чином, був правозвісником екуменічного руху, який набирає сили тепер.

Хоч основна його діяльність відбувалася на українських землях, як син Молдови він допомагав зміцненню Православної Церкви у Молдавії і Валахії, допомагав матеріяльно, організував друкування книг слов’янським і латинським альфавітом. Україна з подякою віддала свій борг Молдові в XVIII ст. в особі св. Паїсія (Величковського), який справив великий вплив на духовне життя молдавського суспільства, сприяв піднесенню престижу Румунської Православної Церкви.

Діяльність П. Могили мала вплив і на наших сусідів на Півночі. Як заявляє Калістос Варе (Kallistos Ware) «Могила відкрив Малу Росію для впливів Заходу на півстоліття до того, як це сталося у Великоросії». Його новаторський підхід став у пригоді в Москві, коли там розпочалися реформи, пов’язані з іменем Патріярха Никона. Ради справедливості зазначимо, що офіційне синодальне російське православ’я ставилося з підозрою до його творчого підходу до вирішення теологічних питань, закидаючи П. Могилі надто велику прихильність до католицизму.

Діяльність П. Могили в Україні зміцнила не тільки Православну Церкву, а й греко-католицьку, яка твердо протистояла латинізації, тримаючись східного обряду, фундаментально розробленого й упорядкованого великим митрополитом. Він скріпив дух українського народу, що допомогло йому пережити важкий період бездержавности і вижити до наших днів, коли Україні вдалося знову увійти в коло незалежних держав.