Життя і діяльність Патріярха Йосифа Сліпого*

Правиця Господня об’явила силу. Правиця Господня мене підняла:
Я не помру, я житиму І сповіщатиму про діла Господні
(Пс. 118, 16-17)

З нагоди 105-річниці з Дня народження Патріярха Йосифа Сліпого складаємо доземний поклін світочеві Української Католицької Церкви, який своїми священими ідеями вказував дорогу оновлення і утвердження нашої Церкви. Ми усвідомлюємо, що це Велика Людина, Сіяч добра і науки був посланий нам Богом, який збудив українську громаду з летаргічного сну, сколихнув світову опінію навколо нашої Церкви.

На Вселенському Соборі Ватіканському II він заявив: «…мене уповноважують віки, мене уповноважують неприсутні, переслідуванні…», бо «за нашою Церквою гори трупів і ріки крови…».

Добрі почини і визначений шлях нашої Церкви Патріярхом Сліпим дали шлях майбутнього нашій Церкві на Батьківщині.

Слід би згадати слова Святішого Отця Івана-Павла II. які він сказав біля домовини Блаженнішого: «Його треба цінити, бо він мужньо ставав у обороні прав своєї Церкви».

Патріярх вивчав минуле, творив сучасне і дбав про український народ, про його утвердження, як нації, на світовому рівні й вірив в український народ, в його незалежність.

Блаженніший був ісповідником віри між Заходом і Сходом та бачив велику силу в єднанні народу, яка переможе всі перешкоди на шляху до майбутнього нашої нації.

Боже Провидіння послало нашій Церкві й народові в XX столітті двох великих синів народу: Великого Митрополита Андрея Шептицького і його наслідника Блаженнішого Патріярха Сліпого, які йшли тернистим шляхом прокладаючи дорогу Церкві та українському народові.

Ми коротко накреслимо довголітній тернистий шлях великого сина українського народу Патріярха Йосифа Сліпого — «Нехай мої слова будуть висловом моєї любови до вас, моє духове стадо, мій дорогий Український Народе, якого я є Сином і якому стараюся служити весь свій вік» (із «Послання» до 90-річчя з дня його народження).

Йосиф Сліпий (Сліпий-Кобернецький-Дичківський) народився 17 лютого 1892 р. у селі Заздрість, Теребовлянського повіту (Галичина).

Вперше зустрівся з Митрополитом А. Шептицьким в Струсові 1902 року під час візитації Митрополита. а потім в 1911 році у Львові на вступному іспиті до Духовної Семінарії. Обидва рази Митрополит Андрей запитав юнака: «Що таке спільнота святих?». Не збереглася відповідь, але напевно була добра, бо Митрополит не тільки прийняв юнака до Духовної Семінарії, але незабаром в 1912 році вислав його на вищі богословські студії до Інсбруку в Австрії, а згодом до Риму. Студії були завершені докторатом у 1918 році й габілітаційними працями в Інсбруці (1923) та Римі (1924).

В 1920 році вони знову зустрілися у Римі, де Блаженніший Йосиф завершував своє навчання, присвячуючись вивченню темі — таїнству Пресвятої Трійці. «Цією працею — як стверджував монсеньйор Нойллі, — він дійшов до вершка… і я не вагаюсь назвати його одним із найсильніших сучасних богословських умів… Його виклад богословського розвитку УКЦ, був з певністю рішаючий і незаступний…». До цієї висоти дійшов Блаж. Йосиф, повертаючись з Риму до рідного Львова. По дорозі він вступив до Велеграду на Конгрес і свої думки виклав у «Ниві»:

«Велиград — столиця колишньої моравської держави… Нині він малий, тихий і замислений, бо його печуть давні тяжкі думи…

З’єднання у вірі й оновлення релігійного життя слов’ян — ось, це думи, що їх вложили в його душу святі апостоли слов’ян… Ми, українці-католики, становимо на Сході найчисленішу гілку Католицької Церкви, і хоч-не-хоч спочиває на нас відповідальність за майбутній напрям і розвиток християнського католицизму Сходу. Ми зберегли східній обряд, східні традиції, ми зв’язані з усім християнським Сходом тисячами ниток: культурної, релігійної, ідеологічної , звичаєвої й т.п. традиції, ми пов’язані близькими кровними спорідненими з найбільшими народами нез’єдиненого Сходу. Отже, нашим обов’язком було звернути якнайбільшу увагу на відродження у нас католицької науки, на створення української богословської науки із спеціяльними узгідненнями богословських питань зв’язаних зі Сходом, щоб науковими працями знайомити Захід зі Східною Церквою та її теологією і таким чином в сім’ї народів Вселенської Церкви забрати в науці голос та дати свідоцтво своєї культурної вироблености».

Уже, як бачимо, в той час у Патріярха Йосифа зароджувалась ідея екуменізму, тобто сприяння з’єднанню усіх християн східних нез’єднаних Церков і боротьба проти атеїзму разом з православними і протестанськими Церквами.

В 1923 році Митрополит Шептицький повертається до Львова, де тісно співпрацює з Блаженнішим Йосифом Сліпим, який працював у Львівській Духовній Семінарії професором догматики, а з 1926 року — її ректором і за ініціятивою Митрополита Андрея розбудував її на Греко-Католицьку Богословську Академію (1929).

Навчаючи молодих священиків Блаженніший Йосиф Сліпий говорив: «Може й нині, коли глядите на безкраї астрономічні простори, на море достиглої пшениці, будиться охота до посвяти і праці, але поки що ще не той час, щоб могли ви починати. Бо, щоб туди прийти, треба здобути собі великі знання сили і перейнятися наскрізь Христовими засадами віри.

Треба здобути собі високе богословське образування і потрібну святість душі. Щойно з такими підготуваннями і з такою силою духа можна ставати за плугом» (Твори, т. XII, 23).

Бл. Йосиф Сліпий був організатором Богословського Наукового Товариства і засновником та редактором журналу «Богословія» (з 1923), з 1926 р. – член Кураторії і Укр. Національного Музею у Львові, з 1931 р. — заступник голови Укр. Католицького Союзу, з 1936 р. — соборовий крилошанин, митрат та архидиякон Львівської митрополичої капітули. В той період він здійснив ряд подорожей по Західній Европі й до Святої Землі, брав активну участь в унійних конгресах (Велеграді, Празі, Пинському).

У вересні 1939 року, серед повені комунізму, окупації Західної України, Митрополит Андрей Шептицький свідомо бачив свою долю і долю Церкви, надіслав листа до Папи Пія XII до Риму, подаючи кандидатуру на архиєпископа. При нагоді Папа спитав Митрополита, чому він не подав ще якогось кандидата, а Митрополит відповів: «Ліпшого кандидата від о. ректора Сліпого — нема», бо знав, що передає нашу Церкву в руки твердої і незламної людини.

В празник Непорочного Зачаття, 22.XII.1939 p.. Митрополит Андрей, разом з єпископами Будкою і Чарнецьким, провів архиєрейські свячення о. Йосифа Сліпого на архиєпископа з правом наслідства. За словами Блаженнішого Сліпого, це «означало брати страшну відповідальність за Церкву», бо «то були жахливі умовини. Стоялося перед руїною! Представте собі хвилину, що ось прийдуть більшовики і все буде валитися, а ви стоїте і чекаєте своєї смерти» (Твори, т. XIII).

Про це Митрополит Андрей повідомив духовенство,
а віруючих щойно 31.XII.1941 р.

Згадуючи про все це в своїх нотатках в 1975 р. Блаженніший Йосиф писав: «В покликанні до духового стану я бачу виразно Божий голос і Божу руку впродовж усього життя… Зокрема Голос Божий наказував мені стати наслідником святого і геніяльного сл.п. Митрополита Андрея в найтяжчих умовах руїни нашої Церкви, передусім в тюрмах і таборах на Сибіру, в Полярії, Мордовії та на Далекому Сході Очевидно, не місце тут переповідати всі події і катування. але за одно дякую Богові, що я старався і в найтяжчих умовинах не сплямити доброго католицького імени нашої Церкви і свою скромну особу…»

Після смерти Митрополита Андрея Шептицького (1.11.1944) архиєпископ Йосиф стає Митрополитом Галицької митрополії. Він пише: «Це була його послідня воля та й з нею маємо йти дальше. Не зважаючи на всі перепони, треба сповняти ту ного волю і подивлятися, і слідувати за тим прозорим оком у майбутнє» (Твори, т. XIII, стор. 298).

Ідучи слідами свого Учителя Митрополита Анлрея. Блаженний Йосиф напередодні свого арешту іменував чотирьох адміністраторів: єп. Н. Будку, єп. М. Чарнецького, о. Й. Де-Вохта і о. Климентія Шептицького.

Коли 22.06.1941 року вибухла німецько-радянська війна, то НКВД мало не вбило Митрополита Йосифа. Агенти НКВД витягнули його разом з іншими з церкви св. Юра, роздерли рясу і поставили стояти під муром 3 години, направивши на них зброю. Але, на щастя, прийшов якийсь старшина і відпустив їх додому… І майже чудом. Боже Провидіння, тоді врятувало йому життя.

Але довголітній тернистий шлях Блаженнішого Йосифа розпочався, коли 11.04.1945 р. його і всю ієрархію УГКЦ, було ув’язнено совєтською владою і засуджено на 8 років важких робіт. Відкидаючи постійні совєтські пропозиції переходу на московське православіє. Митрополит Йосиф був засуджений вдруге в 1953 р. на 5 років і засланий в Сибір, в 1958 р. — третє засудження на 4 роки примусових робіт, а в 1962 р. — четверте засудження пожиттєво, відправлено Мордовію.

Після закінчення Другої світової війни, світ, навіть католицький, немов забув про «Перших закованих», про УГКЦ. І якщо преса писала про мученицький шлях кардиналів Степінана (хорвата), Міндсенті (мадяра), Беранса (чеха), аж до найменших подробиць, то про нашого Ісповідника-мученика Йосифа і його співбратів — світ знав дуже мало й, на жаль, мовчав. Це навіть осудив «Архипастир скитальців» 14.03.1953 р. перед вірними різних національностей в | Альтетінгу (Баварія), а також гробову мовчанку — «Тодшвайген» — західного світу про мартилогію УКЦ. А все-таки спільний протест вільного світу міг би облегшити долю Блаженнішого Йосифа, самітнього й забутого.

Караючись 18 років по радянських тюрмах і таборах Митрополит подавав зразок справжнього християнства і своїм злиденним життям в’язня вказував, що поза матерією і її брутальною силою верховодів безбожницької советської системи існує також незнищальний і невмирущий дух. Боже Провидіння розпорядилося так. шо й між мільйонами каторжників треба було чоловіка Божого і апостола, шо зразком свого християнського життя і геройською поставою супроти безбожницької влади та своїми кайданами проповідував Христове Єванге­лія голосніше, ніж з вільного амвону Собору св. Юра . вивів свою церкву на недосяжні висоти геройства, мучеництва і святості. Й часто його сміливі слова обезброювали сов’єтських керівників.

Так 17.02.1961 року Блаженніший, виснажений 16-річною каторгою, в день свого народження, пише оскарження до першого секретаря КПУ і до українського радянського уряду:

«Ви, Радянський Український Уряд, — писав Блаженніший, масте претенсії до Папи, що він ваш ворог. Добре, то зробіть так, щоб він був вашим другом… Перестаньте переслідувати греко-католицьку Церкву і нищити загалом релігію, а тоді відносини, безумовно, зміняться на краще… Вона перша боронила бідняків і скривджених не фізичною, а моральною зброєю… Ми, греко-католики. є такими громадянами Радянської України, як і ви…. але Папа нам не ворог. Я навіть в душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись прав для греко-католицької Церкви, які вона вже мала і яке її право належиться на основі Конституції, а нині воно потоптане» (див. «Известия», груд. 1945).

Блаженніший писав, що видні комуністи йому говорили, що якби він не був Митрополитом, то б не сидів в тюрмі. На це він відповідає їм:

«Значиться, я сиджу за справу Церкви, за яку ви хочете мене наново обвинувачувати… Перестаньте переслідувати греко-католицьку Церкву, лишіть вірним свободу бути греко-католиками або нез’єднаними православними, якщо їм так подобається. А тоді… побачите вислід, чи нарід хоче грек.-кат. Церкву, чи ні, і справа скінчена… Деякі з вас чекають аж ми всі, греко-католики, повмираємо. Але це даремні сподівання. Греко-Католицька Церква за кордоном скріпилася і зросла… Отже наразі нема вигляду на її загибель… Зокрема щодо вас гр. міністр, то ви безбожник, і яка вам рація поборювати католицизм, а боронити православіє, ви ж в ніщо не вірите, і вам навіть не випадає виступати в ролі апологета і оборонця Московського патріярхату і московського православ’я…».

Далі він говорить, що ніхто із них не знає, що таке їхня тюрма і лагер, бо там вони не сиділи, а якщо і хтось сидів, то назад не вертався і не міг ці страхи передати. Йому не раз говорили ув’язнені слідчі, прокурори, військові офіцери: «Ми не припускали, що тюрма і лагер такі страшні!. їм не одному розчепили голову…».

Зупинюсь на спогадах очевидців, які перебували в засланні з Блаженнішим Йосифом.

Покійний Михайло Гнатович Іллящук згадував: «Це був ерудит, високо освічений чоловік. Якимось способом вдавалось йому одержувати із-за зони книжки: Євангеліє, Біблію та інші. Лежачи на ліжку в шпиталі, він часто перечитував їх і навіть пробував і мене просвіщати… Я слухав його проповіді не без зацікавлення, бо він вмів живописно і з захопленням говорити і, видно було, що володів великим даром красномовства» (переклад з рос. мови).

Багато в’язнів, з якими він був в лагерях, уже тепер побували на Заході й в Римі, щоб відвідати і поклонитися прахові Блаженнішого Йосифа. Так, відвідуючи крипту його, священик Глеб Якунін і священик РПУ Георгій Едельштейн (липень, 1989) у книзі для відвідувачів записали:

«Преклоняюся біля тіла Кардинала Сліпого, многостраждального мужнього Голови УКЦ; віримо, що в недалекому часі буде виконана воля Кардинала, коли його шановне тіло буде лежати у Львові й прославлятися народом України». («Як будете перевозити тіло, запросіть нас», — сказали на прощання вони).

Або (від 21 червня 1989 p.): «Я українець, Донець Петро Ст., маю можливість побачити бувшого в’язня мордовських таборів п/я ж х-385/1 лаг. пункт Йосифа Сліпого, з яким перебував в ув’язненні з 1958 по 1963 роки. Дякую сердечно нашому Богові за можливість відвідати його прах і за увагу, що була виявлена до мене і моєї сім’ї» (П. Донець з Дніпропетровська).

Умови перебування Блаженнішого Йосифа Сліпого, та й всіх в’язнів в радянських лагерах були жахливими. Ось, як описує італ. о. Леоні, який був разом з Патріярхом у Кіновській тюрмі:

«Це була найбрудніша тюрма… Блощиці розмножувалися мільйонами, і в ночі було неможливо оборонятися перед ними, бо в камері було зовсім темно. Тільки тоді, коли розподіляли вечерю, приносили мізерну нафтову лямпу, яку зараз же забирали, залишаючи нас на поталу паразитам, що в темноті стають ненажерливими і агресивнішими. Три ночі, що я провів у цій в’язниці, були справжньою мукою. А втім, ще більших мук я зазнав від людських паразитів, від злодіїв…» (P. Pietro Leoni S.J. «Spia del Vaticano», Roma, 1959, стор. 256). Митрополита хворого на хронічну недугу легенів (туберкульоз), в якого була постійно температура. Пожилого чоловіка переганяли з місця на місце. Це були невимовні тортури, садистські методи сов’єтського знущання людей, переганяти взимку пішки, або в товарних набитих вагонах, де людей було так багато, що хто вмирав, то інші його тримали стоячи. Часто Митрополит Йосиф «зникав із табору», його викликали на слідство, допити, муки і спроби «спокуси», як каже автор спогадів італ. о. Леоні.

Австрійський проф. доктор Франц Ґрабауер. що зустрів Митрополита в таборах північного Сибіру, з яким жив декілька місяців і обидва ділили навіть один одному ліжко (бо спали в три зміни: одні спали, а другі чекали на їх місце, а треті — десь у куточку на землі), писав у статті: «…Хтось вигукнув накази. Засуви нашого вагона (для перевезення худоби) відкрилися. Зграя пліт-солдатів почала виштовхувати нас в зимову холодну ніч. Довга подорож у ці Богом забуті сторони… Аж от. поблизу мене звалився в’язень з ніг…, конвоїр почав «підкріпляти» його рушничим прикладом…, мій сусід знову повалився. Я перебрів снігом до знесиленого, вхопив його мовчки під руку, а другою тягнув його речі. І так ми вдвох ішли». І далі вони познайоми­лись і професор здогадався, «що він — священик; на це вказувала його зовнішність: достойна постать, повна гідности поведінка, посивіла борода… Дуже тяжка подорож постарила його передчасно…

Аж тут відчинились двері, до кімнати впали два зухвалі парубки… їх погляд зупинився на Митрополитові, прискочили до нього, побили і щезли з багажем Владики. Князь Церкви лежав на підлозі, з його уст і з носа точилася кров… Тоді ми попали в лазарет. Коли ми відчинили двері лазарету, ми побачили кошмарну картину… через довгастий будинок волочилися зовсім голі сухорляві люди, шкіра та кості…, до Архиєпископа підійшов похилий старший чоловік, загорнений в коц. і обійняв його… Це був єпископ уніятської Церкви з Галичини Микола Олексевич Чарнецький. Від нього ми довідались, що значить і ця дефіляда нудистів у шпитальному бараці. Це була п’ятниця і від хворих забирали білизну до праня і віддавали її наступного дня, до речі, напіввогку. Білизна складалася з коротких підштанців і підсорочок-безрукавки. Так одягали на далекій Півночі. Ми знаходились в таборі Інта — безкровлих висохлих до костей хворих. При мінус 40 °С Митрополит Сліпий був «одягнений» в лахміття, з ногами обвитими деревною корою, що прив’язана була до колін і до кісток шматтям…

А проте завжди погідний, повний розуміння для всіх, благородний навіть у стосунках з наглядачами і з таборовими шпигунами» (Ґульєльмо Роспільозі. Стаття I.L.Tempo (в газеті). 30.03.1963, стор. 12).

Я привела лише поодинокі приклади страждань, мук Блаженнішого Йосифа Сліпого. І всього не можуть передати його очевидці, бо це трудно собі уявити, це просто для психіки людини неможливо витримати.

Ми не знаємо всього каторжного періоду його життя, бо ж роки є лише мірою часу, а не мірою страшних тих подій, яким підлягав Патріярх. Ми не знаємо скільки кілометрів мають дороги, що їх Патріярх пройшов, як страдницький шлях і залізницею, і машинами, і пішки. Ми не знаємо всіх фізичних і психічних мук, що виніс Патріярх. Все це знає лише Всевишній. Ми знаємо лише одне: це був справжній хресний шлях Патріярха на Голгофу, про який можна сказати, але неможливо збагнути. І я б сказала, що нашому мученикові пасують слова псаломника: «Шляхи мого вигнання Ти один знаєш, збери ж у Твій бурдюк мої сльози — чи не записані вони в твоїй книзі» (Пс. 56, 9).

18 років каторги! Легко сказати ці слова, але неможливо збагнути думкою і серцем їх зміст, а ще трудніше передати мовою всю цю безодню горя.

Ще у 30-их роках Митрополит у спогадах про подорож до Святої Землі писав: «Дорога, якою ішов засуджений на смерть Христос, двигаючи хрест це прототип нашої життєвої дороги, якою несемо наш щоденний хрест» (О. д-р Й. Сліпий. Паломництво до Святої Зелі. Вражіння з подорожі. Львів, 1935). Чи думав наш Патріярх, що у нього буде не легша життєва дорога?

Звільнення Патріярха Йосифа Сліпого із заслання Микитою Хрущовим, було несподіване і стало світовою сенсацією. Журналісти, політики, вчені пробували дати мотивацію цього жесту керівника Совєтського Союзу.

Далі буде