Внутрішнє Царство, яке Йосиф Сліпий будував від часу навчання в семінарії та свячень до 92 літ, не могло не перемогти зовнішнє мракобісся. Висловлюючись мовою монахів Сходу, внутрішнє ділання ми можемо простежити в усіх прикладах життя ув’язнених християн: чи то православних, чи католиків, протестантів, навіть єговістів. У кожного був свій шлях, бачення і метод, проте всі вони не відхилялися від спільного курсу – per aspera ad astra («крізь терни до зірок»). До речі, це гасло Йосиф Сліпий обрав для свого єпископського герба ще до початку переслідувань. Для ісповідників віри ХХ століття ув’язнення в таборах і тюрмах було радше нагодою для вправляння у чеснотах і поштовхом до мученицького наслідування Христа водночас. У зовнішній неволі вони залишалися вільними внутрішньо, роблячи зусилля сприйняти дійсність як спонуку на духовну віднову, а не причину для нарікання на тяжку долю вічно переслідуваних релігійних громад.
Уже під час другої розмови з київським генералом Йосиф Сліпий вимагав від імені Католицької Церкви бодай мінімальної свободи для богослужінь, навіть мовилося про дозвіл на богослужіння в таборах.
«Чи моє звільнення означає повернення свободи Греко-Католицької Церкви так, як було рішено в Москві?» – таке сміливе та справедливе запитання Йосифа Сліпого свідчить про твердість духу і про те, що колишній в’язень ніколи не був колишнім Патріархом. Різниця лише в тому, що у певний момент життя Блаженнішого літургія та все архиєрейське служіння сконцентрувалися не у видимому храмі чи на печатках і підписах під важливими документами, а у Внутрішньому Царстві. Патріарх називав час у таборах втраченим, але чи це дійсно було так, як гадаєте?..
Повністю статтю можна прочитати у паперовій версії журналу
