– Преподобна сестро, що для вас означає бути черницею?
– Жити по-Божому означає ходити в Його присутності, знаючи, що Він мене бачить зсередини і ззовні. В смиренній поставі виявляти велику любов і повагу до іншого. Зберігатискромність у погляді та у вдумливих словах, жити в ідеальному послуху і врешті-решт, щоб нічого з цього не забути, слід жити в аскезі. Аскеза – то основний нерв християнства.
– Кілька слів про ваше місійне служіння…
– Я не люблю говорити про себе (тиша, схилила голову), але якщо ви прийшли до мене і я можу вам тим послужити… (усміхається), звичайно, я скористаюсь такою нагодою. Однак, найперше, на чому я хотіла б наголосити: все, що є в моєму житті, то дар Божий. Коли оглядаюсь на минулі десятки років свого життя, то бачу, що все – дар Божий. Як місіонерка я прослужила 25 років у Патріархії, виконуючи різні місійні завдання. Займалася публіцистичною діяльністю впродовж багатьох років, виконувала різні обов’язки в спільноті, але був і такий час, коли я як місіонерка кілька років провела в чотирьох стінах і тим, у той час не розуміючи, служила Богові.
Місія народжується в глибині серця від перебування з Богом. Моє чернече життя – то дар Божий. Чому Господь вибрав саме мене, а не мою сестру, яка була кращою за мене, не знаю – то таємниця. Мабуть, через життя в спільноті я мала б стати кра‑ щою. Я й далі шукаю відповідь на запитання «чому?». В своєму похилому віці я не маю відповіді на нього. А коли бачу ще й свої слабкості, то відповідь щораз більше віддаляється від мене.
– Чи могли б ви поділитись із нами спогадами про свою родину і те середовище, у якому зростали?
– Я народилася у великій сім’ї (Сестра народилася в Лівані у м. Захле в 1926 році.). Ми жили в долині Бекаа у місті Захле, що недалеко від кордону з Сирією. Нас було дев’ятеро дітей: троє хлопців, четвертою народилася я, а далі ще п’ятеро. В хрещенні я отримала ім’я Ольга на честь княгині Київської (це ім’я рідко зустрічається в арабському середовищі). Моя родина не була аристократичною, але ми були надзвичайно багаті… Великою розкішшю і аристократством для нас було дотримання посту, додержання і пошанування церковних приписів. Ми всі любили молитву (а це також є даром Божим). Пригадую, як я чекала звершення моїх семи років. Цей вік давав мені право вперше у своєму житті пережити з родиною час Великого посту. Ми, діти, чекали посту як свята, як великої події. В нашій родині плекалась постава християнського життя. А тим життям із Богом можна заразити, і наші батьки уміли це зробити.
– А як ви відчули своє покликання і прийняли рішення вступити у монастир?
– Щодо покликання, то воно прийшло до мене вранці у храмі 15 серпня 1939 року (в Мелхітській Церкві – свято Успення Богородиці – авт.). Ніколи не забуду цього дня. Тоді до нас приїхав отець-місіонер, який після святкової літургії в парафії звернувся до вірних зі словом. То був священик згромадження святого Павла (перше місійне згромадження Мелхітської Церкви – авт.). Мета його візиту була проста – «рекрутувати» дівчат до новозаснованого жіночого згромадження. Для мене це було перше знайомство з чернечим життям. Ми ніколи не чули про місійне жіноче згромадження, бо всі монастирі нашої Церкви були контемплятивними. І щойно священик закінчив проповідь, як я повернулася до своїх батьків і кивнула головою, що вступаю до згромадження. Батько не зрозумів моєї реакції, але рішення було прийняте: я буду черницею. Повернувшись із храму додому, батьки наполягли, щоби я отримала благословення від дідуся й бабусі, бо останніми роками піклувалась і жила з ними. Коли ми вдома продовжували наші роздуми про мій вступ до монастиря, до нас приїхали дідусь і бабуся, а отже, я могла одразу отримати і їхнє, і батьківське благословення.
На той час мені було лише тринадцять років, тринадцять років і кілька місяців. Отже, бачите: Господь дає свою ласку і в своєму Провидінні керує нашим життям. Саме Він у те свято Богородиці зібрав всіх моїх родичів разом у один день і дарував мені через них своє благословення. Моє рішення було прийняте за кілька днів до початку Другої світової війни.
Разом зі мною на запрошення бути черницями відгукнулись ще троє молодих дівчат, і ми почали готуватися до вступу в монастир. У цей час до монастиря слід було привезти частину приданого, а це потребувало підготовки.
Коли я роздумую над своїм покликання і питаю, чому саме я, то відповіді не маю. Після всього свого життя можу сказати лиш те, що я любила молитву, я полюбила Церкву, бачачи її в своїй сім’ї. Ми, діти, любили аскезу так, ніби це був весільний час. Разом удома молилися акафісти, часто Хресну дорогу. В моєму селі були маронітський і мелхітський храми, проживало багато мусульман-шиїтів, які були моїми друзями. Я росла на перетині церковних і двох релігійних традицій, і це життя «поруч» мало не лише свої виклики, а й дарувало нам нагоду збагачуватись досвідом іншого.
– Сестро, яка життєва подія справила на вас особливе враження?
– Я хотіла б висловити вдячність Богові за дар співчуття, яким він мене обдарував. З раннього дитинства співчувала бідним людям, переживала за потребуючих. Чому, не знаю. Але Господь мене обдарував цією ласкою, а отже, треба було нею служити. Господь дає дар не лише для мене особисто, а в першу чергу для служіння іншим. Якщо дав дар, то буде ним і користати через мене. В своєму похилому віці я продовжую ним служити. Я недарма згадала про дар співчуття, бо те що мене найбільше позначило в житті, було пов’язане з болем і стражданням інших. Під час війни в Лівані я була відповідальна за нашу монашу спільноту в Захле. 26 червня у нашому регіоні було жахливе вбивство християн. 37 дітей з різних родин були викрадені. Впродовж цілої ночі сирійські військові атакували село. Наступні два дні батьки шукали своїх дітей і знайшли… замордованими в канаві. 26 родин, які втратили своїх дітей… Пробачте (плаче)… Це була трагедія батька і матері, яку неможливо було виміряти… цей біль неможливо було втамувати… Ми, сестри, не знали, як маємо їх підтримати. Обійшли всі ті родини і просто мовчки плакали разом із ними. Та німа і безсила подія стала для мене найглибшими «реколекціями» цілого життя. В цьому безвихідному і безпорадному стані була певність, що Господь нас не покинув, а був із нами. Наш біль треба класти з довірою в руки Божі і не боятися, бо Господь з нами.
Війна в Лівані вимагала від нас консолідації зусиль та дій. Таким чином я підготувала список родин, в яких загинули батьки, і за допомоги місцевого владики ми за тиждень зібрали з вулиць навколишніх сіл 23 дітей-сиріт віком від п’яти до одинадцяти років. Годували їх тими скромними запасами їжі, що мали самі, і прагнули дарувати їм майбутнє. На цьому прикладі я хотіла б показати, що коли Господь дає мені поставу милосердя до бідних, то треба максимально задіяти той дар Божий на служіння людині. Я вже стара і не можу активно допомагати іншим, але ще можу молитися. І молюся за жертви соціальної несправедливості і так служу.
А тепер знову повернуся до вашого запитання про моє чернече життя. Прийнявши рішення стати монахинею, я не мала жодної секунди сумніву. З початком Другої світової війни моя мама переживала і не хотіла зі мною розлучатися, просила, щоб я зачекала ще трішки удома, але дарма.
До монастиря я приїхала 9 жовтня. Нас зустріла настоятелька з благим голосом і ціла спільнота молодих сестер, які вийшли нам назустріч. Я була надзвичайно щаслива. Однак за кілька днів зіткнулася з першими труднощами: настоятелька, переглядаючи мої документи, побачила, що маю лише тринадцять років (а виглядала на сімнадцять), тому не могла вступити до монастиря. Я благала сестер залишити мене в монастирі, на що вони врешті-решт погодились. Розпочавши постулят і отримавши Часослов, я відчула в собі ще одне покликання – любов до літургійних молитов. Я милувалася у всьому, що було пов’язане з літургією. В п’ятнадцять років я отримала чернечий одяг і розпочала новіціят. Перші монаші обіти прийняла в 1943 році у Неділю мироносиць, а вічні – в 1950-ому.
– Ви відомі своїми лекціями на різні богословські теми, відомі як редактор і як авторка богослужбових текстів. Яку освіту ви здобули?
– Щодо моєї інтелектуальної формації, то, прийшовши до монастиря, я не мала жодної освіти – лише вміла вільно говорити французькою, бо це була мова, якою ми спілкувалися вдома. Моя початкова формація в монастирі полягала у тому, що я приймала і вбирала як губка все, що говорили отці на проповідях і духовних науках. Перебуваючи в школі «Назарет», я здобула свій перший бакалаврат з арабської мови. Згодом, у Алеппо, в Сирії, здобувала інший бакалаврат, а далі ще одну освіту. Згодом продовжила богословську освіту. Тому що в той час була війна, потрібно було подавати людям медичну допомогу. Тож я здобула ще й фах медсестри і працювала нею кілька років. Була членом ради монастиря і секретарем нашої капітули, що вимагало від мене певної компетенції, яку потрібно було засвоювати на практиці. В богослов’ї я приділяла особливу увагу літургії. Моїм учителем і товаришем був отець Жан Корбон, який супроводжував мою богословську формацію. На неї справив неабиякий вплив Другий Ватиканський Собор. Наша Мелхітська Церква в особі Патріарха Максима IV і Синоду дуже активно до нього готувалась. Ми вивчали послання Синоду, який скеровував Церкву в напрямку відновлення нашої східної спадщини, бачили орієнтири і активно брали на себе відповідальність за розвиток нашої Церкви. В монастирі вивчали устав східного богослужіння напам’ять. Дякую Господу, що я вивчила Типікон напам’ять. Пригадую, що літургійні тексти ми читали вголос під час трапез, а коли випадала святкова вечірня, то устав перечитувала понад десять разів, щоби знати, як організувати молитву, як і що співати, як робити процесію, бо наша молитва – то місійна діяльність Церкви. І багато хто з вірних відкривався на Бога через участь у добре організованій і злагодженій молитві.
Щоб не втомлювати вас подробицями, скажу щиро, що я була бібліотечною мишею. Дуже люблю читати книжки, редагувати їх. Навіть сьогодні, коли я вже у віці й нічого не чую, до мене приходять семінаристи і просять редагувати їх богословські праці. Я їм залюбки допомагаю.
Формація – це ціле моє життя. Життя мене навчали дітки із сиротинця, війна, лікарня, спільнота, студенти, особа, яку переді мною ставив Господь. І нині я за все це вдячна Богові.
– Як виглядало ваше місійне життя і які акценти ви ставили?
– Щоби бути місіонеркою, треба втікати від лінощів у молитву і працю. А виглядало моє місійне життя приблизно так: я працювала в лікарні і паралельно по шість-сім годин щодня давала уроки катехизму школярам, пізніше робила програму на радіо і працювала удома. А щодо акцентів, то дозвольте я проілюструю вам, які акценти ставила, навчаючи дітей. У той час ще не було випрацювано жодної катехитичної програми. Діти дізнавались про Бога вдома або слухаючи проповіді в храмі. Отож я вирішила заснувати при парафії першу школу, яку назвала «Євангельське чування». Основною ціллю було навчити дітей слухати і жити Словом Божим. Я дуже хотіла, щоб діти знали цілу Біблію, але на той час (а це було до Другого Ватиканського Собору) вважалося, що дітям потрібно знати лише Новий Завіт. Пригадую, як парох здивовано запитав мене, навіщо дітям вивчати цілу Біблію – Євангелія достатньо. «Отче дорогий, хіба Євангеліє не має біблійного коріння?» – запитала я. І він погодився… Кілька дітей почали збиралися раз на тиждень на біблійні зустрічі. Ми тоді навіть не мали де сидіти – сиділи на кам’яній підлозі в храмі. Я наперед їм переписувала частини Біблії, і ми її поступово вивчали. Запитаєте, які плоди? З цієї групки дітей Господь приготував для Церкви чотирьох сестер (дві з них кармелітки), трьох священиків і одного місіонера, який служить у Африці… Думаю, що треба давати від себе все, що маєш, навіть більше. Наше основне завдання – служити іншим, бути для інших. Немає значення як і де. Важливою є цілковита посвята.
Мій батько православний, мама католичка. Ми всі були хрещені греко-католиками. Отже, вже від початку мали особисту духовну формацію. Треба слухати, що Господь вкладає в серце, і розвивати це. До чого ви маєте хист, те й розвивайте найбільше. І побачите, як це пригодиться вам у житі.
От я згадувала, що відкрила у собі покликання любити східне богослужіння. Господь мені це дав і використав для більшої Своєї слави. В нашій Мелхітській Церкві не було служби преподобному Єроніму, Іринею, Августину, слов’янським братам Методію і Кирилу. Патріарх Максим, світлої пам’яті, запросив мене працювати в літургійну комісію нашої Церкви. Я працювала разом із владикою Ляххамом (нині патріарх Григорій ІІІ), видаючи повний Молитвослов для мелхітів. З великим смиренням і свідомістю, що то Божа воля і Його справа, я написала всі необхідні служби святим і празникам, які Церква доручила мені написати. Нині справді радію з того, що моя Церква молиться і прославляє тих святих. Радію, бо ті тексти залишаться назавжди. Раію, що ми арабською молимося до слов’янських братів Кирила і Методія. Це велика ласка і багатство для цілої Церкви!
– Як, на вашу думку, має виглядати теперішня місійна діяльність?
– Треба просто відважитись жити християнським життям. Якщо тобі щось вдається, то це лише від слухання і життя Євангелієм. Пасторальна діяльність повинна бути заснована на Біблії. Якщо не знаємо Біблії, не можемо діяти, бо не маємо опертя, інша важлива річ – літургія. Звідки християнин має знати правди віри? – З літургії. Звідки має пізнати думки святих отців? – З літургії. Богослужіння містить всю догматику і всю правду про мене і про мою особисту історію. Тому для мене пізнавати сенс літургії означає пізнавати правду про себе і Бога. Це дуже важливо для місіонера. Варто в щоденній праці з людьми скеровувати їхню увагу на ті два джерела віри.
Місіонери мали б любити науку. Люди мають потребу і право слухати глибокі науки, повчання, які торкатимуться глибин їхнього життя, стукати в двері Царства Божого, захованого всередині нас. Для цього треба товаришувати з книжками. Місіонери повинні любити бібліотеку (сміється), бути в першу чергу учнями і навчитися уважно вдивлятися в життя іншої особи, щоби зрозуміти її потреби.
– Які поради ви дали б молодій людині?
– Не знаю, що могла б порадити Можливо, якщо не знаєш, що робити у своєму житті, зупинися і проаналізуй дар, який Господь тобі дав. Мабуть, за тим даром стоїть його план стосовно тебе, тому необхідно пильно вдивлятися в нього і від нього починати служити іншим. Життя має бути налаштоване від себе до інших. Я є для інших, щоб їм було краще. Старайтеся ближньому творити рай, пробуджуйте в нього спрагу за раєм. Нам часом здається, що Бог чогось нам не додав (сміється), то спокуса впасти в лінощі.
Вважаю, що християнське життя дає всі нагоди для служіння людству. А щоб виконувати це служіння, потрібно повернутися до тиші і спокою. Починайте любити тишу. Сучасна техніка відволікає від тиші, бо створює віртуальний світ, а жити треба реально. Сім’я, яка спільно молиться, – ось цінності які треба популяризувати. Готуючи до подружжя молоді пари, ми стараємося збиратися з ними увечері перед днем їхнього весілля на спільну молитву. Вони попередньо запрошують своїх гостей на молитву. Це особливий час, коли всі разом, як Церква, готуємося до таїнства. А чому не готуватись так до всіх інших таїнств – до хрещення і миропомазання, до сповіді і причастя? Треба збиратися ввечері і молитися. Спільна молитва є найкращим дарунком, який ми можемо зробити тій парі і собі.
– Сестро, ви в особливий спосіб допомагали і працювали для Церкви в час підготовки до Другого Ватиканського Собору. Особисто добре знали Патріарха Максима IV, який на цьому Соборі був «голосом Східних Католицьких Церков» і який озпочав реформи в Мелхітській Церкві, плекаючи її східну традицію та ідентичність. Чи можете кілька слів сказати про особу Патріарха Максима IV, його діяльність?
– Патріарх Максим був засновником нашої спільноти і тому часто відвідував нас. Я знала про нього ще будучи вдома – мої батьки розповідали мені про нього, ми його глибоко поважали. Патріарх Максим був вольовою людиною із сильним характером, мав чітку та добре аргументовану позицію. Був пророком так само, як Патріарх Йосиф Сліпий для Української Церкви. На Другому Ватиканському соборі він боровя за непорушність прав Східних Католицьких Церков, виступав за колегіальність, за децентралізацію церковної влади, за використання живої мови в богослужіннях латинської Церкви, боровся проти латинізації, говорив про потребу діалогу з Православними Церквами і мусульманами. Він мав відвагу наполягати. Наприклад, на Соборі, беручи слово, говорив лише французькою замість латини і мотивував це тим, що багато східних отців Собору не розуміють латини. «Щоб Собор вдався, потрібно дозволити отцям висловлюватись сучасними мовами», – казав Патріарх. Його Блаженство Максим IV – це особа, яка вміла поєднати боротьбу з глибокою повагою до іншого.
Ще одна риса Патріарха – його молитовна постава. Коли він молився у храмі, все затихало. Глибокий, повільний і осмислений знак хреста ознаменовував його чоло, груди, рамена. Він ніколи не поспішав на молитві. Кожна мить була вдумлива і з пам’яттю про Бога.
Мене називали дочкою Максима. Я супроводжувала Патріарха до самої його смерті і як медсестра була при ньому в часі його переходу. Я мала до нього багато поваги і визнання. Це була Божа людина. Він знав молитву, традицію, любив Богородицю. Я написала кілька статей про нього. Звичайно, всі вони арабською.
Патріарх мав добре почуття гумору. Коли ми його питали, чому він вибрав собі ім’я Максим, він казав, що святий Максим Ісповідник багато страждав для Церкви. «А я, коли страждаю, – наголошував Патріарх, – то страждаю від Церкви і для Церкви!»
Він знав кілька понтифіків – Пія ХІІ, Івана ХХІІІ, який був добрим його приятелем, Павла VІ. Не завжди погоджувався з тогочасними поглядами вселенських архиєреїв, однак мав до них велику повагу, повагу до авторитету, до наступника Петра. І цієї поваги до Церкви вимагав від нас. Патріарх зустрічався з православними владиками і він був Господнім чоловіком, маніфестував свою неприв’язаність до всього, що його відволікало від Бога. Відчував потребу в аскезі. Одного разу я запропонувала йому сніданок перед літургією (він був у літах, і я не хотіла, щоби він ослаб). Але Патріарх категорично, навіть емоційно, відповів: «Як можна снідати, коли я готуюсь хіротонізувати сьогодні чотирьох єпископів?!» Він був чесним і любив чесність, був людиною простою і вмів служити. Під час війни на собі переносив ранених, дбав про їхнє одужання. В 1951 році я працювала у літургійній комісії. Саме в цей час було надзвичайно цікаво працювати з Патріархом. Він був піонером у відновленні традиції, вся наша Церква була як молоде вино.
– А які повчання Патріарха запам’ятались вам найбільше?
– Коли він приходив давати нам духовні науки, то в нього був клаптик паперу з окремими ключовими словами, які він умів духовно, переконливо, авторитетно розвивати. Мав дуже виважену і чітку мову, ніколи не поспішав. Залишив нам багато заповідей. Хочу поділитись однією з них: «Повага Церкві. Не одному владиці, а всім владиками, не лише мелхітському синоду, а й православному. Любіть Церкву як лиш можете, з усіх своїх сил. Любіть Церкву так, як Христос її полюбив. Ми греко-католики, і наша традиція православна, живіть її багатством, але поважайте і пізнавайте інші!» Це була висока вимога Патріарха. Інше правило, яке залишив нам Патріарх і яким жив сам: «Завжди вибачайте, вибачайте знову і кожного разу».
Патріарх був відкритою людиною, вмів спілкуватися і з мусульманськими лідерами, і з рабинами. Пригадую, коли в нас була служба Страстей у Великий четвер. Нашим літургійним текстам бракувало екуменічного характеру, а на службі були присутні рабини. Треба було щось робити, і ми очікували реакції Патріарха, його відповіді. «Ми зобов’язані респектувати особу, – сказав Патріарх, – молитвою треба любити, а не ранити інших». Згодом ця позиція дала поштовх для нової редакції молитовної служби Великого четверга.
Інша заслуга Патріарха – це відновлення практики щорічного синоду. Він встановив для нього конкретну дату: перший понеділок після свята Благовіщення. Донині Синод Мелхітської Церкви збирається в цей день. Він сконсолідував нашу Церкву в діаспорі, часто скликав синод у різних частинах її канонічної території – в Єрусалимі, Каїрі, Дамаску, в Айн-Трезі (Ліван). Таким чином пов’язав усі землі, що було дуже важливо для подальшого розвитку Церкви. Він був східним на всі сто і православним на всі сто. Поважав інших і, коли помилявся, не соромився вибачатися.
З його особою рахувалися політики, які не раз намагалися схилити його на свій бік і здобути підтримку. У нас в Лівані, коли починаються вибори, точиться багато суперечок, хто буде президентом, яка конфесія і так далі. Він завжди мав чітку позицію: «Ви всі – мої діти, але я не говорю про політику, я є слуга Господа, вибирайте своє майбутнє самі – ось моя відповідь. Ми молимося за мир. І ми молимося, щоб Господь дав нам добрих лідерів, які будуть любити людину і схилятися до бідних».
– Сестро, ви згадали про Патріарха Йосифа Сліпого. А чи Патріарх Максим згадував про нього? І якщо так, то що саме він говорив?
– Про Патріарха Йосифа ми знали небагато. Знали, що то великий ісповідник «мовчазної» Церкви. Під час першої сесії Другого Ватиканського Собору, коли Патріарх Сліпий ще не повернувся із заслання, знаю, що Синод українських греко-католицьких єпископів діаспори гуртувався довкола Патріарха Максима, він мав із ними зустрічі. Патріарх Максим згадував владику Максима Германюка і поділяв його думки. Приїзд Патріарха Йосифа змінив стан українських владик, і це очевидно, бо вони отримали свого Пастиря. Я думаю, що під час років заслання Йосифа Сліпого наша Церква мала дуже активний розвиток і давала багато ідей, які згодом підтримав Собор. Натомість Патріарх Сліпий був позбавлений доступу до джерел інтенсивності розвитку Церкви. І коли він приїхав на Собор, деякі питання, зрозумілі для нашого контексту (наприклад, питання колегіальності й примату папи), для нього виглядали трішки драстичними. Це спостереження стосується його початкової участі в Соборі. Очевидно, що Патріарх Йосиф для українських греко-католиків відіграв таку ж роль, як Максим IV для мелхітів. Зрештою, не треба забувати, що вони обоє мали схоластичний вишкіл, а їхнє східне бачення і розуміння справи прийшло до них в часі боротьби за права і традицію своїх Церков. Два патріархи пройшли шлях еволюції від латинського схоластичного богослов’я до визнання себе православними не в конфесійному, а духовному значенні цього слова.
– Патріарх Максим був засновником першого в Мелхітській Церкві місійного згромадження Сестер Матері Божої Неустанної Помочі. Відомо, що сам Патріарх належав до місійного згромадження святого Павла, яке в своїх конституціях калькувало правила святого Альфонса де Лігуорі – засновника редемптористів. І оскільки я редемптористка, то мені цікаво зрозуміти, яким великим був вплив духовності святого Альфонса на формування вашого місіонерського служіння і чому Патріарх Максим, який щиро любив східну традицію, засновуючи місійне згромадження, звертався по необхідні взірці саме до редемптористської традиції? Як поєднати бажання владики відновити чистоту східної монашої традиції і заснування монастирів латинського взірця?
– Чому Максим вирішив заснувати місійну спільноту за латинським взірцем? Мабуть, тому, що в нашій Церкві були на той час три споглядальні гілки василіанського монашества – василіяни Шуеріти, алеппійці та сальваторіани, але не було жодного активного згромадження. Відповідно було три гілки василіянського жіночого монашества. Сестри займались молитвою і ручною працею. Потреба заснування нового місійного згромадження була пов’язана з програмою оновлення Церкви. Крім цього, на Близькому Сході було багато місійних згромаджень латинської Церкви, які рекрутували східних у свої монастирі. Наш візантійський обряд був маловідомим, а для оновлення традиції Церква потребувала людей, котрі могли б виконувати цю місію. Патріарх наполягав, щоби монахи-місіонери формувались на літургійній і патристичній спадщині. Саме цю спадщину вони мали донести і втілити в щоденне життя християнина.
Таким чином місійна спільнота Східної Церкви розглядалася Патріархом як своєрідне ательє, школа для відновлення літургійної і східнохристиянської спадщини серед людей. Розвивати обряд, пояснювати його, йти до людей. Це був ключовий вектор нашої місійної підготовки. Інша річ, про яку я вже згадувала, – повага і послух всім нашим владикам, повага до всіх інших Церковсестер. Наше завдання було вивчити всі літургії до джерел, полюбити свою традицію, шанувати і знати інші.
Як це втілювалось в пасторальному житті? Ось приклад. Прийшовши на урок релігії до школи, я мала перед собою аудиторію різних дітей: в одному класі були мусульмани, свідки Єгови і християни, що належали до різних конфесій, православні, копти, католики, мароніти, мелхіти, халдеї… Постало питання: як із ними говорити про Бога? Вся увага класу була зосереджена на тому, що я скажу. Запанувала тиша, більше недовіри, аніж довіри… Я привітала дітей і сказала, що ми будемо сьогодні говорити з ними про подружжя. В дітей були великі очі: як сестра-монахиня буде нам говорити про подружжя? Діти не сподівалися цієї теми, вони були готові до міжконфесійної і міжрелігійної війни… Я роздала їм тексти про те, як звершується подружжя у мусульман, як у християн різних конфесій. Кожен знайшов свій текст, і ми над ними працювали впродовж чотирьох місяців, вивчаючи історію і значення символів, слів, таїнство. Кожен учень в класі сповнився гідності, бо його Церкву, його релігію пошанували. Через тему подружжя ми не лише побачили, як Церква бачить це таїнство, але полюбили молитви, тексти, жести, символи. Занурились в історію таїнства, в те, які плани Бог має щодо людини. Зрештою ми прийшли до основної теми – Бога. І це був чудовий досвід.
Треба бути відкритими в стосунках з іншими, знати їхні джерела до глибини і не боятися йти їм назустріч. Римо-католики, які відвідували наш монастир, були здивовані, що мої співсестри знають найменші подробиці латинської літургії. А ми знаємо, бо відкриті і не боїмося інших. Знаємо, як моляться протестанти, вивчаємо іслам, бо маємо сусідів мусульман. Хочемо знати, як служать літургію наші брати – східні католики. Літургійна формація у кожній спільноті є необхідною.
Ми з’ясували основи, на які спирається наша місія. Гадаю, що тепер варто перейти до питання впливу спадщини святого Альфонса на східне місійне згромадження. Варто пам’ятати, що Схід свого часу навчав Захід. Хто впливав на святого Альфонса? Очевидно, його середовище. Але його духовна спадщина має й інші джерела. Ми читали його книги під час трапези в монастирі і вивчали його духовність. Він спирається на Василія Великого, Івана Золотоустого, Івана Дамаскина, Кирила Єрусалимського. На мою думку, від них він навчився поважати свідомість іншої людини, любити іншу особу, як Бог її полюбив. Твори святого Альфонса впливали на формування постави Патріарха Максима, який мав велику любов до Богородиці і повагу до свідомості іншого. Його гасло «Вибачайте завжди!» було, зрештою, правилом святого Альфонса. Святий Шарбель Маклюф, ереміт Маронітської Церкви, в своїй келії мав лише три книги – Святе Письмо, Часослов і твір святого Альфонса про Богородицю. Цей святий своєю відкритістю на іншого залишається близьким і зрозумілим антіохійській церковній традиції.
Розмовляла с. Альфонса КАРАПАТА, МНІ
