/Переклад з польського/
Українці, які живуть в діяспорі, стараються про свій Католицький Патріярхат. Також відомо, що ці заходи Ватиканові не до смаку. На тому підложжі, в липні минулого року, прийшло до опублікування листа Кард. Тіссерана, який українська опінія у вільному світі прийняла з великим обуренням. Лист мав приватний характер, але порушував загальні справи; Тіссеран адресував його до одної українки, яка живе в Нью Йорку, а адресатка подала його зміст до преси. Не буду задержуватися над тим, як прийшло до виміни листів, бо це мало другорядне значення. Важне, – що саме Кард. Тіссеран мав до сказання про Українську Католицьку Церкву і про український народ.
/Тут вміщено переклад листа Кард. Тіссерана. Лист всім нам відомий. – Ред./
Здається, що князь Церкви, який займає таке високе становище, та пише листа в справі, яка торкає до живого мільйони людей, повинен був принаймні уважно прочитати текст листа перед покладенням підпису під ним. Бо що це значить – перекладено з англійського оригіналу – «Князі Великої, і Малої і бєлікія Росії?» Останнє, мабуть, має означати Білорусь, а з того вийшов капітальний дивогляд, який компромітує автора. Але ж та ноншалансія посунена надто далеко!
Остаточно, при дуже великій дозі доброї волі, можна здобутися на вирозуміння: може то машинописна ошибка, може це лиш «ляпсус лінґве»? На жаль, лист кожним своїм реченням свідчить про абсолютну іґноранцію Кард. Тіссерана в справах Східньої Европи. А на ці справи нема ані виправдання, ані поблажливості. Історичний матеріял, факти, дати в тому короткому листі є так зі собою помішані, що відомий «гультайський біґос» може видаватися вибагливою стравою. Зле! Бо до тої абсолютної іґноранції доходить ще й зарозуміла певність себе самого і ароґантна інтонація, застосована до народу, про який кардинал знає стільки, що ніщо. А ще гірше, бо повторює шовіністичні російські опінії, які вже давно опрокинені поважними науковими істориками. Коли б царський міністер Валуїв, і славнозвісний історик Іловайський, дожили наших часів, Тіссеран повинен би почуватися дуже добре в їх товаристві. Закиди робимо дуже важкі, отже треба їх солідно умотивувати.
З цього листа виявляється, наче б то назва Великої і Малої Росії була вже в початках християнства. Передусім вже сама назва «Росія» в середньовічному розумінні є великим анахронізмом. А також в пізніших часах аж до XVIII ст. слово Росія /Рассия/ прийнято доперва в часах «петербурзьких», перед тим уживано «Русь», а це не те саме. Середньовічна Русь почала роздрібнюватися дуже скоро, бо вже в XI ст., а понад два століття татарського лихоліття знищили її зовсім. Коли постав московський патріярхат /а не російський, як цього бажає собі Кард. Тіссеран/, про єдність між Києвом, Галичем, Володимиром Волинським з одної сторони, а Москвою, Суздалем, Володимиром над Клязьмою, Угличом з другої сторони – не могло бути вже мови. Те саме можна сказати про Вільно, Ґродно, Новгородок, але, щоби не поширювати проблематики, ограничуюся до української справи.
Лише одне зауваження на марґінесі: коли б Новгород Великий зміг був оборонити свою державну незалежність, найправдоподібніше постав би був ще один східньоевропейський народ, відмінний від Москви. Але це вже зовсім інша проблема.
Тіссеран з цілою повагою приймає антиісторичний поділ на Великоросію і Малоросію, не розуміючи, що це фікція, яку створила петербурзька бюрократія. Звідки постала сама номенклятура? Отже, хтось винайшов, що у Візантії дійсно називали Київську Русь, себто нинішню Україну, Мікра Росія, у протиставленні до північної Русі, яку називано Меґале Росія – Велика Русь. Оба прикметники – мала і велика – не означали ні простору, ні не мали політичного значення, але стосувалися виключно географічної віддаленості.
Пригадаймо собі, що Сіцілія і південна Італія, які були колонізовані дорийчиками, в старині мали назви Великої Греції /для римлян Маґна Ґреція/, що означає далеко віддалена. Тут маємо повну аналогію. Мікра Росія, то була найближча Русь, з якою греки вже від давна мали близькі взаємовідносини воєнні, торговельні і культурні. Знову ж віддалені руські колонії над горішньою Волгою і Окою, то була Мегале Росія з приводу великої віддалі. В інтерпретації імперіяльного Петербурга перевернено первісне значення. Протиставлення – велика і мала – загубило свій географічний змисл, набрало змислу вартостевого. Велика Росія – пануюча, Мала Росія – підлегла. Саме тоді почало кристалізуватися поняття «старшого брата», а відтак ще й провідника всієї слов’янщини.
Назва Україна – за Кард. Тіссераном – появилася лише за гетьмана Мазепи, отже на переломі XVII і XVIII століть і опісля скоро загинула. На як довго «загинула», кардинал не хотів вияснити. Воно ж було, самозрозуміло – інакше! Перший раз слово Україна, в архаїчній формі Оукраїна, зафіксована на письмі київським літописцем, коли 1187 р. оплакував смерть переяславського князя Володимира Глібича: «пішов стогін по Оукраїні…» Наступна згадка, під датою 1187 стосується галицької землі, ще пізніше, з 1213 – Надбужжя.
Нема сумніву, що в той час йшлося про означення пограничних земель, але з бігом часу ця назва обіймала ширші простори. Карти з XVII ст. визначають тою назвою три воєвідства: київське, брацлавське, чернігівське. Пів століття скоріше французький інженер Боплян визначає ці границі майже так само. Але вже у відозвах Богдана Хмельницького читаємо: «Україна, відвічна вітчизна…» – в зовсім виразному значенні.
Що назва, проти запевнень Кардинала Тіссерана, не загинула, маємо аж надто багато доказів. Коли Тарас Шевченко комусь видається підозрілим, бо необ’єктивний, то маємо багато свідків в постатях польських і російських письменників: Мальчевський, Ґощинський, Залєський, Словацький, Ґрабовський, Чайковський, майже все писали про Україну, а рідко про Русь. У Пушкіна: «Тіха украінская ноч», а не малоруская; у Лєрмонтова: «Цвєтущеє степи України – ана променяла»; у Алексея Толстого: «Ти помниш ноч над спящею Украиной» і т.д. Таких прикладів можна навести – цілі копи!
Розуміється, що це ніякі ревеляції, й аж соромно, що треба видвигати такі елементарні інформації, які кожному, хто хоч трошки орієнтується в предметі є відомі, і відповідати на «арґументи» визначного князя Церкви починаючи від історичної і політичної азбуки.
З цього листа виходять несамовиті висновки. Старання утворити український католицький патріярхат уважається за спробу розбиття церковної єдності. Якої єдності? Якої церкви? Коли галицьке духовенство прийняло дефінітивно берестейську унію, тоді московський патріярхат не існував, його зліквідував Петро І. Католицька церква східнього обряду на тих землях ніколи не мала і не могла мати нічого спільного з православною російською ієрархією. Вже саме сполучення православного московського патріярхату і католицької єпархії є скандальним непорозумінням.
Чи лист Кардинала Тіссерана можна уважати за виключно його особисту опінію? То був би найвигідніший вихід із ситуації, – але боюся, що грішу надто великим оптимізмом. Ватикан вже від довшого часу провадить політику дивної кокетерії в сторону можновладців Совєтського Союзу. Почалося це ще за Івана XXIII, таким на перший погляд неважним потягненням, як прийняття на спеціяльній авдієнції товариша Аджубея і подарування вервички донечці Микити Сергієвича.
Опісля прийшли, у відступах кількох років, авдієнції для Підґорного і Ґромика, а передусім привітальний лист з нечуваним змістом Святішого Отця до московського патріярха 1969 року. Так! В п’ятдесяту річницю відновлення патріярхату Павло VI уважав за відповідне заявити, що починаючи з 1919 року, прийшло до морального відродження російського православія і усамостійнення його ієрархії. І тому такі сердечні привітання!
І так почалася сюрреалістична гра, з якою не знати що почати і як до неї пристосуватися. Прямо не міститься в голові, що у Ватикані не орієнтуються, що релігія в Совєтах офіційно дозволена, а в деяких місцевостях і є знаряддям пропаґанди. Славний манастир в Заґорську, до якого навіть часами мають доступ і туристи, є наче виставка, яка має за завдання ошукувати наївних. Таку ж мету має і недавно висвітлюваний фільм про іконографію Рубльова.
Головні представники патріярхату є маріонетками в руках совєтської влади і творять таємницю Полішинеля. Ієрархія є густо переплітана аґентами безпеки /КҐБ/ і провокаторами. Чи таку ієрархію взагалі можна брати до уваги й поважно? Мабуть, можна, і навіть можна робити разом з нею великі надії на майбутнє. А це загадочне майбутнє, розуміється, є стара мрія; навернути всю Росію на католицизм.
І так то затемнена тінь Поссевіна знову паде на замотані справи і пригадує невеселі спомини минулого. Дипломатія Івана Грізного завела Поссевіна в поле, обіцюючи йому все, чого зовсім не думала виконати. Властиво на Поссевіна тяжко валити всі громи: італійського єзуїта з кінця XVI ст. легше зрозуміти і йому простити. Тогочасна Московія для заходу була «терра іґнота», отже легко було зробити помилки. Але Ватикан має за собою вже кількасотлітні досвіди в відношенні до Росії і православія, отже був час вилікуватися із давних оман.
В грудні 1845 р. з’явився був в Римі цар всієї Росії, Микола І, і його прийняв тогочасний папа Григор XVI на спеціяльній авдієнції. Перед тринадцяти роками, як ще не проминув був і рік після програної Листопадового повстання, Григор XVI видав був «бреве» до польських єпископів, в якому засудив був збройні повстання і взивав до послуху державних властей. Відомо, як дуже обурило це тогочасних поляків /«на побитих поляків перший проклін кину» – писав тоді молодий Словацький в «Кордіяні»/.
Опісля, вправді, Папа не раз виявляв незадоволення і журбу з приводу переслідування католиків в Росії. Відвідини Миколи І мали ці справи залагодити і допровадити до порозуміння. Пристрасний оборонець Григора XVI Жан Лякордер, уважав, що «бреве» з 1832 року було тому написане, щоб «приборкати тирана». Кардинал Віземан подає в своїх «Споминах про останніх чотирьох папів» переказ наочного свідка, який бачив Миколу І, як він виходив після закінчення авдієнції. Мав вигляд пригноблений і був упокорений тим, що почув.
Як було, так було, але нам відомі слова, які сказав Папа кілька тижнів після відвідин Миколи І: Серед найбільш радісних подій, які відбулися в часі нашого понтифікату, треба відзначити приїзд до Риму царя Росії. Ми промовили до нього в гідний спосіб наших духовних обов’язків і очікуємо, що цей благородний монарх полагодить всі існуючі труднощі в благородний спосіб.
Минуло 125 років. Наступники Григора XVI якось не діждалися ніяких проявів бажаної «великодушності». Навпаки! Микола І зліквідував унію на забужанських теренах, в міжчасі Олександер III зробив це саме на Підляшші і Холмщині, а Олександер II заборонив всі монаші чини, які були на терені російської займанщини. Знищення греко-католицької Церкви довершили большевики під проводом Сталіна. Коли ж в Римі про це забуто, годиться пригадати енцикліку, видану про цю справу папою Пійом XII 23 грудня 1945 року. Але, від смерти Пія XII багато каламутної води поплинуло в Тибрі.
Все розчислюється на «великодушне» полагодження Москвою справ «існуючих труднощів у приязному дусі». Тому і ці авдієнції для всіх Підґорних і Громиків. Висліди будуть такі ж як і після відвідин Миколи І, значить – ніякі. То не було б таке жахливе, коли б не факт, що за залицяння і пусті обіцянки платиться такими листами як Кардинала Тіссерана. Вимінюється конкретні речі за фікційні. Чудова торгівля!
Тіссеран закинув українцям в діяспорі, що замість поглиблювати релігійне життя, надто віддаються політичним пристрастям. Зрозуміло, що тут грають і політичні і народні пристрасті, бо ж інакше і бути не може. Але лист Кардинала Тіссерана був також написаний із неприхованою політичною пристрастю, в ім’я, очевидно, хоч чітко не зформульованого постуляту: – Не дражнити Росії! Не завертати собі голови Україною! Не хочемо знати про якихсь там українців, бо це нам псує відносини з Москвою і далекосяглі пляни супроти неї.
Вкінці, можна б таке становище і зрозуміти – що не означає морально признати, – коли б за тим можна спостерегти якусь дійсність. Коли хтось хоче виграти в рулетку, кладе на номер, який йому видається найщасливішим. Але тут нема нічого до виграння, лиш все до – програння. Чи старий Кардинал здає собі справу, яку він зробив Церкві шкоду своїм листом? Який його скомпромітував під кожним оглядом, який в заміну нічого не одержав? А вже найбільша компрометація як фахівцеві – прости йому Господи – історії східньоевропейських народів!
Тінь Поссевіна знова впала на Ватикан. Правдоподібно, Ватикан ніяк не зможе зрозуміти, що ціла його східня політика це гра китайських тіней, сюрреалістичний театр, фантазійна фатаморґана. Ні один з виставлених векслів не буде викуплений. І в остаточному висліді то амбітне полювання на російського мастодонта може привести до порушення теперішнього стану посідання.
Не диво, що українська еміґраційна преса голосно протестує і висловлює своє обурення. Але тут і там деяких публіцистів таки троха з того приводу понесло: Так, наприклад, Денис Квітковський-Квітка пригадує в «Українському Слові» /27.XII.1970/ про «улюблених в Ватикані поляків». Ей, чи направду так дуже улюблені? З другої сторони розумію той жаль. Все є зглядне. Коли когось обдерто до нагого, то цей заздрить тому, який бігає в одній сорочині. Але не треба тої нещасної сорочини порівнювати з елегантним фраком. Я запевняю українських публіцистів, що польська католицька Церква в Ватикані ніяк не має фракової ситуації. Якщо це їм стане потіхою…
Неприємні це справи і краще про них не писати б мені. Політичним еміґраціям з країн окупованих комунізмом – не лише українській – можна багато закинути, але мимо своїх гріхів хіба заслужили вони на приязне попертя Петрової Скали, бо в міру своїх сил вони протиставляться владі совєтського Антихриста. А тут постала досить парадоксальна ситуація, властиво не передбачена ні одним з отців Церкви: Добрий пастир жертвує жорстокому вовкові одну із своїх овечок, в надії, що вовк по з’їдженні її негайно приступить до Союзу Веґетаріянців.
Дорогі пастирі! Тільки так дальше, а внедовзі залишитеся без овечок. І так їх тепер що раз то менше.
/Журнал «Культура», Париж, березень 1971. нр. 3/282. стор. 91-99/
