Історики Церкви згідні в тому, що митрополитові Веляминові Й. Рутському треба завдячувати, що Українська Католицька Церква на початку 17 ст. не пропала. Тому його називають стовпом або Атаназієм Руси. Його трудами так і житиме наша Церква повік. Папський нунцій Вісконті так писав у свойому звіті до Риму про митр. Рутського: «Працював подібно, як другий Ілля, щоб відбити ворожі напади та підтримати на дусі менше відважних». Він, митрп. Рутський, останеться назавжди найкращим прикладом, що каже боротися за права нашої Церкви та з вірою у Божу поміч та перемогу Божої правди, хоч темні сили спряглися проти Української Католицької Церкви так в Україні, як і на поселеннях. З волі Божої з’явився він у нашій історії неначе світильник у темряві у найбільш непригожий час в житті нашої Церкви. Час бо праці та душпастирської діяльности митрополита Рутського — це бурхливі роки завзятої полеміки між українцями католиками, чи як їх тоді окреслювано, уніятами, і православними українцями. А водночас це були війни з лютою московщиною, з турками й шведами. Українці поділилися були на два ворожі табори. Очевидно, що всі ті аспекти створювали несприятливу атмосферу для великих дій, себто для переведення необхідних реформ і обнови нашої Церкви, чи точніше релігійно-церковного життя.
Годиться пригадати, що в тому часі серед українського духовенства обидвох Церков була безпросвітна темрява, що відштовхувала від своєї Церкви нашу провідну верству, яка переймалася ідеями кальвінізму, протестантизму, соціялізму, а також латинізувалася й полонізувалася. Митр. В. Й. Рутський не зневірювався у велику ідею призначення українського народу творити синтези сходу й заходу, не втрачаючи при тому українського первня. Тільки завдяки силі волі та духа, яку митр. Рутський черпав з надприроднього джерела, не дала нашій Церкві пропасти в оте люте врем’я, коли її всі опустили. Тільки молитвою і безупинною працею митр. Й. В. Рутський виборов тоді право на існування Українській Католицькій Церкві.
Митр. В. Й. Рутський народився 1573 року, одержавши при хрещенні ім’я Іван. Юнацькі літа провів у кальвінському окруженні, бо таких поглядів були його батько Фелікс і мати Теофіля. Такий дух панував тоді в школі Новгороду та Вільна, куди він ходив на науку. На університетські студії виїхав до Праги, де молодий та здібний студент перейнявся наукою католицької Церкви, склавши визнання католицької віри. Його мати за цей вчинок відмовила йому дальшу підмогу в студіях. (Батько помер у 1590 р.) Одначе це не завернуло з обраного шляху завзятого юнака, що з ідейних спонук і з твердим переконанням у душі розцінював правильність свойого рішення, тобто прийшов до об’єднання з Престолом св. Петра. З Праги поїхав до Вюрцбурґу, щоб там продовжати дальші студії, де й осягнув диплом доктора з філософії. Відтак молодий д-р Рутський їде до Риму і продовжує дальші студії богословії в грецькій Колегії св. Атаназія. За спонукою папи Климента VIII прийняв східний обряд і з набутим великим знанням вернувся на рідні землі, щоб серед українців засівати здорове зерно Христового вчення. Митр. Іпатій Потій зустрів Рутського спершу з недовірям, підозріваючи, що він перейшов з латинського до нашого східнього обряду тільки тому, щоб латинізувати нашу Церкву. Одначе Рутський, хоч і болів з того приводу, то всетаки не знеохочувався, але дальше працював. Він вступив до манастиря чину св. Василія Великого у Вільні, а відзначаючись великою ревністю і з уваги на високу освіту, став ігуменом, а небаром помічником митр. Іпатія Потія, як і згодом світлим його наслідником на митрополичому престолі в 1613 році. І з того часу митрп. Рутський почав інтенсивно та послідовно здійснювати далекосяглі задуми обнови духовного життя Київської митрополії і забезпечення існування об’єднаної Української Церкви з Римом.
Спершу перевів реформу Василіянського Чину, поладнав непорозуміння між чернечим і світським духовенством. Подбав про збереження церковних маєтків, поглибив освіту в своїй митрополії, а зокрема підніс престіж духовенства. Робив усильні заходи для оснування духовної семінарії у Мінську. Висилав здібних студентів на богословські студії за кордон. Чому? Бо освіта в тому часі була найбільш пекучою потребою нашої Церкви. Тому митр. Рутський в тому часі організував руські-українські школи, що б зберегти нашу молодь від латинізуючих впливів польських єзуїтських колегій і вдержати її при нашій Церкві. Не слід забувати, що в тому часі латинізаційна та полонізаційна акція з боку польського духовенства на наших землях була дуже сильна. У цій справі митр. Рутський звертався до Апостольської Столиці, прохаючи заборони переводити наших вірних на латинський обряд. У висліді в 1624 році Конгрегація для поширення віри (в тому часі не було ще Конгрегації для Східних Церков) проголосила заборону переходити з обряду на обряд. На жаль польські «ксьондзи» нехтували цю заборону.
Одначе найбільшу труду поклав митр. Рутський для порозуміння двох українських Церков. Він бачив і розумів, що Київський Патріярхат буде одиноким помостом для об’єднання з Апостольським Престолом св. Петра, а тим самим раз на завжди об’єднані обидві українські Церкви відділять нашу Церкву від Москви і від Царгороду! Концепцією митр. Рутського були пройняті обидві наші Церкви та їхні провідні мужі. Митр. Рутський і єп. М. Смотрицький з одної сторони, а Лев Борецький і його великий наслідник митр. Петро Могила з другої. Ішлося отже про створення у Києві самостійного патріярхату, в якому були б поєднані не тільки обидві українські Церкви, але також і цілий український народ. Оцю саму концепцію завзято репрезентує у наш розтерзаний час Блаженніший Отець Йосиф Сліпий Патріярх Помісної Української Католицької Церкви.
На жаль історія в тому часі віднотовує, що ця складна справа, себто пекуча проблема київського патріярхату, і поєднання обидвох українських Церков, натрапила не так на догматичні перепони, як радше на політичні. А всетаки це постійно актуальна проблема бути чи не бути нашим обидвом Церквам! Тому справа Київсько-Галицького патріярхату це гостроактуальна проблема під цю пору. А об’єднання обидвох наших Церков — це відмежування самостійности та самобутности одної — об’єднаної нашої Церкви від ворожих сусідів. Нажаль наше козацтво в 17 ст. не розуміло далекосяжности заплянованого діла митрополитів В. Й. Рутського та Петра Могили. Концепцію українського патріярхату видвигнув у новіших часах папа Лев XIII, але тоді спротивився вічноактуальній справі мадярський примас, бо зпід його володіння мали б відпасти єпархії Мукачівська та Пряшівська. Вкінці не можна поминути й те, що в наш уже час, себто в нашій добі, митр. Андрей Шептицький теж ціле своє трудолюбове життя мріяв і змагав до об’єднання обидвох наших Церков у Київському Патріярхаті. Одначе не дивуймося нашим сусідам, бо їм єднання українців на церковній чи національній ділянках небажане. Але годі зрозуміти нехіть до єднання на церковно-релігійному полі, своїх таки по крові представників і то своїм таки по крові представників і то в грізній та небезпечний час. Пора така, що треба діяти безпроволочно, бо об’єднання наше диктоване великою вимогою майбутнього київського патріярхату!
Повертаючи ще до значення і ролі митр. В. Й. Рутського в історії нашої Церкви, то слід пригадати, що це він виєднав у папи Урбана VIII який булею подарував у Римі Українській Католицькій Київській Митрополії церкву святих Сергія і Вакха.
Це він назначив першим прокуратором (апокрисарієм) нашої Київської Церкви в Римі о. Л. Новака. У листі до папи Урбана VIII від грудня 1625 року митр. Рутський писав, що «цей священик буде заступати від митрополита Руси справи Руської (Української) з’єдиненої Церкви при Апост. Престолі». Дня 16 червня 1626 р. о. Новак — прокуратор офіційно був прийнятий у Конгрегації для поширення віри та в присутности кардиналів передав свої вірительні листи-грамоту митр. В. Й. Рутського. Другим представником Руської-Київської Митрополії у Римі назначив митр. Рутський єп. Рафаїла Корсака, називаючи його в листі до папи «нашим речником». Оті факти свідчать про те, що вже в тих часах наша Київська Церква мала в Римі, точніше при Апостольському Престолі свойого амбасадора. Це важливий документ про самостійність Київської Митрополії, Церкви Руси-України.
Митрополит Йосиф Велямин Рутський помер у Дермані на Волині. Похоронено його в церкві Пресвятої Трійці у Вільні. Як москалі в 1655 році зайняли Вільно то негайно вивезли домовину з тлінними останками митр. Рутського у невідоме місце. По його смерті київським митрополитом став Рафаїл Корсак. Він виїхав у важливих справах до Риму й там ненадійно помер. Його тіло похоронено у гробниці церкви святих Сергія і Вакха. На надгробній плиті видніє напис латинською мовою: «Тут спочиває Рафаїл Корсак – митрополит Київсько-Галицький і всієї Руси»!
