Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Знаємо, але часто забуваємо, що таке ППАЦ?

Відродження релігійного життя в СССР викликає зовсім природне зацікавленя як своїх, так і чужих. В СССР РПЦ втішалася піддержкою уряду, зокрема від останньої війни, коли православ’я стало отим цементуючим чинником для монтування нової імперії від Владивостоку до Берліну.

З розпадом імперії автоматично падає теж престиж Церкви, яка була опорою того імперіялізму. Тому Горбачов почав загравати на всіх інших досі переслідуваних релігійних віровизнаннях, добачаючи в них як не опору для загниваючої імперії, то хоч частинно невтралізуючий чинник у процесі розпаду імперії. Цей маневр має подвійне вістря.

Відродження різних віровизнань, як рівноправних, до монополістичного становища РПЦ автоматично доведе до заогнень поміж тими поодинокими Церквами. Отже, вся увага та енергія має бути відведена в інше русло, чим послабить натиск мас на уряд.

З другої сторони, певні полегші та поступки уряду по відношенні до релігійних спільнот, паралельно, як це було досі, по відношенні РПЦ, буде зобов’язувати ці спільноти до легалізму, а то й до сприяння центральному урядові, щоб здобути перевагу у міжконфесійних конфліктах над другими ривалізуючими сторонами.

Не будемо ворожити, як та наскільки ці пляни будуть реалізовані. Факт є, що Українська Греко-католицька Церква відродилась і увійшла у стадію правного та адміністративного оформлення. Поруч неї відродилася УАПЦ, шкода, що це відродження розпочалось від ривалізаційних конфліктів саме там, де ставить свої кроки УГКЦ, а не на теренах, де живе маса бувших вірних тієї Церкви. В обличчі того відродження двох українських Церков навіть дуже ортодоксійна РПЦ пішла на тактичні поступки. Змінила в Україні назву на УПЦ, а навіть «обіцяла» увести українську мову для голошення Слова Божого.

Мені хотілося підкреслити, що саме оця ривалізація на теренах Галичини, де збереглася в душах вірних традиція УГКЦ, — це й є те, на що розчисляє Москва. Бийтеся між собою, а ми тим часом будемо зміцнювати свої позиції, а тоді візьмемось й за вас.

Про розвиток нашого церковного життя по бувших сателітних країнах знаємо дуже мало. Одиноко про Польщу можна більше сказати. Як оцей процес відродження проходить серед наших людей у Польщі?

Як в СССР панівною релігією було руське православ’я, так в Польщі панівною релігією є католицизм. В СССР православ’я поставило себе вповні до послуг урядові, тобто імперіяльній політиці Москви, так в Польщі католицизм постійно старався зберегти свою незалежність в державі й на співпрацю з урядом йшов лише у певних моральної натури ділянках. Він не лише чітко протиставив себе комунізмові з його розкладовою роботою, але здобув собі загальний авторитет як в краю, так і поза. Він став прямо третім партнером у державі побіч сил Солідарности з одної сторони, а комунізму — з другої.

Комуністична Польща стояла на засаді, що релігія є приватною справою кожної людини, й тому держава тими справами не цікавиться, лише реєструє зголошення всяких релігійних об’єднань. їх у Польщі начислюється 18 зареєстрованих. Одинокий виняток становила Греко-католицька Церква, яка помимо старань не була офіційно зареєстрована. Такий стан є дотепер.

Отже, при сильній та впливовій Польській Католицькій Церкві існує ще одна більша одиниця, це Польська Православна Автокефальна Церква. Просимо звернути увагу на прикметник «польська». Цей прикметник має своє не лише фактичне призначення, але й політичну вимову. Цим підкреслено, що це не є Церква українців чи білорусів, чи росіян, але польська в першу чергу. А звідси й всякі наслідки.

Чи ця церква у Варшаві, чи у Холмі, чи під Горлицями — урядова мова польська, всякі публікації у своїй більшості друкуються польською мовою — голошення Слова Божого — по-польському і т.д. Офіційно говориться, що так треба, бо вірні належать до різних національностевих груп, а в дійсності це засіб асиміляції при допомозі Церкви.

Природнім тереном православ’я в Польщі є північно-східнє прикордоння, замешкале білорусинами та холмщаками чи підляшанами. Багато їх тепер серед переселенців у Західній Польщі. До 1914 р. як в Галичині, так і на Лемківщині православних громад не було. Після війни в центральній Лемківщині почали творитись з різних причин (консерватизм, агітація з Америки, польські пресії православних парафій). їх ріст в половині 1930-х років припинився. Православні творили неповних 12% населення Лемківщини. Після злочинного переселення українців з прадідних земель на прикордонні до СССР, а потім до західніх частин Польщі, коли УГКЦерква була тотально знищена й заборонена, офіційно зареєстрована ППАЦ використовує ситуацію й на теренах колишньої УГКЦ творить свої парафії. Так постає нова єпархія ППАЦ — Перемишльсько-Новосандецька з єп. Адамом Дубцем — родовитим лемком на чолі. Утворилась наступна структура ППАЦ: митрополит і голова Церкви Василій Дорошкевич резидує у Варшаві, має до помочі єп. Саву (Білосток і Ґданськ), Симеона (Лодзь та Познань), Ярему (Вроцлав і Щецін), Адама (Перемишльсько-Новосандецький), а останньо висвячено ще окремого єпископа (Люблінсько-Холмського).

Цікаво, що одиноко в єпархії Перемишльсько-Новосандецькій дозволено на вживання української мови у Богослужбах, а теж залишено всякі прикмети бувших греко-католицьких святинь. Всі інші єпископи не проявляють ніяких познак українства, хоча вірні в подавляючій більшості серед православних переселенців — це українці. Білорусини не були переселювані насильно, отже залишились на своїх клаптиках рідної землі.

Знаємо із заряджень та дописів у пресі, що митр. Василій спротивився взяти участь у спільному святкуванні 1000-річчя Київської Руси в Ченстохові, а включив себе до офіційних святкувань РПЦ у Загорську. Знаємо також, що всякі намагання увести українську мову в навчання православних священиків у Польщі, що підняли люди з бувшого УСКТ, а не хто-небудь із церковних кіл, не вдалося.

Одиноко Календар, видаваний Консисторією, появляється українською мовою. Але це не «Український Календар для православних», але «Православний Календар для українців». Щойно єп. Дубець Адам розпочав друкувати «Церковний Календар» як видання Перемишльсько-Санчівської єпархії. Отже, хитро-мудро поминені всякі ближчі ознаки, чий це календар. А ось останнє число 39 «Нашого Слова» з Варшави приносить деякі уривки розмови репортера польської газети із митрополитом Василієм. Думки висловлені говорять самі за себе.

«Тиґоднік Солідарносці» ч. 34 подає: на питання про мову у православних церквах митрополит відповідає: «Для поляків православна Церква видається неавторитетною. Православні, якщо хочуть бути поляками, мусять молитись польською мовою… Католицька Церква до 60 років була теж неавтентичною, бо молилась по-латині». На запит репортера, чи йому відомо, що в православних церквах уводиться поступово польську мову, — митрополит відповів: «Ви слушно підмітили, що вводиться поступово. Маємо вже у Вроцлаві польськомовну парафію. Але сила звички старших людей є велика й мусимо її шанувати… Буде це довготривалий процес».

Одне з чергових питань стосується уніятів. Репортер питає: «РПЦ була рушійною силою при русифікації уніятів… Хотів би я, однак, почути вашу думку про політику Церкви у 1930- х роках». Відповідь: «Церква підтримувала антипольські виступи українських націоналістів, хоча це були рідкісні випадки. Реакцією уряду була пацифікація східніх теренів. Але це вже історія».

Репортер наводить, що під час днів української культури повівало безліч українських синьо-жовтих прапорів та лунали гасла за незалежну Україну. Митрополит Василій відповідає: «В інтересі поляків та росіян лежить не допустити до оформлення української держави. Бо так, як об’єднана Німеччина, так і самостійна Україна може стати осередком дестабілізації повоєнного європейського ладу».

Репортер на це відповів, що серед польської опінії думки є відмінні. В дальшому запитав, чому в час бєрутівського переслідування Церкви в Польщі православна Церква не засуджувала дій злочинної кліки Бєрута, а безперервно підкреслювала, що щойно у ПНР забезпечено розквіт релігії? Митрополит відповів виминаюче: «Церква в Польщі — це могутня сила».

Але так і невідомо, кого мав на думці митр. Василій — польський костел чи польську православну Церкву, яка старається догодити урядові.

Чи до сказаного митрополитом ППАЦ Василієм треба щось додати чи пояснити? Думаю, що людині грамотній не треба пояснювати, до чого веде глава православної Церкви в Польщі.

А факт, що на Лемківщині вживається покищо української мови, що єп. Адам друкує цікаві й вартісні з наукового боку календарі — то це лише відірвані явища, а суть у тому, а до чого веде глава Польської Православної Автокефальної Церкви у Польщі? Духовний союз і духовне підчинення Загорську, а політичні поступки шовіністичній Польщі коштом душ та збереження решток українців у Польщі, які в церкві шукають для себе потіхи та захисту від ворожих зазіхань.

Чи ППАЦерква знайде стільки в собі здорової сили, щоб перебороти оті противенства та засідки, які готує їм митрополит Василій?

Час та здоровий глузд покажуть. А нам треба не лише про ці небезпеки знати, але й постійно про них пам’ятати.

Про три речі треба постійно нам пам’ятати:

  1. ППАЦ поступово витісняє з Церкви рідну мову, а заступає її польською, як державною. В тому нічим не різниться від московського православ’я.
  2. ППАЦ — хоч і автокефальна на ділі, духово пов’язана з московською великодержавою та з її практиками.
  3. ППАЦ — явно виступає проти української держави на зовнішніх виступах, доказуючи, що колоніяльний стан в Україні — найкраща розв’язка в побудові європейської спільноти.

* * * 

Зєльона Ґура, 30.08.1990 року

До Братства Апостола Андрія Первозванного УАПЦ
м. Київ

Брати мої в Православії!

Прочитав я уважно статтю-заяву «Релігійно-просвітницьке Братство св. Апостола Андрія Первозванного УАПЦ», надруковану в другому числі «Світла віри», що її підписали Богдан Рожак і Анатолій Івченко, і… гірко заплакав. А так хотів зрадіти! В статті так багато суперечностей, засудження чужих гріхів, нічого конкретного про програмні завдання Братства. Аджеж боротьба з українськими греко-католиками не може, а точніше, не повинна бути головним завданням Братства, а з заяви Б. Рожака і А. Івченка так виходить. Тому власне хочу зупинитися на цій власне справі — відношення до УГКЦ. Виходить, що головним ворогом для Братства, а тим самим і для православних українців, є українські греко-католики. Браття, подумаймо, що ми пишемо в цей історичний для нас час. Ще так недавно вмовляли це саме нам московські патріярхальники і їх намісники на Україні, які сьогодні так само говорять і про нас, автокефальників, називаючи нас «ще гіршими від уніятів». Чи це нічого нас не освідомлює?

Справді не добре, що долю нашої Церкви вирішують чужі. Але чи й ми в цьому не маємо своєї вини? Варто над цим задуматись.

Правдою є, що більшість з нас не знає історії України, в тому й історії нашої Церкви. Чи винні в цьому тільки чужі і греко-католики? Не обманюймося! Мені здається, що належить почати від биття у власні груди. Так буде чесніше і так, зрештою, вчить св. Письмо.

Ми разом жили, воювали з ворогами, мучились-карались, разом молились і ніколи наші різні конфесії не ділили нас, бо ми мали одну велику об’єднуючу ідею — вільну Україну!

Сьогоднішній світ так злагоджений, що в жодній країні нема тільки однієї релігії чи конфесії, але чи це є привід до публічних незгод? Що ми хочемо цим осягнути?

Якщо «Берестейська унія, як акт примусу в наші дні не зобов’язує свідомого українця», то те ж саме повинно відноситись до «Львівського собору 1946 р.», бо він теж був актом примусу.* А, може, ми, як православні українці, повинні передовсім сказати собі і світові, що «акт підпорядкування Митрополії Київської і всієї Руси» московському патріярхові 1685 року був актом примусу, але і підступу та глумом над канонічним правом. Скільки нас знає про це? Хто повинен сказати цю правду нашому народові? Хіба ми, в тому і «Братство».

Хто сьогодні говорить про неправомірність УАПЦ — українські греко-католики, чи Російська ПЦ і її філія на Україні — т. зв УПЦ?

Як не говорити, то все ж таки греко-католики зберегли вірність не тільки папі, але передовсім Україні, про що говорить факт, що національне відродження найбільш активно проявляється власне в Галичині. Та й УАПЦ і саме «Братство» почало своє нове відродження теж там. Про що це все говорить?

Хіба мудріше було б, замість війни з українськими греко-католиками, спрямувати свої сили на творення УАПЦ на просторах України, всеціло опанованих Російською ПЦ, яка є головним, поза партією, носієм всього антиукраїнського. Чи «Братство» цього не зауважує?

Із заяви Б. Рожака і А. Івченка вилазить твердження, чи пак наука, яку голосив козакам архим. В.Сокальський під час облоги Січі москалями в 1775 p.: «Стріляти до них не треба, бо вони хоч і москалі, але православні люди». На жаль, багатьох тоді послухали православного архимандрита, і наслідки того загально відомі. А ви кличете, що до греко-католиків треба «стріляти», бо вони хоч і українці, але греко-католики. Подумаймо, браття, що ми голосимо. Тому у вас ані слова про злочини московського патріярхату супроти України, супроти українського православ’я.

Чи греко-католики ополячувались? Так, були такі. Але пам’ятаймо, що ополячування почалося далеко раніше перед Берестейською унією, на цілих двісті років раніше. Пригадаймо прізвища наших шляхтичів, які ополячились і ніколи не були уніятами.

Але ми, православні, подумаймо передовсім, скільки православних українців зросійщилося власне через православіє. І то не лише шляхтичів, але українців взагалі. І не шукаймо ворога там, де його, хіба, нема. Подумаймо, кому служили київські митрополити в ХІV і ХV вв. Кому служив Ф. Прокопович, який так ревно плакав над гробом Петра І і створив основи російської імперської православної Церкви, яка відіграла головну ролю в зросійщенні українців. А чи тільки він? А сьогоднішній намісник патріярха на Україні митр. Філарет куди веде т. зв. УПЦ і сотні православних священиків і тисячі вірних? Хто виступає проти УАПЦ у Верховній Раді УССР, не православні митрополити? Чи якийсь греко-католицький єпископ виступив проти незалежности України, а ті з РПII, і її філії на Україні «УПЦ» виступають скрізь і постійно. Проти незалежности України виступив і «автокефаліст» митр. Варшави і всієї Польщі Василій.

Брати мої, православні! Були у нас чвари, були, але чи треба їх відроджувати знов? В історичному розрізі, то гірку сторінку записали обидві наші Церкви. Був Синод Замоський 1720 року, католицький синод. Був також синодаль­ний Указ 1803 року, православний і Емський указ 1876 року, ініціятором і автором якого був святіший Синод РПЦ. В реалізації і першого, католицького, і другого — православного, брали, на жаль і сором, участь українські священнослужителі. Хіба пора зробити висновки з уроків історії і йти до Вільної У країни разом. Сьогодні греко-католицизм вже вріс в наш український краєвид і не тільки в Галичині. Це вже не «уніяти», а українські греко-католики. Символічним є, що наш гимн «Ще не вмерла Україна» написали православний Чубинський і греко-католик Вербицький.

Ми, православні, дали Україні Шевченка, Грушевського, Липківського, Петлюру, Українку й інших. Греко-католики — Лепкого, Франка, Шептицького, Дашкевича, Сліпого, Коновальця, Колессу… Серед одних були мудрі і менш мудрі і серед других те ж саме, як буває в кожному суспільстві. УАПЦ окупант знищив шістдесят років тому, а УГКЦ п’ятнадцять років пізніше такими ж самими методами. Що ще треба, щоб усвідомити цю історичну трагедію? Нової релігійної борні?

Апостол Андрій був учнем Христа. А Христос навчав любити один одного. Несімо, отже, в народ нашу Христову любов. У нас безкрайний степ праці на Христовій ниві. Йдімо в той степ, де москаль картопельку сіє, несімо нашу віру і будуймо УАПЦ.

Замість займатися кризою католицизму на Заході, годиться нам зайнятися кризою у власнім церковнім житті, що виникла з волі «старшого православного брата».

Чи не було б краще, браття, розпочати із спільної молитви — Боже, єдність нам подай! Хтось мусить бути в цьому першим. Православний С. Семенюк, Зелена Гора,

Польща

* Ставити знак рівняння між Берестейською унією з 1596 р. і т. зв. «Собором» з 1946 р. у Львові не можна, бо це не тотожні явища.

Поділитися: