Знаменне признання Івана Павла ІІ про «Справедливу справу» Кардинала

Українська Церква в періоді по смерті Сліпого прямує до патріярхату, незважаючи на Москву. Досі Апостольський Престіл протиставився визнанню, висуваючи юридичні мотиви, а в дійсності рації політичні.

«Кардинал Сліпий боровся за справедливу справу, але під цю пору не можемо…» Це знаменне признання висловив Папа перед деякими українськими церковними достойниками минулого 8 вересня, після того, як зложив поклін померлому Главі Української Католицької Церкви, із значущим жестом — поцілунком в чоло і в руку Кардинала, що помер у віці 92 років.

Справа, яку Іван Павло II, хоч у приватній формі, назвав «справедливою», відноситься до визнання гідности патріярхату для Української Католицької Церкви. За цю справу Кардинал Йосиф Сліпий боровся надаремно двадцять один рік, в часі свого гіркого римського заслання. Власне він, що у вірності Папі й Апостольському Престолові прийняв був повільне мучеництво совєтських таборів і тортур, не вагався для справи патріярхату твердо настоювати перед Павлом VІ і прийняти титул Патріярха, не зважаючи на заборону з боку Апостольського Престолу. До Папи Монтіні, який, степенуючи відмови, твердив, що «в сучасній ситуації Римський Престіл не бачить можливости погодитися на Патріярхальний титул», сідоглавий Кардинал відповів, хоч і з «синівською смиренністю»: «Якщо не проголосите Ви, Святосте, це зробить Ваш наслідник. Бо поки живемо ми і наша Українська Церква, не зречемося патріярхату».

Чому Апостольський Престіл противиться цьому визнанню? Офіційно — з мотивів юридичних, правничих; по суті — з причин характеру політичного й екуменічного. В дійсності створення патріярхату східнього обряду дає даній Церкві повну юридично-еклезіяльну персональність; її Синод (збір єпископів патріярхії) вибирає нових владик (на призначення яких Папа дасть згоду) і рішає, з широкою автономією, для добра внутрішніх проблем, цієї Церкви.

Визнаючи Патріярхат для українців-католиків, Апостольський Престіл розгнуздав би нагальні протести, а, може, й відплати зі сторони Совєтського Союзу на політичному відтинку, а від московського патріярхату — на полі екуменічному. Для обох (противників) Патріярхат розпалив би неспокійний український націоналізм, привернув би великого духа для приблизно чотирьох мільйонів католиків, які заразили б духовно численних православних українців, які не приймають важкої дії русифікації в СССР і вважають себе зрадженими сервілізмом московського патріярхату у відношенні до совєтського режиму. Доказом на те є факт, що його подав нам Владика Любачівський — наслідник Сліпого, — що до православної ленінградської Академії більше не приймають українських кандидатів, бо вважають їх «заражених уніятством», тобто із симпатіями до католиків.

Треба пригадати, що на наказ Сталіна не лише Українська Католицька Церква була позбавлена проводу 11 квітня 1945 р. арештом Сліпого і всіх єпископів, але, при співзлочинності московського патріярха Алєксєя ця Церква була «зліквідованою» по інсценізації псевдо-собору у Львові, злилась з тією православною і від того часу стала «законно неіснуючою». Православний московський патріярх вважає, що з Римом можна вести «екуменічний діялог», залишаючи цілковито на боці право українців-католиків на існування, що, однак, є в намірах Івана Павла II боронити, і він це виразно написав до патріярха Пімена.

В своїм Завіщанні Сліпий гостро атакує «політичну лінію», по якій ішов Святий Престіл в сімдесятих роках «під впливом і властю урядовців Римської Курії». Кардинал говорить виразно про «контакти» між Апостольським Римським Престолом і московським патріярхом виявлених «з документів, що мають характер, — пише Кардинал, — присуду смерти для нашої Української Церкви».

Це не значить, що Сліпий був противний екуменічному діялогові з православними. Не багато осіб знає, що він мав у Ватикані розмову з ленінградським митрополитом Нікодимом (друга особа після московського патріярха) за день перед його смертю від інфаркту серця, перед папою Лючіяні, і ця розмова скінчилася обняттям. (Насправді було так: в четвер, 24 серпня 1978 p., під час Божественної Літургії в базиліці св. Петра, яку служив Кардинал Жан Віллот в сослуженні всіх кардиналів, що з’їхалися на конклав, щоб обрати наслідника Павла VІ — Папу Лючіяні, був присутнім св. п. Патріярх Йосиф і ленінградський митрополит Нікодим від московського патріярхату. По закінченні церемонії Нікодим сам несподівано підійшов до Блаженнішого і, на здивування всім, обняв його. Сталося це на очах найвищих церковних достойників, дипломатів і великого числа народу, та й журналісти розголосили це по часописах. Обставини і несподіванка були такі, що Блаженніший мовчки це прийняв, одначе був дуже невдоволений поступуванням ленінградського митрополита — Редакція «Вісті з Риму»), Екуменізм Сліпого зміряв передусім до єдности з українськими православними, об’єднаними в єдиному патріярхаті, в той самий спосіб, як католики і православні є вже об’єднані в Україні своїм мучеництвом.

Що ж до визнання гідности патріярха верховному архиєпископові Львова — це був титул Сліпого, що перейшов тепер на його наступника Мирослава Івана Любачівського — Папа Войтила від якогось часу погоджувався з Павлом VІ і з певністю не цінив «непослуху» сідоглавого Кардинала, який прийняв титул патріярха. Тепер Іван Павло II міняє думку. Знаменним є те, що у проповіді, в часі поминальної Літургії за Сліпого (17 жовтня, в сороковий день по смерті), Папа пригадав, що титул верховного архиєпископа для українців дає «права і привілеї подібні як у Патріярхів». Папа переконався, що стійка рішучість Сліпого не була без фундаменту. Ще в 1625 p., тридцять років по заключенні унії українців з Римом (підписана в Бересті 1596 р.) з декастерії Поширення Віри так писали до митрополита Йосифа Рутського: «Папа Урбан VІІІ не був противний для нового створення патріярхату в Русі (Україні), коли зрозумів, що титул і гідність матиме у висліді поширення і побільшення з’єдиненої руської Церкви». Відтоді, більше чим при різних нагодах, говорилося про створення патріярхату, але політичні мотиви відраджували Апостольський Престіл погодитися на ці домагання. І сам Сліпий говорив про Патріярхат під час Собору, але теж і невтральні експерти, між ними німецький венедиктинець о. Гек (славний візантолог), палко промовляли в соборовій авлі в цій самій справі. Юридична трудність поставлена Апостольським Престолом відноситься до неможливости в актуальних обставинах (читай: переслідування зі сторони совєтів) для автентичного національного вислову тієї Церкви. Друга трудність відноситься до осідку Глави у власній території українських католиків. Але на цю трудність українці відповідають, завважуючи, що, для прикладу, вірменський патріярх резидує в Бейруті в Лівані, а не у Вірменії. Зрештою, трудність можна подолати, коли взяти до уваги, що більше ніж половина української єпархії в Перемишлі знаходиться на польській території, на якій, якщо варшавський уряд визнає юридичний статус Української Церкви східнього обряду, майбутній патріярх може резидувати на своїй території. Парадоксом є те, що, коли б патріярхат Києва, Галича і всієї Руси (так його називає Сліпий у своїм Завіщанні) був би встановлений, це був би католицький патріярхат з найбільшим числом вірних — біля шістьох мільйонів: чотири в Україні й понад два в 14 єпархіях у вісьмох країнах на еміграції.

В обличчі постійного «ні» з боку Апостольського Престолу, вже Сліпий піддержував тезу, що патріярхат ніколи не був «створений» папами чи соборами. В дійсності визнання приходило часто по якомусь часі, по його дійснім встановленні і його існуванні «в дозрілій християнській свідомості своїх вірних», як написав Сліпий в своїм Завіщанні. Також у православнім світі стикаємось з такою практикою. Для прикладу, болгарський патріярхат був визнаний царгородським пів сторіччя по його встановленні. Тому Сліпий, із своїми єпископами, в 1969 р. вибрав дорогу доконаного факту, даючи своїй Церкві патріярхальну структуру і вживаючи особисто від 1975 р. титул патріярха. Апостольський Престіл часто протестував у стриманий спосіб перед Кардиналом за публічне вживання цього титулу. Тепер це виглядає толерованим. Зрештою, коли Польща, завдяки жертві мільйонів погиблих в часі останньої війни, має спеціяльне право на свою самостійність (цей аргумент часто повторяє Папа Войтила), в такий самий спосіб — на церковному полі — не можна заперечувати патріярхату Церкві, яка доказала свою зрілість ціною десятків тисяч мучеників.

Основним мотивом, чому Сліпий не радо годився на номінацію Владики Любачівського на свого помічника з правом наслідства, була, власне, його на перший погляд уміркованість щодо справи патріярхату. А однак Любачівський, хоч не має харизми свого попередника, виявляє бажання іти до тієї самої цілі, хоч з методою, достосованою для довшого часу. «Найважнішою справою для Української Католицької Церкви в цій хвилині,— він сказав нам, — є об’єднатися і продовжувати дію в справі патріярхату. Час працює в тому напрямі». Новий верховний архиєпископ погоджується на те, щоб диякон під час Літургії звав його патріярхом, і не противиться, коли співрозмовник звертається до нього з титулом «Блаженство», що є зарезервоване для патріярхів. Він, зрештою, сам вживає цього титулу часто, коли говорить про свого попередника.

В найближчому місяці жовтні, за попередньою згодою Папи, відбудеться в Римі Синод українських єпископів, перший по смерті Сліпого, в часі якого буде приготована програма для святкування тисячоліття хрещення України, що відбудеться в 1988 році.

Ораціо Петросілльо

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>