(Історія соромливо повторяється)
11 жовтня 1962 р. розпочався врочисто II Ватиканський Собор, у якому взяло участь теж і 15 українських владик. У своїй першій промові на відкритті Собору покійний тепер папа Іван XXIII висловив дуже глибокий біль з тієї причини, що «багато єпископів, нам таких милих, дають відчути свою неприсутність поміж нами; деякі перебувають у в’язниці за вірність Христові або не з’явилися з інших причин. Спомин про них зобов’язує нас підносити до Бога наші ревні молитви». Ці слова Святішого Отця стосувалися передусім до Первоієрарха Української Церкви, Митрополита Йосифа, що в той час карався на Сибірі.
На неприсутність Первоієрарха звернули таки зараз увагу наші владики, що у своєму спільному посланні з 21 листопада 1962 року під заголовком «Наша радість із смутком обнялась», між іншим, писали:
«Глибокий смуток огорнув наші серця передусім з тієї причини, що немає між нами на Вселенському Соборі нашого Первоієрарха, Високопреосвященнішого Митрополита Кир Йосифа, що вже від вісімнадцяти років закований в кайдани неволі за вірність Христові й Апостольському Престолові…»
Для ще чіткішого підкреслення неприсутности Митрополита, але також духового зв’язку з ним усі владики зробили спільну світлину на тлі портрету Первоієрарха.
Рівночасно наші владики зробили старання, щоб Ватикан таки вислав запрошення на адресу митрополичої палати у Львові, а тим часом обрали архиєпископа Івана Бучка за Прокуратора Первоієрарха Української Церкви, з завданням тимчасово заступати особу Митрополита і таким чином бути представником Української Церкви із Рідних Земель.
Разом із акцією владик почалася подібна акція мирян, що в бюлетені «Нотіціяріо Україно» («Український Вісник»), видаваному Українським Християнським Рухом для світової преси по-італійськи, піднесли справу Митрополита у статті «Великий відсутній на II Ватіканському Соборі: Митрополит Йосиф Сліпий». Там писали .. Найбільша Східня Церковна Провінція не має представників на II Ватиканському Соборі… на якому є 15 українських єпископів, але всі з країн еміграції і тому не представляють у стислому значенні слова Української Церкви …»
Така велика реакція всіх владик з одної сторони і мирян з другої викликала широкий відгомін у всій світовій пресі, а у висліді — 9 лютого 1963 року «Великий Неприсутній» з’явився в Римі, оваційно вітаний усіма як славний Ісповідник Віри і Голова Української Церкви.
Незабаром відбулися наради українського єпископату — Синоди, які з природи речі очолив Митрополит-Ісповідник із приверненим титулом патріярхорівного Верховного Архиєпископа. Надаючи ж Верховному Архиєпископові достоїнство кардинала, Святіший Отець Павло VI ясно доручив цілій українській спільноті, «розсіяній по всьому світу», щоб «того, що може вас добре репрезентувати, вести по вашому шляху, освячувати і благословити …» вважати «за центр, до якого ви всі могли б прибігати із синівським довір’ям і братньою любов’ю». «Віддайте своєму Кардиналові-Митрополитові щиру пошану синівської люблячої відданости, а побачите, скільки проблем упроститься і вони стануть плідними на особливі святі діла… Майте довір’я, що Український Нарід, піддержаний своєю вірою і своїм Проводом, не лише не вмре, але тріюмфуватиме» (із слова Папи 25 лютого 1965).
Шановний читач, прочитавши ці слова, запитає: «Пощо повторяти всім знані події і слова?», а ми на те відповімо: «Щоб дещо із історії пригадати та навчитися. Бо історія, на жаль, соромливо повторяється».
Коли наш Блаженніший Патріярх перебував за тисячами миль, тоді був «Великим Неприсутнім». За його права всі боролися, а коли він появився в самому центрі Католицької Церкви, у Ватикані, то скоро став чомусь знову «Великим Неприсутнім», але тим разом не чути вже майже ні одного слова протесту і домагань …
Кожного року Апостольська Столиця видає т. зв. «Понтифікальний Річник» з даними про всі Церкви у світі. У тому «Річнику» послідовно кожного року згадується і т. зв. «Українська Конференція» з її головою-Митрополитом Максимом Германюком. Що ж сталося з Блаженнішим Первоієрархом ? Він живе таки в самому Ватикані, очолює Синод Українських Владик, він обраний досмертним Головою Постійного Синоду, а в «Понтифікальному Річнику» він — «Великий Неприсутній».
А ось і найновіші події. Сесія Постійного Синоду, що її скликав Блаженніший Патріярх на 8 травня ц. р. не відбулася, бо владики скорилися розпорядженню Східньої Конгрегації, яка заборонила їм узяти в Синоді участь. І цим разом ніхто вже не писав про «Великого Неприсутнього» !
На першому тижні серпня відбувається 41-ий Міжнародний Євхаристійний Конґрес у Філядельфії. В офіційному бюлетені Конґресу подані всі імпрези, включно з богослуженнями. 27 різних національностей матимуть свої окремі богослуження, і майже кожну репрезентує найвищий ранґою владика, здебільша кардинал. Будуть навіть кардинали з комуністичної Польщі (аж два!), з Мадярщини, з далекої Кореї, Китаю та Філіпін, приїде єпископ білорусів із Лондону. Українців репрезентуватиме один з наймолодших єпископів, Преосв. Василь Лостен. А на величавій «Візантійській Літургії», що призначена для всіх учасників Конґресу й буде відслужена на Стадіоні Ветеранів, головним служителем буде мелхітський патріярх Максим і проповідуватиме митрополит русинів, Преосв. Степан Коцішко. Ісповідник Віри і Глава Української Католицької Церкви та найвищий ранґою український Ієрарх, що на попередньому Євхаристійному Конґресі у Мельборні був найбільш популярною особою, на черговому найбільш урочистому світового маштабу торжестві, під цю пору поки-що, знову став «Великим Неприсутнім».
І чи над такою ситуацією повинні ми перейти до денного порядку ?
Ув’язнення в далекому Сибірі примусило наших владик відважно заговорити про «Великого Неприсутнього» і своєю акцією зрушити опінію цілого світу. Найновіші події якось ще дотепер не віддзеркалені в подібній акції.
Наш католицький тижневик в Австралії, «Церква і життя», з 18 липня з докором пише на цю тему у статті з вимовним заголовком: «Рубають Дуба». Там, між іншим, читаємо: «… Зі смутком і жалем треба ствердити, отже, факт, що чужі чинники дуба рубають, а власні підтинають його корінь. Це нічого нового у нашій історії». Далі читаємо:
«Невільничий дух покори й німого послуху чужим покутує в усіх верствах народу. Люди з духовістю карликів не терплять велетнів. Таким Велетнем, непохитним Дубом на нашому горизонті, є кол. в’язень каторжник Москви, Ісповідник Віри і відважний оборонець прав нашого народу, оборонець історичних прав нашої Церкви — Первоієрарх Йосиф, який прийняв титул Патріярха…»
«Цю святу істину мусять усвідомити собі всі наші владики, всі священики, всі чини та всі миряни УКЦеркви і підтримати Патріярха у його нелегкому змагу».
«Ми також повинні усвідомити собі, що чужі рубачі нашого Дуба не зрубають. «Специ» вже його рубали, та Дуб не подався, але постійним підгризуванням його коріння виточуємо життєдайні соки з нього».
«Рубачі не страшні для нашого Дуба, але від кротів, що підгризають коріння, мусять захищати його всі, кому дорогі нація, Церква і власна гідність».
Найновіші події, які нанесли особливу зневагу й біль нашому Патріярхові, повинні всіх нас таки зрушити до акції. Передусім прохаймо наших владик, щоб вони таки збірно інтервеніювали в цій справі та повторили ще раз те, що було написане в посланні з 1962 року: «Глибокий смуток огорнув наші серця передусім з тієї причини що …переочується поміж нами нашого Первоієрарха Кир Йосифа, що вісімнадцять років закований був у кайдани неволі за вірність Христові і Апостольському Престолові».
Разом із новою акцією владик також і духовенство, згуртоване у Товаристві св. Андрея чи Радах Пресвітерів або деканатах, повинно розпочати в тому напрямі відповідну акцію. У справі звільнення о. Романюка духовенство філядельфійської митрополії вислало окремого листа до Святішого Отця. Похвально було б почути, що щось подібне зроблено і в справі приїзду до осідку їхньої митрополії Глави нашої Церкви. Також і мирянський рух не може залишитися позаду. Треба з признанням сказати, що властиво покищо тільки миряни переводять акцію в тому напрямі. Бо, як колись робив Український Християнський Рух, так і тепер нам треба подавати до відома всім, кому треба, що «… найбільша Східня Церква не має свого Первоієрарха на Світовому Євхаристійному Конґресі», бо чомусь «Блаженніший Отець Йосиф став знову Великим Неприсутнім».
