Заходами Українського Музею при Другій авеню в Нью-Йорку 11 червня 1982 р. відбулося відкриття унікально виняткової виставки матеріялів про знищені архітектурні пам’ятники Києва. Виставка робила на глядача потрясаюче враження. З подивом і захопленням оглядали присутні історичні будівлі — споруди 12 століття, серед яких домінують українські святині-церкви, що підкреслюють культуру українського християнства. В українського глядача з одного боку постає почуття гордости, що Україна вже в ті часи пишалась такими імпозантними і величавими будовами-святинями, а з другого — постає невимовний жаль, що ці прекрасні, унікальні пам’ятники — свідки української історії — більше не існують, вони зникли з лиця землі, а це тільки світлини з них. Прямо стає моторошно, що такі виняткові й унікально-неповторні пам’ятники, які так промовисто й барвисто підкреслювали християнство й культуру українського народу, знищено.
З технічного боку виставка улаштована професійно, як під оглядом розміщення, так і освітлення, що в цілому яскраво увиразнювало виставлені експонати. При вході на залю виставки висів плян Києва з 1930-х років. На цьому пляні позначено червоними кружечками, де саме стояли тепер знищені історичні будівлі. В залі, у формі ламаної лінії були розміщені поодинокі, окремо опрацьовані великі фотосвітлини знищених архітектурних пам’ятників Києва. Біля кожної такої фотосвітлини, внизу подані своєрідні метрики, себто дата побудови, дата перебудови, якщо така була і час — дата знищення, так що глядач має найбільше істотні інформації виставлених документів. Це не голі слова пропаганди, але дійсні факти. До речі, в нас часто багато говориться про факти на словах, а коли доведеться їх документувати, то тоді їх бракує. Ось коли говориться про знищені архітектурні пам’ятники Києва, то виставлені фотосвітлини є незаперечними і наявними фактами-документами.
Слід підкреслити, що достосоване освітлення до виставлених фотосвітлин багато допомагає глядачеві побачити не тільки контури й естетичний архітектурний вигляд, але й поодинокі деталі. Організаторам, упорядникам виставки і зарядові Музею, а зокрема Марійці Шуст й іншим належить признання. Також належить згадати мґра Володимира Грицина за його фахову допомогу, згадати Тита Геврика, який зібрав увесь матеріял і опісля його належно опрацював. Крім того, він опрацював це в окремому збірнику-каталозі, що з’явився заходами Українського Музею в українській і англійській мовах. З приємністю треба сказати, що Український Музей здобув собі заслужене право громадянства серед своєї громади і серед чужинців.
Якщо взяти до уваги роки, в яких знищувались історичні архітектурні пам’ятники, то виразно видно, що це не ставалось у революційні чи воєнні роки, але зовсім у мирний час. Ці факти тільки потверджують, що йшлося про свідоме знищення української культури, про її повну нівеляцію. Це ставалось завжди під різними «конечними» претекстами. Ось в 1934 році комуністична партія вирішила перенести столицю з Харкова до Києва. Отже, для багатьох установ потрібно було зробити місце. Розчислено місце на державні будинки, але щоб їх можна було побудувати, треба було усунути історичного значення пам’ятники і на цьому місці побудувати державні будинки. В такій дійсності в першу чергу знищувались українські святині. Зрештою, це було у настанові комуністичної ідеології, яка заперечує будь-яку релігію, така є дійсність, хоч на папері у конституції говориться про щось іншого. Ось у документі, який продістався з України під назвою «З життя Української Католицької Церкви», що був надрукований у журналі «Патріярхат» за червень і липень-серпень ц.р., і там власне говориться, як вірні обороняють церкву, щоб її не забрали для магазину чи якоїсь іншої цілі. Вірні готові для того побудувати окремий будинок, але вимагають, щоб їм залишили церкву. Отже, знищення українських історичного значення храмів не було припадковим. Тут одним ударом вбивалось двох зайців. З одної сторони вдарялось по християнських основах, а з другої — по національних основах української культури. Мабуть, історія подібних фактів не занотувала. Звичайно, великі знищення ставались у наслідок воєн, але навіть у воєнний час вороги старались не чіпати Божих храмів, але знищували оборонні башти, оборонні мури й фортеці та інші споруди.
В каталозі, про який вже згадано вище, подано, що знищено понад сорок архітектурних історичних пам’яток — церков, дзвіниць, фонтанів і цвинтарів. Тут можна назвати собор Золотоверхого Михайлівського манастиря, що його збудовано на початку XII століття, а пізніше перебудовано в ХVІІ-ХVІІІ століттях, а знищено в 1935-36 роках. Васильківська (Трьохсвятительська) церква збудована наприкінці XII століття, перебудована в ХVІІ-ХVІІІ століттях, а зруйнована в 1935 р. На одній із фотосвітлин показаний фрагмент, як руйнують церкву. На виставці також показаний манастир св. Миколи з XII ст., що його зруйновано в 1930 р. На окрему увагу заслуговує чудовий іконостас собору св. Миколая. На виставці показані неоцінені святощі, що їх свідомо зруйновано, щоб тільки затерти сліди української християнської слави. Це стільки зруйновано в одному українському княжому городі Києві. А скільки знищено цінних українських пам’ятників в цілій Україні? Зараз трудно підрахувати, але колись історики зроблять точні підрахунки. Те, що не вдалось зруйнувати колись, робиться сьогодні. Чи щось і в цій справі робиться українськими чинниками по той і цей бік залізної завіси?
Приготовляючись до відзначення 1000-річчя християнства на Україні, ми повинні також врахувати, скільки в тому самому часі свідомо зруйновано архітектурних шедеврів української культури, а скільки пограбовано неоцінених мистецьких унікальних творів з української скарбниці культури. У святкуваннях 1000-річчя ми повинні все підрахувати, все відмітити та подати історичні факти такими, якими вони були, показати всю велич християнства на Україні, що було відмінне, окремішнє, питоме тільки українській духовості.
Виставку знищених історичних архітектурних пам’ятників було б побажаним показати у всіх більших скупченнях українців в США й Канаді та запізнати ширші кола української громадськости з мистецькими шедеврами давньої української культури.
